Узагальнюючи сказане, можна констатувати, що на підставі ретельного вивчення матеріалів кримінальної справи і враховуючи вид здійсненого злочину, державний обвинувач повинен заздалегідь визначити найбільш доцільну тактику судового слідства, яка забезпечить всебічне, повне і об'єктивне дослідження доказів по справі. Ця тактика має реалізовуватися за активною участю прокурора, який пропонує суду черговість дослідження доказів: почати з допиту підсудного чи свідка; в якій послідовності допитувати підсудних, свідків; в якій частині судового слідства провести огляд речових доказів, огляд і оголошення документів; чи викликати експерта на допит; чи провести додаткову або повторну експертизу та ін.

Безумовно, що ці та інші пропозиції прокурора будуть ско- риговані з боку захисника, а також рішенням суду. Разом з тим на стадії подання доказів з боку обвинувачення прокурор має право і можливість відстоювати свою позицію відносно порядку судового слідства. Особливу увагу прокурор повинен звернути на можливість виникнення в суді питання щодо визнання доказів недопустимими, які можуть бути виявлені ще під час ознайомлення з матеріалами справи, тому ці обставини прокурором повинні бути враховані, якщо вони не призводять до недопустимості розгляду справи в суді. Складніше може бути з доказами, зібраними з порушенням конституційних прав і свобод людини, або з такими порушеннями КПК, які позначилися чи могли позначитись на їх достовірності, і які не можуть становити підґрунтя обвинувачення. Не може служити доказами повідомлена свідком, потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими допитаними особами інформація, джерело якої невідоме або його неможливо перевірити.

Ці обставини можуть стати відомими тільки в суді, в умовах гласного, безпосереднього, змагального розгляду. Тому реакція прокурора повинна бути швидкою і без помилок за умови, що він добре вивчив матеріали справи і належним чином підготувався до підтримання обвинувачення. При визнанні судом доказу недопустимим і виключення його із числа доказів, прокурор повинен звернути увагу учасників процесу на наявність інших достовірних доказів, які підтверджують той чи інший факт.

При формулюванні перед судом своїх пропозицій відносно черговості розгляду доказів прокурор мусить це зробити, враховуючи наукове обґрунтування своїх пропозицій. Знаючи наукову основу формулювання такого переконання, прокурор постійно повинен мати на увазі, що його завдання в судовому розгляді - переконати в першу чергу суд та інших учасників процесу у правильності його позиції як державного обвинувача, що доказує винність підсудного. Тому і способи, які він визначає при пред'явленні доказів, а також при плануванні їх застосування, повинні відповідати вимогам наукової обґрунтованості, спираючись на всі аспекти формування внутрішнього переконання: психологічні, процесуальні і морально-етичні. А це означає, що при плануванні і пред'явленні доказів прокурор повинен науково обґрунтувати дієвість доказу, продемонструвати його відповідність правилам допустимості, достовірності та належності й на підставі цього, порівнявши з іншими доказами, продемонструвати його доказове значення.

При цьому необхідно враховувати судово-слідчу ситуацію, яка склалась на момент судового слідства, і психологію суддів, яка виявилась у цей час. Зважаючи на ці фактори, державний обвинувач у процесі свого виступу може зробити акцент на моральний аспект формування внутрішнього переконання суддів. Попереднє ретельне вивчення матеріалів справи дасть змогу прокурору за його участі в плануванні судового слідства визначатися з тим, чи мають місце прогалини слідства чи їх немає, і якщо вони є, то яким чином їх можна заповнити.

Значним фактором, який впливає на планування і порядок судового слідства, є те, чи визнає свою вину підсудний. Деякі автори висловлювали обґрунтовані пропозиції про те, що коли підсудний не визнав своєї вини, то дослідження доказів треба починати з допиту свідків, які викривають підсудного, а потім переходити до допиту підсудного^[25]. Підставою для таких пропозицій є те, що в ході допиту свідків суд може одержати ряд викриваючих доказів, які потім можуть бути використані при допиті підсудного. Інші автори висловлюють пропозиції відносно початку дослідження доказів з допиту підсудного.

З аргументами першої групи авторів слід погодитися. Дійсно, продемонструвавши суду докази, які викривають підсудного і стали відомі з допиту свідків, державному обвинувачеві легше проводити допит підсудного, використовуючи ці докази, переконувати суд у винності останнього. Проте при цьому слід мати на увазі істотні особливості психології допиту свідків (потерпілих), які здатні перешкодити одержанню бажаного ефекту.

Допитуючи свідка в суді, необхідно уважно стежити за формою запитань, які йому задають, чи не викликає це напруження свідка, чи не збиває його з вірної позиції. Впливає на свідчення свідка і фактор забудькуватості інформації. Разом з тим інформація, яка вже повідомляється свідком у судовому слідстві, відома суб'єктам дослідження доказів. У судовому слідстві вона має скоріше нагадувальний характер. Тому спроба сторін нагадати свідку про забуті ним факти може виглядати як підказка, яка спонукає його дати свідчення в інтересах однієї з сторін. Необхідно враховувати і такий психологічний чинник, як репродукція відтворення. Інакше кажучи, у допитуваного формується в свідомості не та картина, яку він зобразив як свідок злочину, а та, про яку він давав свідчення під час досудового слідства і можливо декілька разів. З'ясувати що-небудь нове із другої картини досить складно.

Прокурору необхідно пам'ятати про це і викликати у допитуваного в пам'яті початковий образ, який не був змінений подальшими свідченнями. Деяке значення при допиті свідків має і реакція присутніх на процесі, що також може плутати свідка, навіть за активних дій судді з підтримання певного порядку. Все це необхідно враховувати при конкретному вирішенні питань: з чого починати дослідження доказів - з допиту підсудного чи свідків. Заздалегідь передбаченої схеми тут не може бути. Л. Ю. Ароцкер запропонував такий порядок дослідження доказів в судовому засіданні, вважаючи, що він є найбільш результативним:

а) у першу чергу необхідно дослідити ті факти, що найбільше обґрунтовані доказами, зібраними під час досудового слідства (свідчення свідків-очевидців, які докладно розповідають про обставини справи);

б) розглянути факти в певній послідовності (хронологічній чи ін.), що дає можливість найбільш повно і всебічно дослідити обставини справи (наприклад, спочатку з'ясовуються обставини на місці злочину і проводиться судовий огляд місця події, потім допитуються свідки, очевидці і підсудний, а потім проводиться експертиза і пред'являються речі для упізнання і т. ін.);

в) додержуватися певної послідовності при проведенні не тільки різних, але і однакових судових дій, наприклад: при допиті лише свідків, потерпілих або тільки підсудних.

Так, свідків, які мають важливі дані, слід допитувати в першу чергу, а потім свідків, які володіють певною кількістю корисних відомостей. Доцільно спочатку допитувати підсудних, які давали під час досудового слідства найбільш повні і розгорнуті свідчення, а потім підсудних, які в своїх свідченнях дають певний обсяг інформації, і, нарешті, підсудних, які заперечують свою вину. Така послідовність допиту цілком виправдана, зазначав Л. Ю. Ароцкер, через те, що дає змогу державному обвинувачу використати найбільш докладніше свідчення одного підсудного для викриття інших, які не визнають себе винними^[26].

У наведеній концепції Л. Ю. Ароцкера, на наш погляд, все правильно і вона може бути використана у відповідних ситуаціях. Проте однією такою концепцією не вирішується і не може бути вирішена тактика судового слідства в цілому, як і позиція державного обвинувача частково. У практичній діяльності рідко бувають такі ситуації, коли допитуваних осіб можна чітко поділити на категорії: добросовісні - недобросовісні, які володіють інформацією в повному обсязі або частково, і т. д. Свідок з малим обсягом інформації може знати і повідомити одну деталь, яка буде ціннішою, ніж свідчення багатьох інших. Шаблону у підході до визначення тактики судового слідства не може бути. Щоразу необхідно враховувати всі фактори, які визначають як природу доказів, так і способи доказування, використані для їх отримання.

Певні труднощі виникають при підтриманні державного обвинувачення по багатоепізодних справах, де суб'єктами злочинної діяльності є члени злочинного угруповання (організацій). Тут є можливими кілька варіантів планування судового слідства:

а) дослідити увесь комплекс дій по кожному епізоду: допитуються підсудні, свідки, потерпілі, досліджуються документи і речові докази, заслуховуються експерти. Такий прийом дає змогу досконально вивчити кожний епізод, але не створює загальної картини злочинної діяльності й чіткого уявлення відносно ролі кожного з підсудних (членів організованого злочинного угруповання - ОЗУ) і усієї її злочинної діяльності;

б) провести тільки допити свідків і підсудних по кожному епізоду окремо, всі інші докази дослідити відносно всіх епізодів одразу. Такий варіант доцільно застосовувати у ситуації, коли підсудний заперечує свою вину, а свідки його викривають. Одночасне дослідження всіх цих доказів без поділу їх по епізодах сприяє формуванню уявлення в цілому про злочинну діяльність ОЗУ;

в) провести по всіх епізодах тільки допит підсудних, а інші допити проводити, не пов'язуючи з епізодами, але конкретизуючи відносно кожного підсудного.

Останній варіант Л. Ю. Ароцкер визнає як такий, що найбільш часто трапляється в судовій практиці. Можливо, це було

характерним для 70-х років ХХ ст., коли узагальнювався матеріал, який ми наводимо. За сучасних умов дослідження доказів, в тому числі допити та інші слідчі дії, необхідно планувати і здійснювати так, щоб із аналізу конкретних епізодів складалася загальна картина дій підсудних, особливо організованого злочинного угруповання, щоб можна було встановити не тільки рольову функцію членів, але і конкретні дії кожної особи по кожному епізоду, а це може забезпечити тільки комбінації 1-го і 2-го варіантів. Доцільно запланувати спочатку допит кожного підсудного по кожному з епізодів, а потім дослідити докази, які належать до всіх епізодів і до всіх підсудних. При цьому, як уже зазначалося, першим необхідно запланувати допит тих підсудних, які визнали себе винними і дали відповідні свідчення.

Головне в плануванні вибрати таку тактику слідства, щоб державний обвинувач у процесі судового слідства мав змогу продемонструвати суду докази, які спростують всі інші версії, і на цій основі переконати суд у винності підсудного.