Підприємницька діяльність передбачає здійснення між її суб’єктами розрахунків за укладеними договорами чи угодами, а також виконання фінансових зобов’язань перед бюджетами. Аналізуючи природу розрахунків можна проконтролювати витрачання коштів, зробити висновок щодо їх цільового використання. Саме завдяки розрахункам держава має змогу не втручаючись у фінансово-господарську діяльність субєкта підприємництва контролювати його фінансові потоки, не допускаючи порушень фінансової дисципліни.

А загалом розрахунки між суб’єктами господарювання є необхідною ланкою розширеного відтворення, оскільки здійснюючи безперервний процес виробництва суб’єкт безперервно отримує від свого партнера сировину, матеріали, пальне, тару чи інші товари, і в свою чергу безперервно реалізує готові вироби, що виготовляються, або закуплені товари.

Правовою основою безготівкових розрахунків в Україні є норми, що складають зміст Цивільного кодексу України (глава 74), Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, нормативно-правових актів НБУ, зокрема Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті, що затверджена постановою Правління Національного банку України № 22 від 22 січня 2004 р.

Безготівкові розрахунки ‑ перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, унесених ними готівкою в касу банку, на рахунки отримувачів коштів. Ці розрахунки проводяться банком на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

Зміст відносин, що виникають при проведенні безготівкових розрахунків розкривається у принципах, на яких базується організація цих відносин, зокрема:

‑ здійснення розрахунково-касового обслуговування суб’єктів господарювання ґрунтується на основі комерційних або фінансових угод і вимог відповідних нормативно-правових актів;

‑ списання коштів з рахунків суб’єктів господарювання відбувається лише за дорученнями власників цих рахунків або за розпорядженням стягувачів – у випадках передбачених законодавством;

‑ доручення платників та розпорядження стягувачів про списання коштів із рахунків повинні мати форму відповідних бланків розрахункових документів;

‑ самостійність обрання клієнтами банків платіжних інструментів (за виключенням меморіального ордера) для здійснення розрахунків із зазначенням їх під час укладання договорів;

‑ документальне оформлення банком платника списання коштів із рахунка платника розрахунковим документом, а в окремих випадках – меморіальним ордером, реєстром чеків або реєстром документів за акредитивом;

‑ розпорядження стягувачів про примусове списання коштів із рахунків платників приймаються банками незалежно від наявності на них достатнього залишку коштів та виконуються частково в межах наявного залишку коштів, а у невиконаній сумі повертаються стягувачам;

‑ за умови відсутності коштів на рахунку платника банк не здійснює облік заборгованості платника, не сплаченої в строк, та не веде відповідного реєстру, за винятьком здійснення банком таких операцій у межах укладених ним цивільно-правових договорів;

‑ обов’язковість виконання банком рішень суду про стягнення коштів з рахунків клієнтів, за якими уповноваженим державним органом призупинено видаткові операції;

‑ взаємні претензії за розрахунками між платником та одержувачем коштів розглядаються сторонами в претензійно-позовному порядку без участі банку.

Організація безготівкових розрахунків повинна відповідати конкретним вимогам, що обумовлені інтересами розвитку економіки. Головна з них – забезпечувати своєчасне отримання кожним суб’єктом розрахункових відносин грошових коштів за поставлену ним продукцію та надані послуги, чим сприяти прискоренню обігу оборотних коштів у розрахунках. Безготівкові розрахунки здійснюються в різних формах, кожній з яких властиві певний порядок і місце проведення розрахунків (іншими), обов’язкових для банку та контрагентів за господарською операцією.

У сучасних умовах серед юристів та економістів виникли неоднозначні підходи щодо тлумачення понять “форма безготівкових розрахунків”, “спосіб безготівкових розрахунків”, що не могло не позначитися на галузевому законодавстві. Так зокрема Закон України “Про Національний банк України у ст. 7 зазначено, НБУ визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками, проте не розкриває саме поняття форми. Не містить поняття “форма розрахунків” і Закон України “Про банки і банківську діяльність”, вказуючи лише на перелік платіжних розрахунків.

Не вирішує проблему і нова редакція Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, хоча стаття 4 вказаного Закону класифікує форми та види безготівкових розрахунків. У даному випадку законодавець під формою розуміє готівкову або безготівкову форму, а щодо видів розрахунків, то вони визначаються законами та прийнятими на їх основі нормативними актами НБУ.

Варто звернути увагу на те, що не міститься поняття “форма розрахунків” і в Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, хоча саме цей галузевий правовий акт мав би конкретизувати дане питання.

Водночас Господарський кодекс України (ст. 347) визначає, що безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.

Як бачимо, галузеве законодавство не містить поняття “форма безготівкових розрахунків, тоді як ГК України наводить вичерпний їх перелік, хоча банківським законодавством вони (форми) розглядаються як платіжні інструменти (засоби певної форми на паперовому, електронному чи іншому виді носія інформації, використання яких ініціює переказ коштів з відповідного рахунку платника) або ж види розрахункових документів, що їх використовують при безготівкових розрахунках.

Цілком зрозуміло, що така законодавча неузгодженість не сприяє правовому регулюванню банківських правовідносин, а лише засвідчує складність питань пов’язаних з організацією та здійсненням банківських розрахунків.

Зважаючи на це, думка більшості фахівців банківської справи та права сходиться в тому, що за формами безготівкові розрахунки поділяються на: розрахунки за товарними операціями і розрахунки за нетоварними операціями. У першому випадку розрахунки завершують угоди, пов’язані з товарооборотом та послугами. У другому – розрахунки з бюджетом, установами банків, біржами тощо.

Під час здійснення розрахункових операцій використовуються такі види платіжних інструментів: меморіальний ордер; платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; платіжна вимога; розрахунковий чек; акредитив.

Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обирають передбачені цією главою платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.