Каліграфія відіграє важливу роль при звіренні почерків. Вивчення прийомів вироблення почерку, засобів накреслення букв і знаків, знання правил правопису складають частину того фундаменту, на якому ґрунтується звірення. Подібних знань для наукової експертизи аж ніяк не достатньо, проте і таких знань експерти-каліграфи в більшості випадків не мають. Є.Ф. Бурінський наводить приклади з діяльності власника друкарні, якого суди часто залучали для проведення каліграфічних експертиз. Будучи людиною в питаннях почеркознавства неосвіченою, він по тому самому документу давав цілком протилежні висновки. Щоб упередити подібні випадки, він зрештою став при кожній новій експертизі спочатку довідуватися про те, який висновок по даній справі давався ним раніше [11, c. 149-152].

Відсутність наукової основи позбавляло каліграфічну експертизу переконливості. Наукового авторитету вона не мала ані у практичних працівників, ані серед вчених. Уільям Уільз наводить таку думку англійського судді Джона Ніколя щодо доказової сили звірення почерків: «Суд мав уже багато можливостей переконатись, що докази за допомогою почерку, по самій сутності своїй, дуже незадовільні. Вони не мають сили ствердження, оскільки легко підроблюються під чужі руки, так само як і сили заперечення, через те що часто буває, що та сама особа при різних обставинах пише цілком безвихідними почерками. Не маючи точних свідчень про те, у якому стані і за яких умов написана відома бумага і не проаналізувавши докладно ці обставини, немає ніякої можливості зробити висновок про справжність рукопису. Тому особи, які засвідчують справжність або підробленість підпису на підставі однієї видимої подібності, можуть так легко помилятись, що свідчення, яке відхиляє справжність певного підпису, навряд чи коли-небудь може бути прийняте за доказ підробленості документа» [66, с. 158].

Наведену оцінку поділяли і багато російських судових діячів. Так, наприклад, товариш голови Петербурзького окружного суду Рейнбот при урочистому відкритті петербурзького кабінету науково-судової експертизи говорив про експертів-каліграфів: «Один усю свою увагу приділить волосистому завитку букви «у» і в ньому відкриє подібність почерків, інший за натиском в тій самій букві знайде повне розходження у підписах, що порівнюються. Усе тут залежить не від дійсної подібності або розходженні у написанні букв, а від суб'єктивного враження ока кожного з тих, хто дивляться. Чи не розуміють такі експерти тих осіб, які, дивлячись на ту саму хмарину в літній синяві неба, готові не порозумітися через те, що один бачить у цій хмарині лева, а інший - собаку» [66, с. 158].

Не володіючи науковою методикою дослідження, експерти-каліграфи не могли науково обґрунтувати свої висновки. Коли французького експерта Белломе, що дав помилковий висновок відносно виконавця знаменитого бордеро в справі Дрейфуса, запитали, чим він може довести свій висновок, він відповів: «Ми подібні експертам картин: рух пера для нас те саме, що для них рух пензля; ми не можемо дати матеріальних доказів того, що ми стверджуємо».

Незважаючи на вище зазначене, каліграфічна експертиза панувала в судах протягом багатьох сторіч. У неї були окремі успіхи, але значно більше було невдач. Відзначаючи цю обставину, Є.Ф. Бурінський влучно зауважив, що якби в судах було заведено вирішувати справи про підробки документів за допомогою розкладання гранд-пасьянсу, то і тоді, звісно, були б випадки успіху [11, c. 152-154].

Тому прийнято вважати, що першим напрямом у дослідженні письма стала каліграфічна експертиза. Процес каліграфічного дослідження зводився лише до виявлення подібності або розходження зовнішнього накреслення окремих літер у рукописах, які порівнювались. Природно, що таке механічне зіставлення будови письмових знаків без урахування обставин, які впливають на формування письмово-рухового навику, призводило до найгрубіших помилок.

Каліграфічний напрям в експертизі документів піддавався різкій критиці з боку провідних учених. Так, швейцарський вчений Рейс писав: «Для графічних експертиз найчастіше запрошуються каліграфи, начебто достатньо вміти учити дітей краснопису для того, щоб справитись з однією з найскладніших і важких експертиз, що потребує серйозних знань із фізіології, хімії та фотографії» [28, с. 13].

Бурінський Є.Ф. таким чином оцінював «науковість» цього методу дослідження: «Нам, у нашій практиці випадало бачити одного шанованого утримувача типолітографії, який при дослідженні того самого документа в різний час (у комерційному суді, у судового слідчого на попередньому слідстві) давав іноді, по безпам'ятності, три цілком протилежні висновки про те, ким написаний рукопис. При цьому кожен з них висловлювався з такою впевненістю, що самому експерту ставало соромно за себе, коли ставили йому питання про те, яку ж саме з його різних думок варто вважати остаточною» [11, с. 15-17].

Даючи висновок, в основі якого немає жодних наукових положень, каліграфи зрештою втратили в очах суду всяку довіру. Псевдонауковість цього методу дуже влучно охарактеризував професор Є.Ф. Бурінський, який відзначав, що правосуддю доводилось боротись як із підроблювачами, так і з фантазією каліграфів.

1.2 Прикметоописовий етап розвитку судового почеркознавства

Виникнення теорії судово-почеркознавчої ідентифікації в криміналістиці пов'язане з прикметоописовою концепцією. Криміналісти докладно розглядали і піддавали критичному аналізу погляди на почерк прихильників прикметоописового напряму. Як відомо, сутність прикметоописового напряму в судовому почеркознавстві полягає в екстраполяції на почерк методу упізнання особи шляхом опису зовнішніх прикмет. Автором цих поглядів був французький криміналіст А. Бертільон, що виклав їх у дуже загальній, майже декларативній формі.

Ознаки почерку були зведені ним у систему, що складається з таких основних груп: ознаки, що охоплюють форми їх взагалі, форми букв, форми їх складових частин; розмір почерку в цілому, розмір окремих букв, частин та елементів букв; положення букв (стислість, порядок виконання букв, відстань між рядками); напрямок (кут або нахил почерку); напруження (проміжки між окремими елементами, буквами та словами); спосіб зв'язності почерку; примхливість почерку; спрощеність почерку тощо.

Необхідно звернути увагу на методику експертного дослідження, яка застосовувалась Бертільоном. Спочатку він вивчав нахил букв, розташування рядків, їх розмір та інші ознаки, що дозволяють судити про загальний характер почерку підозрюваної особи. Слідом за цим починав досліджувати деталі. З цією метою виготовляв збільшені в 2-3 рази фотографічні знімки з документів, що досліджувались, та зразків почерку, на яких нумерувались усі слова із зазначенням як рядка, так і місця, яке займає слово у даному рядку. Потім слова вирізались та наклеювались тотожні букви, що займають у слові різні місця, тобто на початку, в середині або в кінці.

Виготовлені таким способом таблиці досліджувались А. Бертільоном за допомогою лупи або, у разі необхідності, мікроскопа. При цьому дослідженні вивчався характер написання кожної окремої букви. Зверталась увага на те, чи починається буква з товстого штриха, тонкого або крапки, на якому місці букви є найбільший натиск пера, яким поворотом пера відтворена ця буква тощо.

Поширення на почерк методу опису за ознаками зовнішності людини з метою її упізнання містить у собі як позитивні, так і негативні моменти. Пошук шляхів, що об'єднують процес дослідження різних об'єктів з метою вирішення завдань ідентифікації, мав важливе значення для подальшого розвитку теорії ідентифікації та судового почеркознавства.

Метод Бертільона поклав початок цілеспрямованій розробці та накопиченню спеціальних дослідних знань в галузі експертизи почерку. Нічого подібного не могла дати каліграфія, хоча вона певною мірою і послужила передумовою виникнення теорії. Тому правий М.В. Терзієв, який вважав прикметоописання «першою спробою створення теорії графічної ідентифікації» [76, с. 280].

У підході Бертільона до дослідження почерку чітко вимальовувались шляхи та напрями подальшого розвитку теорії судово-почеркознавчої ідентифікації. Так, він не обмежував дослідника результатом письма, а пропонував вивчати фактори формування почерку, кореляції ознак, аналізувати в рукописі не тільки форми письмових знаків, але і рухи, якими вони виконані.

Важливо усвідомити, що із самого початку в прикметоописовій концепції Бертільона по суті містилося її заперечення, тобто прагнення підійти до почерку як до специфічного об'єкта, відмінного від ознак зовнішності. Як ідентифікаційні ознаки він розглядав такі властивості, які характеризувалися різноманіттям у почерках різних людей та сталістю почерку однієї особи. На думку Бертільона, судова експертиза почерку тільки тоді стане науковою, коли можливо буде одержати «таблиці подібності букв, розглянуті окремо та у сукупності». На питання, що містить завдання ідентифікації, необхідно дати таку відповідь: «… немає ймовірності, щоб це письмо, охарактеризоване такими-то та такими-то особливостями, зустрічалося частіше, ніж один раз на сто, тисячу, десять тисяч, мільйон суб'єктів тієї самої соціальної категорії» [62, с. 9-10].

На підставі вищевикладеного необхідно зробити висновок, що в концепції А. Бертільона містились раціональні основи ймовірного підходу до оцінки ознак почерку та їх сукупності, що одержало широке розповсюдження в даний час. Недоліки прикметоописового методу, проаналізовані в літературі, зводилися, в основному, до погляду на почерк як на статичний, застиглий об'єкт (у зв'язку з чим і стало можливим поширити на нього методику опису зовнішності з ідентифікаційною метою), до абстрагування при дослідженні почерку від змісту спірного рукопису та обставин справи. Це давало підставу розцінювати метод як односторонній механістичний, методично неспроможний.

Погляди А. Бертільона розвивали окремі представники прикметоописової школи С. Оттоленгі, А. Рейс, Г. Шнейкерт, А. Осборн та інші криміналісти. Так, німецький криміналіст Г. Шнейкерт був автором низки робіт в галузі дослідження почерку. Важливо наголосити, що уява Г. Шнейкерта про почерк як об'єкт ідентифікаційного дослідження включала його динамічність, що залежить від свідомих і несвідомих (фізичних, психічних, епізодичних та постійних) причин. У зв'язку з цим він пропонував враховувати зміну почерку при дослідженні.

Акцентуючи увагу на прояві стійкості ознак у почерку тієї самої особи в аналогічних умовах письма, Г. Шнейкерт відзначав важливість вивчення меж коливань у тих самих буквах. Для цього він пропонував суміщення сфотографованих букв та одержання їх середньої форми, що було свого роду прообразом (після Є.Ф. Бурінського) відомого сучасного методу усереднення.

Наведені положення, на наш погляд, свідчать про те, що Г. Шнейкерт був далекий від уявлення про почерк як про статичний, застиглий об'єкт. Навпаки, він розглядав його як специфічний об'єкт ідентифікаційного дослідження, відмінний за своєю природою від фізичних ознак зовнішності людини. Г. Шнейкерт писав про можливість вивчення його динамічної сторони, підкреслюючи необхідність аналізу аналогічних рухів у різних буквах.

Таким чином, прикметоописання в його буквальному значенні, одразу ж як тільки криміналісти звернулися до експертного досвіду як джерела знань про почерк, поступилося місцем емпіричній теорії, яку можна назвати прикметоописанням тільки умовно. Вже в концепції А. Бертільона містилась основа для такого відходу від строго прикметоописової позиції.