У роботах Г. Шнейкерта, які ґрунтувалися на експертному досвіді та спостереженнях, містились теоретично і практично цінні положення. Разом із цим значна кількість його поглядів були примітивними і неправильними. Цікавими для дослідження судового почеркознавства є міркування Г. Шнейкерта щодо ідентифікаційної значущості ознак почерку. Розглядаючи як ознаки почерку відхилення від прописів, що само по собі вже дуже важливо, Г. Шнейкерт шукав об'єктивний критерій для оцінки їх ідентифікаційної значущості. При цьому він дійшов висновку, що цінність ознаки визначається частотою, з якою вона зустрічається в почерках різних осіб.

Тому Г. Шнейкерт пропонував класифікувати ознаки на первинні і вторинні, відносячи до перших ті, що зустрічаються часто, а до других - такі, що зустрічаються рідко. Він правильно підмічав, що у почерку немає абсолютної своєрідності, а є лише відносна, і в зв'язку з цим ідентифікувати виконавця можна тільки при поєднанні ознак. Зазначене положення, як відомо, не втратило свого значення і сьогодні. Однак Г. Шнейкерт відчував побоювання перед можливістю кількісної оцінки ідентифікаційної значущості, наївно побоюючись підмінити «суто механічною роботою» розумову діяльність експерта.

Йому належать основані на досвіді рекомендації по підготовці порівняльного матеріалу, дослідженню навмисно зміненого почерку, рукописів, виконаних лівою рукою, тощо, які ґрунтуються на досвіді. Він пропонував використовувати при ідентифікації орфографічні помилки й описки, які намагались також класифікувати як первинні та вторинні. Таким чином, прибічники прикметоописового напряму не абстрагували почерк від змісту документу.

Якісні оціночні критерії ідентифікаційної значущості ознак почерку, сформульовані Г. Шнейкертом, розвивав К. Вентцель. Він вважав, що остаточна оцінка експертом результатів дослідження ґрунтується на ознаках почерку, що мають значення непрямого доказу. Аналогію автор бачив у ймовірному характері зв'язку окремої ознаки з конкретним почерком та у вірогідному характері зазначеного зв'язку усього їх комплексу. К. Вентцель правильно зауважив, що «накопиченням окремих ознак виявляється те, що специфічно для почерку який досліджується». При визначенні ідентифікаційної значущості ознак він пропонував враховувати не тільки рідкісність ознаки, а й її «несвідомість», неможливість навмисної зміни [91, с. 25].

Ще далі від початкового уявлення про прикметоописання був американський криміналіст А. Осборн. Якщо Г. Шнейкерт майже не намагався використовувати відомості природничих наук і апелював іноді лише до графології, то у А. Осборна, навпаки, спостерігається саме це прагнення. Він розглядав почерк як слід руху, доступний різним впливам. В основі його він бачив автоматизм, звички. Очевидно, у зв'язку з тим, що на той час у США були поширені дослідження в галузі психології навчання письму і з цією метою аналізували біомеханіку письма, А. Осборн намагався розглянути деякі елементи механізму письма у природних умовах та при підробці документів. Багато уваги він приділяв характеристиці саме рухів особи, яка пише, причинам та ступеню стійкості ознак почерку. На відміну від Г. Шнейкерта він поділяв ознаки почерку на загальні та окремі.

Таким чином, той початок теорії судового почеркознавства, що увійшов в історію судової експертизи письма як прикметоописовий напрям, являв собою систему емпіричних поглядів на почерк, його природу, ідентифікаційні властивості. Методичні рекомендації, що ґрунтувалися на досвіді нерідко були раціональними та корисними.

Криміналісти відчували нагальну потребу в природничо-науковому обґрунтуванні фактів, що встановлювались емпірично. Проте спроби такого роду були не досить ефективними. Для створення розгорнутої науково обґрунтованої теорії не було достатнього фактичного матеріалу, не були знайдені вихідні позиції для судового почеркознавства в природничих науках, необхідних для створення правильного матеріалістичного уявлення про природу письма та почерку.

Ідеалістичне уявлення заважало звернутися їм безпосередньо до природничих наук, до фізіології, що має важливе значення для пізнання багатьох почеркових закономірностей. Рівень розвитку зазначених наук був ще не настільки високий, щоб сприяти цьому.

Матеріалістичне вчення провідних російських фізіологів - І.М. Сєченова, Н.Е. Ввєденського, А.А. Ухтомського, І.П. Павлова, - про природу психічних явищ і можливості пізнання їх фізіологічними методами, про домінанту вищої нервової діяльності, рефлекторну природу довільних рухових актів навряд чи могли розділяти та використовувати криміналісти, які знаходились під впливом ідеалізму, що панував у науці.

Проте значення робіт криміналістів того періоду не обмежується одержанням відомостей, що ґрунтуються на спостереженнях та узагальненні експертного досвіду. У межах емпіричної теорії виникає і починає розвиватися експериментальний напрям. В подальшому експериментальний напрям у криміналістиці так і не одержав розвитку. Це, очевидно, пояснюється тим, що криміналісти значною мірою схилялися до графології як до основи теорії, а графологія вважалась спекулятивним ідеалістичним напрямом, в якому мав використовуватися експеримент.

Водночас, в основу свого методу прибічники прикметоописового напряму брали ознаки-прикмети почерку, аналогічні ознакам, розробленим А. Бертільоном для опису зовнішності за методом «словесного портрета». Порівнюючи рукописи, основну увагу вони звертали на більш помітні ознаки. При описі ознак почерку аналізу піддавалися: форма, розмір, положення, нахил елементів, письмових знаків у цілому, розташування рядків, інтервалів між словами і рядками та інші.

На відміну від каліграфічного напряму в експертизі письма прикметоописовий метод був кроком уперед на шляху розвитку судового почеркознавства. Основною заслугою цього методу була розробка деяких ознак почерку. Позитивним також було застосування спеціальних порівняльних фототаблиць, на яких ілюструвалися ознаки почерку, покладені в основу того чи іншого висновку експерта.

На нашу думку, цей метод не придатний для експертизи письма. Дану позицію можна пояснити виходячи з того, що основна помилка прикметоописового методу полягає в тому, що він механічно, без урахування особливостей формування письмово-рухових навичок, переносить методику «словесного портрету» на почерк.

1.3 Графометричний етап розвитку судового почеркознавства

Прагнення до створення наукових основ судового почеркознавства, постійний пошук у цьому напряму породили графометрію, яка розглядається в літературі як різновид опису ознак. Це було однією зі спроб пошуку об'єктивних способів дослідження почерку. Засновником даного напряму варто вважати Е. Локара, який у свої працях стверджував, що творець методу опису ознак Бертільон «зробив ту дорого оплачену помилку, що не поширив на графізм методи аналізу і вимірювання. Ввести поняття величини в експертизу письмових документів, - зазначав він, - це значить поставити її на шлях наукового дослідження, що потребує переходу від якісного до кількісного: знати - це вимірювати» [62].

Графометрія в тому вигляді як її аналізували, склалася лише в 20-х роках ХХ ст., але зародження її належить до початку сторіччя. Е.Локар, якого найчастіше називають творцем графометрії, перераховуючи своїх попередників, називає П. Фрезера, П. Гумбера та Лангенбруха. Інтерес до кількісних методів, до вимірювання, що складав основу графометрії, був закономірним явищем в емпіричній теорії судового почеркознавства, що оперувала суто якісними поняттями та характеристиками. У будь-якій науці, у кожному процесі пізнання за спостереженням та експериментом іде вимірювання, що поглиблює наше знання про предмет дослідження. Математичні методи з'являються у будь-якій науці, як тільки вона починає докладно вивчати цілком визначені моменти сталості, усталеності, регулярності у русі, зміні об'єктів, що її цікавлять.

Вимірювання, кількісні методи дозволяють зробити крок уперед у пізнанні закономірностей, сутності об'єктів дослідження. З цього погляду графометрія, в основі якої лежить кількісна інтерпретація якісних особливостей почерку, дає підставу розглядати її як прогресивний напрям у теорії судово-почеркознавчої експертизи.

Локар Е. розробив методику вимірювання та подання у вигляді статистичних кривих щонайменше 27 якісних особливостей почерку. У цьому зв'язку не цілком слушним є закид у спробі «характеризувати почерк тільки кількісними показниками, тобто односторонньо, ігноруючи все різноманіття якісних особливостей» [62, с. 31]. Подання якісних характеристик у вигляді кількісних показників не позбавляє їх якості, а, навпаки, поглиблює, робить точнішим знання про нього. Факт використання кількісних характеристик якісних особливостей не може служити ознакою ігнорування та неповноти охоплення таких особливостей.

Локар Е. застосував статистичні вимірювання з метою кількісної інтерпретації ознак, що з досвіду повинні бути стійкими. Такими він вважав пропорційні відхилення розмірів. У кількісному підході він бачив шлях до створення наукових основ експертизи почерку. Е. Локар уперше спробував науково обґрунтувати статистичну природу конкретного почерку, точніше статистичний характер його стійкості. Він розглядав почерк як «слід, залишений сукупністю рухів тіла, обумовлених змінними та постійними причинами. Під впливом усіх цих чинників складається сукупність рухів тіла, не завжди тотожних між собою, але подібних у достатній мірі для того, щоб ідентичність їх автора залишалась завжди помітною» [34, с. 43]. Е. Локар не проводив великої експериментальної роботи для виявлення спільних закономірностей в межах стійкості статистичних показників у залежності від впливу різних чинників на почерк. Проте проведені ним та його помічниками нечисленні експерименти підтверджують ґрунтовність висунутих ним положень. У всякому разі статистичний характер кількісних показників відображає статистичну природу наведених ними особливостей і тим самим усталеності почерку.

У статистичних вимірюваннях Е.Локар бачив метод об'єктивізації експертного дослідження. Якщо природа усталеності почерку та його особливостей статистична, то адекватним методом для їх пізнання є статистичні вимірювання, які дозволяють виявити, пізнати і використати в експертизі закономірності цих особливостей у почерку кожної конкретної особи. З цього погляду підхід Е. Локара був достатньо обґрунтований та науковий.

У той же час такий підхід до дослідження почерку необхідно відрізняти від методу графометричних вимірювань та їх оцінки, дійсно ще дуже недосконалих. Якщо уявлення про почерк та його природу було новим і прогресивним, то метод дослідження почерку, що рекомендував для експертного дослідження, був далеким від наукового. Як відзначалося, він не був побудований на експериментально доведеному положенні про статистичну стабільність співвідношення розмірних показників.

Межі такої стабільності для конкретного почерку не досліджувались за допомогою великої кількості спостережень і експериментів. В результаті уявлення про подібність статистичних кривих та їх розходження виявляється не цілком визначеним. На питання про те, які припустимі межі коливання кривих в одному почерку, з якого моменту вони повинні вважатись істотно відмінними, Е.Локар відповіді не дає. Він пише, що криві можуть розходитись навіть тоді, коли тексти написані однією особою, але якщо в період між виконанням текстів розвився, наприклад, загальний параліч. Це потрібно враховувати та довідуватись про патологічний стан ймовірного виконавця.