Саме у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» вперше у значенні захисника прав сторони вживається термін «адвокат» [290, с. 172]. Так, в 7-11 артикулах VII глави вміщено досить детальний виклад прав та обов'язків правних заступників спірних сторін на суді. Кодекс поділяв правних заступників на дві категорії: на випадкових правних заступників, що вели в судах одну якусь звірену їм справу, та на правних заступників-адвокатів, що знаходилися при судах і професійно займалися веденням чужих судових справ. За Кодексом, «кожний право- й дієздатний громадянин може бути правним заступником на суді, крім:

а) осіб духовного стану, які можуть вести лише справи церков та монастирів з доручення своїх начальників;

б) осіб підозрілих, зганьблених, жінок, невільників, відлучених від церкви, жидів і невірних взагалі (жиди й невірні можуть вести справи тільки своїх одновірців);

в) судді й судові урядовці не можуть вести справи в тих судах, де самі служать» [290, с. 172].

Правні заступники виступали на суді на підставі писаних уповноважень, якими їм довірялося вести якусь одну або й всі справи; у справах маловажних, що могли бути вирішені в суді без писемного досліду, уповноваження може бути дане на словах на суді (арт. 8). До другої категорії Кодекс зараховував осіб, що приділені до певного суду й професійно займалися представництвом сторін та веденням їх справ у суді. Таких правних заступників Кодекс іменує адвокатами, особливими або присяжними повіреними, бо вони мусили скласти присягу за особливою формою (VIII, 7, 2). Правні заступники - професіонали виконували свої функції добровільно, на підставі договору й уповноваження, як і інші правні заступники, а крім того суд мав право призначати їх правними заступниками для безплатного ведення судових справ неповнолітніх сиріт, божевільних або незаможних і неосвічених людей, що не могли самі вести своїх справ у суді, без огляду на те, чи ці особи просили суд про призначення їм правного заступника, чи ні (арт. 7). Кодекс містив ряд правил про права й обов'язки присяжних повірених і встановлює кари за порушення ними обов'язків проти клієнтів і суду, в тому числі кару позбавленням права займатися професією адвоката, а в найтяжчих випадках зловживання довір'ям клієнта та підробки уповноваження чи документів - кару утинанням язика. Сукупність цих правил складала своєрідний статут інституту професійної адвокатури при українських судах першої половини вісімнадцятого століття [290, с. 172-173].

Стосовно кримінально-правової охорони повірених, адвокатів у пункті другому артикулу третього глави XXVI цього Кодексу йшла мова: пункт 2 «Кто би войта, бурмистра, писаря, кавника, и других урядников вь суде нобиль, тронуль, либо словами обесчестить, таковьобесчесченный вставь изь своего места, имясть сатисфакции иенать темь и се суде и другихь урядниковь и сь темь продерзателемь поступать и его штрафовать, как вь главе 7, вь артикуле 5, о процессе судовомь показано» [187, с. 759]. За пунктом третім: «Равная должность предложить челобитчику и ответчику иль их поверенным, чтобь они при произвождении вь суде градскомь своихь дель, учтиво между собой поступными и одинъ другого не укоряя ниже досаждая, говорили бъ только то, что дело ихъ касается буди же бы кто от нихъ презирая почтение судиямъ и къ судебному дому должное своего соперника словами обезпечить или боемъ коснулся, с таковымъ поступать да и в протчемъ процессе или тяжбе судящихся, иметь такъ содержатъ себе магистратъ и урядники, как о томъ въ артикулах 7 и 8 прочихъ главъ сего права показано» [187, с. 759-760]. Приведене дає можливість стверджувати про перші спроби здійснити кримінально-правовий захист осіб, що здійснювали захист або представництво у судовому процесі.

Аналізуючи вищезгадані нормативно-правові акти, можна стверджувати, що починаючи з епохи абсолютизму, у законодавстві про охорону діяльності осіб, що приймали участь у судочинстві прослідковуються дві тенденції. Перша полягала в тому, що кримінально-правове регулювання нормальної діяльності судових органів здійснювалося за допомогою комплексу спеціальних заборон, що охоплювали практично всі можливі варіанти злочинних посягань на учасників судового процесу та інших уповноважених суб'єктів. Друга полягала у відмові від конструювання спеціальних норм, що передбачають відповідальність за посягання на таких суб'єктів, або у віднесенні даних норм до злочинів, спрямованих на інші об'єкти. Пояснюється це недостатньою розвиненістю теорії кримінального права, зокрема, вчення про двохоб'єктні злочини, які, порушуючи певну систему благ, заподіюють шкоду, у тому числі й інтересам особи. Усі посягання на діяльність осіб-учасників судочинства, не пов'язані із заподіянням їм смерті, супроводжувалися суворими санкціями [73, с. 24-25].

Що стосується використання безпосередньо термінів «адвокат», «адвокатуc», то ними визначали адміністративних урядовців (війтів) [177, с. 25-26]. Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити наступне пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський або товариський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з громадських, товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони [277, с. 32]. Однак в міру того, як право писане витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом - тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі [209, с. 16].

У першій половині ХІХ століття майже всі українські землі перебували під владою Російської імперії, поза межами якої залишилися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття. Загалом суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації національної політичної автономії існували в контексті функціонування різних правових систем, а власне судоустрій був позбавлений концептуальної єдності [285, с. 4].

Реформування правової системи в Росії, що почалося у середині ХІХ століття торкнулось і фундаментальних основ судової системи, зокрема, адвокатської діяльності. Так, відповідно до «Положення про введення в дію Судових статутів» адвокати поділені на присяжних та приватних повірених (глава II розділу ІХ Судових статутів «Про присяжних повірених») [207, с. 147].

До запровадження повірених у судах практикувались так звані «ходоки зі справ», «стряпчі» [146, с. 200], серед яких згідно з дослідженням професора Й. В. Гессена, було немало осіб, з низькими моральними якостями, без освіти, звільнених із негативних причин з державної служби [68, с. 6-7]. Присяжними повіреними не могли бути: іноземці; особи, молодші двадцяти п'яти років; боржники; державні службовці; обмежені в правах чи позбавлені духовного сану; особи, що перебувають під слідством; позбавлені судом службової посади; виключені з присяжних повірених (ст. 355 Судових статутів «Про присяжних повірених» 1864 року) [233, с. 220-221]. Для того, щоб стати присяжним повіреним, необхідно мати вищу юридичну освіту, п'ять років судової практики чиновником судового відомства або помічником присяжного повіреного. Також претендент міг не мати вищої юридичної освіти (мати іншу освіту), але мав стаж роботи в судовому відомстві не менше п'яти років та протягом цього часу обіймав посаду секретаря сенату чи інші аналогічні посади в сфері практичної юриспруденції (ст. 354 Судових статутів «Про присяжних повірених» 1864 року) [233, с. 219].

Певний прогрес у кримінально-правовому забезпеченні недоторканості осіб, що здійснювали захист або представництво у судовому процесі прослідковується і у Уложенні про покарання карні і виправні 1845 року [200], яке містило, у порівнянні з попередніми законами, більш досконалу та диференційовану систему складів злочинів проти нормальної діяльності учасників судочинства, а також їх життя та здоров'я.

Норми, що передбачали відповідальність за вчинення даних діянь знаходилися в розділі IV «Про злочини та проступки проти порядку управління», де містилися склади таких злочинів, як образа «лайливими словами», побоями або іншою якою-небудь «явно насильницькою дією», а також явна неповага до службових місць і чиновників при виконанні службових обов'язків [200, с. 248-249].

Так, у статті 312 Уложення зазначалося, що той, «хто насмілиться побоями або ж іншою якою-небудь явно насильницькою дією образити чиновника, хоча не у службовому місці, але, однак же, при виконанні ним обов'язків служби, або ж внаслідок цього виконання його обов'язків, той, залежно від обставин, що більш-менш збільшують або зменшують вину його, піддається за це: до трьох років, з втратою деяких, на підставі статті 53 цього Уложення, особливих прав і привілей» [200, с. 248-249]. Так само, стаття 313 Уложення передбачала відповідальність за образу «лайливими словами чиновника, хоча не у службовому місці, але, однак же, при виконанні ним обов'язків служби або внаслідок цього виконання обов'язків» [200, с. 249].

До таких чиновників, що могли виступати в якості потерпілих за вказаними статтями були і присяжні повірені [266, с. 230-231].

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку шестидесятих років ХІХ століття судової реформи, в результаті якої поряд із проголошенням таких буржуазно-демократичних принципів як відокремлення його від адміністрації, загальний і рівний для всіх суд, гласність процесу тощо, було закріплено й право обвинуваченого на захист [164, с. 55].

22 березня 1903 року був прийнятий новий Кримінальне уложення 1903 року, у якому були враховані зміни, що відбулися в імперії; характер і техніка його нормативних установлень виявилися такими, що, незважаючи на зміну суспільно-політичного ладу в 1917 році, вони не втратили актуальності і вплинули на зміст нормативних актів радянського періоду. Укладення складалося з 37 глав, що включали 687 статей, з яких 72 відносилися до Загальної частини, яка містила положення про злочин і покарання, формах вини, суб'єкт злочину, обставини, що виключають злочинність діяння та інші інститути, основна суть яких не змінилася і теперішнього часу [255].

У Кримінальному уложенні 1903 року злочини, що представляють інтерес для нашого дослідження, були виділені в спеціальну главу VII «Про протидію правосуддю» [255, C. 278-338], яка містила 22 статті, серед яких були представлені лише норми про злочини, вчинювані громадянами [37, C. 28-35]. Злочини, які нині законодавець відносить до злочинів проти правосуддя, що вчиняються посадовими особами, були поміщені у главі XXXVII «Про злочинні діяння по службі державній і громадській».

У главі VII не було норм, які б передбачали відповідальність за посягання на суддів і судових чиновників, відповідні норми містилися в главі VI «Про непокору владі», де вони розглядалися як окремі випадки насильницьких дій проти службовців [140, C. 112]. Так, у якості загальної норми, що регулювала випадки насильницького опору законній діяльності службовців, виступала стаття 142 Уложення 1903 року.

Об'єктивна сторона злочину передбаченого статтею 142 Кримінального уложення 1903 року полягала у опорі винним, через застосування насильства чи погрозу такого застосування, службовцеві або приватній особі, яка такому службовцю сприяла з метою протидії оприлюдненню чи приведенню в дію закону, обов'язкового постановлення чи законного розпорядження влади, або виконання законної по службі дії зазначених осіб [237, с. 255].

Суспільна небезпечність злочину полягала в тому, що винний, не задовольнявшись пасивною протидією владі, переходив до активного посягання на її представників, до насильницького опору їх діям.