У статті 121 Конституції України чітко визначається одна з основних конституційних функцій прокуратури - підтримання державного обвинувачення в суді. Цю функцію закріплено і в Законі України "Про прокуратуру" (п. 1 ст. 5). Вимоги цих законодавчих актів визначають, що прокурор зобов'язаний підтримувати державне обвинувачення в суді у всіх кримінальних справах, які надійшли до нього з обвинувальним висновком і які він направив до суду.

Отже, Конституція України, закріпивши норму, яка зобов'язує прокурора брати участь у суді при розгляді кримінальних справ, визначила, що ця норма у прокурорській діяльності має відігравати основну роль при здійсненні правосуддя у кримінальних справах. Слід зазначити, що участь прокурора у кримінальному судочинстві завжди була одним із напрямів його діяльності, але закріплення функції підтримання державного обвинувачення на конституційному рівні - це новизна у прокурорській діяльності, яка полягає в тому, що його правове становище у кримінальному судочинстві визначається в його конституційному статусі як суб'єкта держави в суді. Держава, закріпивши на конституційному рівні за прокурором функцію підтримання державного обвинувачення, визначила його важливу роль у захисті прав і свобод людини і громадянина. Характерно, що вся діяльність прокурора, як і інших учасників кримінального судочинства, регламентується нормами Кримінально-процесуального кодексу України. Кримінально-процесуальна діяльність завжди характеризується взаємозалежністю трьох основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту та вирішення справи. По кожній кримінальній справі, у якій проводиться розслідування, на певному етапі починає реалізовуватись кримінально-процесуальна функція обвинувачення з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Слідчий, при наявності доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, керуючись статтями 131, 132 КПК, виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи до відповідальності. Обвинувачення має бути пред'явлене не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення цієї особи як обвинуваченого (ст. 133 КПК). При пред'явленні обвинувачення особі присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовляється від нього і його відмову прийнято (ст. 140 КПК). Отже, з моменту винесення постанови про пред'явлення обвинувачення, всі учасники процесу поділяються на дві сторони, які виконують на підставі змагальності функції обвинувачення і захисту.

Таким чином, можна стверджувати, що сутність обвинувальної функції на досудовому слідстві залежить від дій слідчого. Він формує обвинувачення, складає постанову про пред'явлення особі обвинувачення і створює матеріально-правову основу, на якій в подальшому розвиватиметься діяльність прокурора по підтриманню обвинувачення в суді. Такими є погляди багатьох науковців щодо моменту виникнення функції обвинувачення. Автори наукових досліджень С. А. Альперт^[1], В. Т. Маляренко і

І.  В. Вернидубов^[2] та інші висловили свою позицію на підтримку поглядів М. С. Строговича^[3], який ще у 40-х роках ХХ ст. стверджував, що функція обвинувачення починає реалізовуватись з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченої. Водночас ряд авторів - В. С. Чельцов^[4], П. М. Давидов^[5], М. В. Жогін^[6] вважають, що обвинувачення формується і здійснюється тільки в судовому розгляді, тобто після прийняття рішення про призначення справи до судового розгляду (ст. 244 КПК). Вони твердять, що на етапі попереднього слідства нема обвинувачення, а діяльність слідчого - це реалізація функції розслідування, притаманна досудовим стадіям процесу.

Такі погляди неможливо підтримати через те, що обов'язком слідчого є розслідування злочину, з'ясування обставин пов'язаних з подіями злочину, винністю обвинуваченого, характером і розміром шкоди, заподіяної злочином. Така багатостороння діяльність слідчого направлена на збирання і перевірку доказів, які свідчать про винність обвинуваченого, що слід розглядати як функцію обвинувачення. Обвинувальна функція саме і виявляється в акті слідчого - постанові про притягнення особи як обвинуваченого, що і підтверджує обвинувальну діяльність слідчого, тобто кримінально-процесуальну функцію обвинувачення.

Таким чином, сутність обвинувальної функції під час досу- дового слідства залежить від дій слідчого. Водночас на реалізацію висновків, яких дійшов слідчий, впливає і прокурор, що здійснює нагляд за додержанням законів при проведенні дізнання та досудового слідства. Рішення прокурора по справі з обвинувальним висновком, коли він з ним погоджується, а справу направляє до суду, має особливе значення. Воно означає, що прокурор, погодившись із висновками слідчого, бере на себе обов'язок підтримати їх в суді, куди він направляє справу для розгляду по суті. Реалізація висновків, яких дійшов слідчий і з якими погодився прокурор, що затвердив обвинувальний висновок, буде здійснюватись прокурором у суді при підтриманні обвинувачення. Дія прокурора з відстоювання перед судом висновку про винність підсудного прийнято називати "державним обвинуваченням". Характерно, що законодавець, говорячи про досудове слідство, застосовує лише термін "обвинувачення", а "державне обвинувачення" вживається лише в тих випадках, коли регламентується діяльність прокурора в суді.

Водночас такі науковці, як А. Л. Ривлін, С. А. Альперт^[7] та інші, мають протилежні погляди, твердячи, що державне обвинувачення з'являється вже з моменту притягнення особи як обвинуваченого на стадії досудового слідства. З такою позицією не можна погодитись. Слід звернути увагу на вимоги ст. 264 КПК, якою передбачено, що прокурор підтримує державне обвинувачення перед судом, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням. На нашу думку, правильну позицію з цього приводу займає В. С. Зеленецький^[8], який визначає: "Державне обвинувачення виникає у тому процесі, де прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи". Прокурор же вивчає матеріали справи і досліджує обвинувальний висновок тільки після закінчення досудового слідства. Більше того, він вважає, якщо прокурор затвердив обвинувальний висновок, то він повинен бути переконаний у винності конкретної особи і що це "є самостійним процесом, самостійною стадією у змагальній системі розвитку кримінально-процесуальної діяльності, і цей процес слід назвати "стадією порушення державного обвинувачення"^[9].

Підтримуючи таку позицію, звертають увагу на важливість рішення прокурора про направлення кримінальної справи до суду. Таке право регламентоване п. 1 ст. 229 КПК і свідчить про те, що по суті - це акт порушення державного обвинувачення проти конкретної особи. Таке відповідальне рішення прокурор приймає тільки після детального вивчення матеріалів кримінальної справи. При цьому Закон дозволяє йому при незгоді з обвинувальним висновком скласти новий, а попередній вилучити зі справи (ст. 230 КПК), внести зміни початкового обвинувачення, якщо вони не спричиняють застосування статті кримінального закону з більш тяжкою санкцією і не пов'язані з істотною зміною обвинувачення за фактичними обставинами (ст. 231 КПК) і змінити складений слідчим список осіб, які підлягають виклику в судове засідання, скасувати чи змінити попередній запобіжний захід або в разі його відсутності обрати новий (ст. 229 КПК), а також повідомити обвинуваченого, до якого суду направлена справа (ст. 232 КПК).

Таким чином, норми КПК регламентують ряд дій, які прокурор може виконувати з моменту одержання справи з обвинувальним висновком. На підставі цього можна зробити висновок, що законом на прокурора покладається відповідальне завдан- ня - перевірка якості слідства, законності та обґрунтованості висновків слідчого у справі, яка надійшла з обвинувальним висновком. При цьому доцільно звернути увагу на таке право прокурора, як зміна складеного слідчим списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання (ч. 2 ст. 229 КПК). Вважаємо, що прокурор у цьому випадку не може виключити із списку осіб, що підлягають виклику в судове засідання, тих свідків, які допитані під час досудового слідства за клопотанням захисника. Пропозиція про застосування у кримінальному судочинстві стадії порушення державного обвинувачення заслуговує позитивної оцінки. Такої позиції дотримується Г. К. Кожевников, твердячи, що прокурор, "ознайомившись із матеріалами кримінальної справи і затвердивши обвинувальний висновок своїм підписом, "наділяє" себе статусом державного обвинувача. Водночас він покладає на себе обов'язок підтримати державне обвинувачення в суді"^[10]. Такий висновок цілком відповідає нормам Кримінально-процесуального кодексу і підтверджується практикою.

Маємо всі підстави твердити, що державне обвинувачення - це сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом свого висновку про винність підсудного. Тому термін "державне обвинувачення" використовується в законі тільки у випадках, коли виникає необхідність визначити діяльність прокурора в суді. Цей термін закріплено на законодавчому рівні.

Зокрема, у ст. 121 Конституції України визначено, що на прокуратуру покладається підтримання державного обвинувачення в суді, а у ст. 129 передбачено, що підтримання державного обвинувачення в суді прокурором є однією із засад судочинства. Із зазначених норм випливає, що обов'язком прокурора, який затвердив обвинувальний висновок у кримінальній справі, є підтримання по ній державного обвинувачення, така вимога знайшла чітке закріплення у ст. 264 КПК, де конкретизований цей обов'язок: "участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків:

1. коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК (справи приватного обвинувачення) і 2) коли він

відмовився від підтримання державного обвинувачення. Прокурор, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення".

При цьому необхідно підкреслити, що в судах, як правило, обвинувачення підтримують помічники прокурора, але це не змінює суті моменту набуття ними статусу державного обвинувачення. Прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, передає свої повноваження обвинувача своїм підлеглим: помічникам і заступникам прокурора, які виступають у суді державними обвинувачами.

Таким чином, кримінальне переслідування на стадії досудового слідства починається з притягнення особи як обвинуваченого за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, і завершується стадією порушення державного обвинувачення відносно конкретної особи.