Звичаєве право виробляло засади формування та здійснення державної, у тому числі і судової влади. Правовий статус осіб і суспільних груп також визначався правовими звичаями. Звичаєве право переважало у приватно-правових відносинах: відносини власності, зобов'язання, спадкування, а також у шлюбно-сімейних відносинах. Норми цього права визначали більшість положень юридичної відповідальності та особистості здійснення судочинства. Відтак звичаєве право можна знайти у всіх сферах суспільного життя Київської Русі. Законодавство князів лише уточнювало його, систематизувало та частково реформувало. Інші джерела права - доповнювали і вливалися здебільшого в нові суспільні відносини (наприклад, збірники візантійського права регулювали переважно канонічно-правові відносини, що виникли з кінця Х століття) [36, с. 179].

З посиленням ролі держави все в більшій мірі зростало значення законодавчої діяльності князів, з'явилися письмові правові акти, що визначали привілеї панівного класу, що й захищали їхні інтереси.

Історія вітчизняного правосуддя бере свій початок ще із часів Київської Русі, у якій судові функції належали посадникам і тіунам, а вища судова влада - князю. У давньоруському законодавстві було відсутнє відмежування судової влади від влади виконавчої [97, с. 130-131]. Князь управляв країною, вершив суд, ухвалював закони, тобто зосередив у своїх руках усю повноту влади. Першими письмовими джерелами права Давньоруської держави є договори з Візантією. Дослідниками різних періодів визнається важлива роль трьох договорів князів Київської Русі з Візантією - 911, 944 і 971 років [58, с. 97], у яких містилися норми, присвячені міжнародному та торговельному праву, кримінальному та процесуальному праву. Два із зазначених договорів відомий юрист М. Л. Дювернуа назвав першими справжніми пам'ятниками «найдавнішого юридичного буття» [84, с. 50] і підкреслив значення договорів саме для судочинства, що для історії утворення права договори князів із греками мають таке значення, що в них у перший раз твердо і письмово встановлені були норми, за яких повинен був діяти суд [84, с. 50].

Слід зазначити, що в договорах і інших джерелах раннього періоду взагалі не містилося згадування про відповідальність за посягання на учасників здійснення правосуддя. Відсутність такої регламентації зовсім не означало відсутності якої-небудь відповідальності особи за подібні діяння. Цей висновок випливає із сукупності як джерел стародавнього права, так і звичаїв і практики розгляду позовів того часу.

Однак, незважаючи на відсутність більш-менш докладної нормативної регламентації, відповідальність за посягання на учасників здійснення правосуддя існувала у Київській Русі, починаючи із зародження державності, існувала й до нормативної регламентації в писаних джерелах права.

Подальший розвиток вимагав правового регулювання багатьох відносин, у тому числі судової діяльності та відповідальності за посягання на учасників правосуддя. Таким нормативно-правовим актом став один з перших першоджерел національного права, що дійшли до нас, а саме Руська Правда. Незважаючи на те, що її не можна віднести до числа власне кримінальних законів, проте, у ній містилися норми й кримінального права в сучасному його розумінні [137, с. 37].

Окремі автори вважають Руську правду виключно збірником діючих правових норм, який не мав юридичної сили як акт законодавства [147, с. 428]. Проте формування такого законодавчого збірника відповідала вимогам того часу та суспільним потребам Київської Русі, відтак гіпотеза про юридичну цінність Руську правду має логічне підґрунтя, тому розглядатиметься як така, що відповідає дійсності. Отож, є достатні підстави вважати, що Руська правда діяла на усій території Київської Русі як законодавчий акт. Крім того, вона, здійснила значний вплив на подальший розвиток українського, російського та білоруського права. Її рецепція спостерігається і в сусідніх народів - литовського, польського та інших [40, с. 368].

На думку професора О. І. Чистякова, у Руській Правді не було ні державних, ні посадових, ні інших родів злочинів [92, с. 33]. Інші вчені дотримуються точки зору, що «князь і його адміністрація одночасно з адміністративними функціями здійснювали правосуддя» [278, с. 1312], і як представники влади потребували кримінально-правового захисту, тому Руська Правда виділяла окремо посягання на життя та функціонування влади, яке охоплює і особу як носія певних владних повноважень. Посягаючи на потерпілого - представника палацово-вотчинної системи управління, винний тим самим порушував й порядок управління, властивий ранньофеодальному суспільству [278, с. 1311-1312].

Так, в Руській Правді передбачалися норми, які забезпечували охорону життя та здоров'я осіб (зокрема, князівський тіун, гридін, мечник та інші), які виконували функції аналогічні до функцій учасників судового процесу в їхньому сучасному розумінні [188, с. 44, 47]. Наприклад, в цьому історичному акті містився склад злочину, що передбачав відповідальність за посягання на життя та здоров?я вірника - спеціальної посадової особи, яка виконувала судові рішення [279, с. 12-13].

Як зазначають дослідники цього історичного документа, у Руській Правді не було злочинів проти держави. Князь сам розглядався як особа, що відрізнялася від інших тільки більш високими привілеями [210, с. 16].

Скорочена редакція «Руської правди» формувалась у ХІІ-ХІV ст., тобто вже після розпаду Київської Русі [89, с. 53]. Застосувалась ця редакція як джерело права у Галицько-Волинській державі, Великому князівстві Литовському та Московському царстві. Мала важливе значення під час кодифікації права у цих державах. В цей час посилилася відповідальність за злочини, спрямовані проти князя та його влади. Поряд зі штрафами почали застосовувати такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації, причому не лише до суспільних низів, але й до відомих, багатих і знатних бояр [90, с. 30; 280, с. 241].

На тих землях України, які перебували в складі Великого князівства Литовського, Руська Правда діяла до 1529 року, а значна частина її норм у редагованому вигляді увійшла до складу Судебників 1468, 1550 років, Статутів 1529, 1566 і 1588 років, а також інших актів законодавства цієї держави [36, с. 181].

Так, у Судебнику 1550 року продовжилося формування складів злочинів проти правосуддя. У період дії Судебника 1550 року до осіб, що здійснюють правосуддя крім бояр, окольничих і дяків відносилися також дворецький і скарбничий. Оскільки особи, що здійснюють правосуддя відносилися до високопоставлених посадових осіб, то покарання для них було не конкретизоване та могло призначатися тільки государем, тобто главою держави [29, с. 26]. Таким чином, у Судебниках 1468 та 1550 років були сформовані норми, спрямовані на кримінально-правову охорону судової влади, причому як з боку самих суддів, так і з боку інших осіб.

Перехід Війська Запорозького під протекцію московських царів зумовив проникнення, а потім і поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином, їх визначали царські грамоти й «іменні» укази, постанови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Певний вплив в Україні мав перший в історії Московії систематизований кодекс законів «Соборне Уложення» 1649 року [137, с. 107].

У зазначеному нормативному акті суттєво розширене коло поставлених під охорону кримінального закону об'єктів. Серед таких Соборне уложення 1649 року називає церкву, державу, родину, особу, власність, моральність. Прослідковуються спроби кримінально-правової охорони порядку управління. А охорона особисто государя та «государевих людей» стала зовнішнім вираженням стабільності корони, підтримки державної стабільності, настільки необхідних до моменту прийняття Соборного уложення 1649 року.

Глава десята «Про суд», мабуть, одна із самих об'ємних, тому що поєднує 287 статей Соборного Уложення [243, с. 96-160]. Слід зазначити, що, органі адміністративного управління та суд у розглянутий період часу (середина XVII ст.) інституційно не виділялися, правосуддя здійснювалося органами влади та управління (царем, Боярською Думою, наказами), ними ж приводилися у виконання судові рішення. Тому на даному етапі розвитку держави і права не було підстав для відокремлення таких об'єктів кримінально-правової охорони, як інтереси правосуддя та порядок управління. У дореволюційній літературі злочини, консолідовані в указаній главі, пропонувалося вважати спрямованими проти порядку управління та суду [205, с. 63]. Так, стаття 106 Соборного уложення 1649 року містить норми про кримінально-правову охорону судді:

«А будет кто ни буди, пришед в приказ к суду или для иного какова дела, судью обесчестит непригожим словом, а сыщется про то допряма, и того по государеву пеню бита кнутом или батоги, что государь укажет, а суде велеть на нем доправити бесчестье.

А будет кто судью чем зашибет или ранит, и его за то казнити, отсечи руки, да на нем же велеть судье за раны и за бесчестье доправити вдвое.

А будет кто судью в приказе или где ни буди убьет до смерти, и того убойцу самого казнити смертию же, да не ис тех же его животов взяти убитого кабальные долги.

А будет тот убойца судью раня, или убив до смерти, куды збежит, и его сыскав по тому же казнити смертию» [199, с. 113].

Як бачимо, стаття 106 Соборного уложення 1649 року являє приклад універсальної юридичної конструкції, що визначає покарання за заподіяння шкоди честі, здоров'ю та життю. Вона охоплює всю сукупність злочинних діянь проти зазначених осіб. Крім того, дотримується послідовність: від менш тяжких до більш тяжких діянь. Залежно від їхньої тяжкості встановлюються види покарань і їх розмір.

Законодавче закріплення в Соборному уложенні 1649 року потерпілих при посяганнях на особу виконуючу обов'язки при здійсненні правосуддя страждало безсистемністю та було обтяжено спробами відбити становість російського суспільства того періоду. Незважаючи на зростаючі потреби кримінально-правової охорони учасників судового процесу, фіксація їх ознак більшою мірою знайшла відображення лише в частині потерпілих, включених у судочинство [210, с. 20].

Однак, треба відмітити, що поряд з поточними законами Війська Запорозького і Російської імперії залишалися чинними кодекси часів литовсько-польського панування: Литовські статути, «Саксонське зерцало», сеймові постанови, князівські та королівські привілеї та грамоти. Про чинність цих джерел свідчить універсал гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року або «Інструкція судам від 13 липня 1730 року» гетьмана Данила Апостола [137, с. 108].

За царським указом від 28 серпня (9 вересня) 1728 року, відомим під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» [198, с. 623-634] з представників козацької старшини була утворена спеціальна кодифікаційна комісія, яка закінчила роботу у 1743 році виробленням проекту збірника законів, що одержав назву «Права, за якими судиться малоросійський народ» [187].

«Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року мали чітку структуру і складалися з 30 глав, які поділялися на 532 артикули і 1607 пункти. Кодекс містив норми адміністративного, цивільного, торгового, кримінального і процесуального права. За високою юридичною технікою «Права, за якими судиться малоросійський народ» є однією з найцінніших пам'яток української правової культури XVIII століття. Хоч Кодекс і не набув офіційної чинності, п'ятнадцятирічна праця українських правників мала позитивний вплив на подальший розвиток українського правознавства. Повнотою та чіткістю викладу норм закону та абстрактних правових дефініцій, досконалою юридичною термінологією Кодекс був досконаліший від існуючих тоді правних книг [186].