Подібні угоди укладаються також між іншими державами. Так, наприклад існує Брюссельська конвенція від 25.05.1987 року "Про відміну легалізації документів між державами Європейського Союзу", яка вступила в силу 12.03.1992 року для Франції, Італії та Данії і практично встановила національний режим для іноземних документів.

Положення відповідних міжнародних договорів, що стосуються відмови від проходження процедури легалізації документів, мають важливе практичне значення у правозастосовчій сфері. Так, у багатьох договорах про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах передбачається, що документи, які склав або засвідчив суд чи інша компетентна установа однієї договірної сторони, скріплені гербовою печаткою і підписом уповноваженої особи, мають силу документа на території іншої договірної сторони без потреби будь-якого іншого засвідчення. Це стосується також копій і перекладів документів, які засвідчив відповідний орган. У такому вигляді без легалізації їх може приймати суд або інша компетентна установа другої договірної сторони. Також важливим є те, що ці документи мають однакову доказову силу на територіях обох договірних сторін.

В то же час, деякі держави-учасниці не завжди рахуються з положеннями міжнародних договорів про скасування легалізації, сторонами яких вони є. Зокрема це стосується Республіки Казахстан, державні та приватні організації якої з різних мотивацій, нехтуючи відповідними положеннями мінської конвенції 1993 року, нерідко відмовляються приймати документи без легалізації, зокрема й ті, що походять з України. Такими діями порушується загальновизнаний імперативний принцип міжнародного права "pacta sunt servanda" про обов'язок країн суворо дотримуватися взятих на себе міжнародних зобов'язань, і тому ці питання повинні розв'язуватись шляхом переговорів або шляхом подання адміністративних чи судових скарг

Також із застосуванням ст. 13 Мінської конвенції 1993 року пов'язане Роз'яснення Міністерства юстиції України від 13.10.2011 року щодо надання правової допомоги у майнових правовідносинах та спадкуванні відповідно до положень Мінської конвенції 1993 року .

Відповідно до інших міжнародних договорів про надання правової допомоги на території України без легалізації мають прийматися офіційні документи, які виходять від установ держав, до яких належать: Республіка Болгарія (ст. 17), Естонська Республіка (ст. 13), Латвійська Республіка (ст. 13), Литовська Республіка (ст. 13), Республіка Польща (ст. 15), Румунія (ст. 13), Сербія (ст. 13) та Чеська Республіка (ст. 18), Республіка Молдова (ст. 15), Республіка Узбекистан (ст. 13), Республіка Грузія (ст. 13), Республіка Македонія (ст. 12), Китайська Народна Республіка (ст. 29) (крім провінцій Гонконг та Макао (на території цих провінцій вимагається засвідчити документи штампом "Апостиль")), Монголія (ст. 45), Соціалістична Республіка В'єтнам (ст. 12), Турецька Республіка (ст. 13), Грецька Республіка (ст. 7), Корейська Народно-Демократична Республіка (ст. 6), Ісламська Республіка Іран (ст. 12), Республіка Кіпр (ст. 13), Арабська Республіка Єгипет (ст. 19), держави, утворені на території колишньої Федеративної Народної Республіки Югославія (Хорватія та Словенія) (ст. 15), Словацька Республіка (ст. 11), Республіка Куба (ст. 12), Республіка Панама (ст. 11). Щодо застосування Договору між Україною та Сирійською Арабською Республікою про правові відносини і взаємну допомогу в цивільних і кримінальних справах та Угоди між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про правову допомогу в цивільних та кримінальних справах, то без будь-якого додаткового посвідчення приймають тільки ті офіційні документи, видані або засвідчені компетентними органами України, які надходять від установ юстиції (або інших компетентних органів, визначених для цілей відповідного міжнародного договору), у провадженні яких перебувають цивільні або кримінальні справи, з метою виконання запитів (доручень) про міжнародну правову допомогу або розгляду клопотань про визнання та виконання судових рішень, які направляються безпосередньо в цілях виконання міжнародних договорів про правові відносини та правову допомогу в цивільних справах .

Як правильно зазначає Галущенко Г.В., ці норми мали дуже важливе значення для вдосконалення механізму правової співпраці, особливо до набуття для України чинності Гаазькою Конвенцією 1961 року, що скасовує вимогу легалізації офіційних документів [+, с. 23].

Але при застосуванні положень вказаних договорів, звільнення від легалізації не надається автоматично і зазвичай залежить від юридичної природи документа. Щоразу, коли використовуються іноземні документи, виникає потреба здійснити детальний аналіз тексту відповідного міжнародного договору України, щоб визначити, на які саме документи поширюється звільнення від легалізації. Особлива увага має приділятися визначенню офіційного документа, яке може по-різному тлумачитись у різних державах і різними міжнародними угодами.

Щоб однаковою мірою тлумачити і застосовувати на паритетній основі міжнародні договори України з питань правових відносин і правової допомоги у цивільних справах, а також у зв'язку з неодноразовими зверненнями державних органів, юридичних і фізичних осіб України щодо дійсності офіційних документів України на території іноземних держав, з якими укладено міжнародні договори про правову допомогу, органи Міністерства юстиції України дослідили їх виконання компетентними органами іноземних держав у частині практики застосування вимоги легалізації стосовно документів, що їх видали компетентні органи України.

Внаслідок здійснених заходів Міністерство юстиції України підготувало відповідне роз'яснення у листі від 11.05.2010 року № 26-26/291 , яке направлено Міністерству закордонних справ України, Міністерству економіки України, Державному комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державній податковій адміністрації України, Національному банку України та начальникам відповідних головних управлінь юстиції.

У листі наголошувалось, що окремі положення договорів не можна тлумачити як такі, що автоматично передбачають прийняття компетентними органами України без будь-якого додаткового засвідчення усіх офіційних документів, що їх склали органи іноземних держав, які є Сторонами таких договорів. Крім того, звернено увагу на те, що формулювання відповідних статей міжнародних договорів неоднакове і в більшості випадків прямо визначає застосування правила звільнення від потреби будь-якої легалізації лише тих документів, які надсилаються Сторонами в разі безпосереднього застосування відповідного міжнародного договору; компетентними органами іноземних держав неоднаково тлумачаться відповідні положення стосовно дійсності документів, що призводить до непоодиноких випадків відмови прийняття без додаткового засвідчення офіційні документи України в державах, з якими укладено міжнародні договори про правову допомогу в цивільних справах.

За результатами проведеного аналізу констатовано, що на території Республіки Болгарія, Естонської Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Республіки Польща, Румунії, Сербії та Чеської Республіки приймаються без будь-якого додаткового засвідчення (консульської легалізації або засвідчення апостилем) усі види офіційних документів незалежно від того, якими органами України вони видані і з якою метою.

На території Республіки Грузія та Македонія приймають без будь-якого додаткового засвідчення всі офіційні документи, видані компетентними органами України чи засвідчені уповноваженими особами, крім документів, що їх видали податкові органи.

Водночас на території Соціалістичної Республіки В'єтнам, Грецької Республіки, Республіки Єгипет, Ісламської Республіки Іран, Республіки Кіпр, Народної Республіки Китай, Словацької Республіки, Словенії, Турецької Республіки, Угорщини, Хорватії та Фінляндії без будь-якого додаткового засвідчення приймають лише ті офіційні документи, видані або засвідчені компетентними органами України, які надходять від установ юстиції (або інших компетентних органів, визначених для цілей відповідного міжнародного договору), у провадженні яких перебувають цивільні або кримінальні справи, з тим, аби виконати запити (доручення) про міжнародну правову допомогу чи розгляд клопотань про визнання і виконання судових рішень, що надсилаються безпосередньо у цілях виконання положення міжнародних договорів про правові відносини і правову допомогу в цивільних справах. Таким чином, усі офіційні документи, які склали чи засвідчили компетентні органи зазначених держав і які надсилають чи подають державні органи, юридичні і фізичні особи, на території України мають прийматися лише за умови засвідчення їх дійсності шляхом консульської легалізації або шляхом проставлення апостиля згідно із Конвенцією про апостиль 1961 року. Таке засвідчення не вимагається, якщо це прямо передбачено окремими галузевими міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України. Наприклад, легалізація чи апостилювання не застосовується до офіційних документів, що надходять від компетентних органів цих держав на офіційні запити в порядку надання міжнародної правової допомоги у цивільних та кримінальних справах на момент виконання відповідних міжнародних договорів України.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що приєднання України до Гаазької Конвенції 1961 року стало значним кроком на шляху до залучення нашої країни до світових процесів у сфері уніфікації міжнародного документообігу. Аналіз національно-правових і міжнародно-правових норм, що регулюють процедуру легалізації офіційних документів для дії за кордоном, в Україні дозволяє виділити два основні способи легалізації документів: консульська легалізація документів і проставлення штампа "апостиль" згідно із положеннями Гаазької Конвенції 1961 року. Хоча проставлення спеціального штампа "апостиль" є важливим етапом забезпечення ефективної реалізації належних приватним особам прав, свобод і законних інтересів, багато процедурно-процесуальних та організаційних елементів механізму проставлення штампа "апостиль" потребують доопрацювання для обґрунтованої імплементації у систему національного законодавства України.

Аналіз нормативно-правової бази, відповідно до якої здійснюється правова регламентація легалізації документів для дії за кордоном, в Україні свідчить про те, що правовий механізм визнання, встановлення достовірності й апостилювання документів для використання на території іноземних держав не розроблений повною мірою, а норми, що регулюють легалізаційні процеси містяться у низці розрізнених законодавчих і нормативно-правових актів, що виключає можливість законодавчого визначення цілісної, чіткої, взаємоузгодженої, поетапної регламентації різних способів легалізації документів для дії за кордоном.

В державах членах СНД офіційні документи звільняються від потреби легалізації, оскільки це передбачено мінською конвенцією 1993 року.

Узагальнюючи можна зазначити, що іноземні офіційні документи користуються доказовою силою офіційних документів на території України: без будь-якого додаткового засвідчення, якщо вони складені на території держав, з якими Україна уклала відповідні дво- або багатосторонні договори. При цьому слід звертати увагу на сферу застосування міжнародних договорів та враховувати, що формулювання відповідних статей договорів відрізняється; за умови засвідчення апостилем, якщо вони складені на території держав-учасниць Конвенції, що скасовую вимогу легалізації іноземних офіційних документів; за умови наявності консульської легалізації, якщо вони складені на території держав, з якими Україна не укладала вищезазначених договорів.