При визначенні потерпілого від цього злочину, знову звернемося до думки професора М. С. Таганцева, який вважав, що потерпілими можуть бути уповноважені влади, по-перше, урядової; по-друге, громадської, до якої віднесено владу міську, земську, до певної міри станову; по-третє, це приватні особи, які за особливою вказівкою закону користувалися правами представників урядових органів и охоронялися від посягань так само як і державні службовці. Таким чином, під дію статті 142 Кримінального уложення 1903 року підпадав, наприклад, опір судовому приставу, що приводив до виконання судову ухвалу; опір поліцейському, який давав розпорядження для охорони порядку; опір військовому, який виконував наказ у сфері охорони громадського порядку; опір сільським або польовим сторожам, лісовій чи митній варті, чинам акцизу тощо [237, с. 256].

Кваліфікуючою ознакою злочину, передбаченого статтею 142 Кримінального уложення 1903 року було його вчинення декількома особами, або застосування зброї, або спричинення тілесних ушкоджень.

Диспозиції статей 145-146 Уложення 1903 року містили опис об'єктивної сторони примушування службовця за допомогою фізичного та психічного насильства до невиконання його обов'язків або зловживанню посадовими повноваженнями [237, с. 264-265].

Слід зазначити, що термін «насильство», хоча й використовувався при конструюванні норм як в Уложенні 1845 року, так і в Уложенні 1903 року, але легального визначення не мав. Представники науки кримінального права розрізняли насильство фізичне та психічне. Фізичне насильство підрозділялося на безумовне та умовне. У першому випадку воля потерпілого паралізована повністю, у другому випадку насильство спрямоване на волю потерпілого, його змушують виконати певні дії [282, с. 12].

Психічне насильство пов'язувалося з погрозами. Так, на думку професора І. Я. Фойницького, «психічне насильство передбачене особливо, постановами про погрози» [271, с. 88], отже, це поняття є відмінним від фізичного насильства. Однак, у Кримінальному уложенні 1903 року поняття погрози, насильства, тілесного ушкодження, як і раніше, не мали чіткого, визначеного характеру, так само як і санкції дуже носили, переважно, загальний характер.

Аналіз законодавства про відповідальність за злочини, вчинені у сфері правосуддя, що діяло в теренах України до 1917 року, свідчить про те, що, незважаючи на значну увагу, яке законодавець приділяв злочинам проти правосуддя, безпека суддів, присяжних засідателів, адвокатів, приватних повірених, а так само інших суддівських чиновників практично не розглядалася як об'єкт, що підлягає захисту, що, безумовно, було недоліком кримінального законодавства, яке забезпечувало кримінально-правовий захист осіб, що приймали участь у судовому процесі, в тому числі і захисників чи представників особи.

Після падіння Російської імперії, Україна спробувала повернути самостійність, яка була дуже короткочасною, тому перша Українська Народна Республіка (17 березня 1917 р. - 29 квітня 1918 р.) не змогла, не встигла видати жодного закону, видавши лише чотири політичних Універсали (останній 22 січня 1918 р.) [110, C. 52]. Третій універсал Центральної Ради 1917 року ствердив, що «суд в Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу» [28]. Згідно з цим Центральна Рада законом від 17 грудня 1917 року встановила Генеральний Суд, як найвищу судову установу країни [67, C. 42]. На західних українських землях Українська Національна Рада законом від 21 листопада 1918 року «Про тимчасову організацію судівництва та вимір справедливості» ствердила, що суди мають бути незалежні, і встановила Найвищий Суд у Львові [96]. Таким чином, тривалий час на території України залишалось чинним законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду та Австро-Угорської монархії, у той час як радянський уряд Росії, а слідом за ним і більшовицький уряд України оголосили нечинними на своїй території закони повалених урядів, у тому числі й уряду Центральної Ради. Проте певний час в Україні допускалася можливість застосування законодавства Російської імперії, у тому числі й кримінального, якщо якісь питання не були врегульовані законами нової влади.