1.  чітке дотримання Конституції і законів України;
2.  бути гарантом додержання конституційних та процесуальних прав громадян, залучених до судочинства у кримінальній справі (потерпілий, підсудний та ін.);
3.  виявляти активність у дослідженні доказів, сприяти всебічному дослідженню обставин справи;
4.  забезпечувати об'єктивність при здійсненні функції державного обвинувачення, підтримувати обвинувачення тільки в міру його доведеності й таким чином сприяти прийняттю законного та справедливого судового рішення з кримінальної справи;
5.  реагувати на виявлені в суді грубі помилки та порушення законності під час досудового слідства і дізнання;
6.  ставити перед судом питання про винесення окремої ухвали (постанови) у зв'язку з встановленими по справі фактами порушення закону, причинами та умовами, що сприяли вчиненню злочину.

З метою успішного виконання перелічених завдань керівникам органів прокуратури необхідно приділяти особливу увагу стану роботи щодо підтримання державного обвинувачення; вдосконалювати підготовку державних обвинувачів; вивчати і впроваджувати позитивний досвід роботи; проводити навчально- методичні заходи з метою підвищення якості участі прокурорів у розгляді судами кримінальних справ.

З моменту впровадження в кримінальний процес України принципу змагальності сторін виникли різні погляди щодо ролі суду в процесі. Чи має суд прагнути до найбільш повного з'ясування обставин справи, беручи участь не лише в дослідженні та оцінці доказів, а і в їх збиранні, або він має виносити свій вирок на підставі доказів, які подали сторони?

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 16^[12] КПК, розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності. Вчені-спе- ціалісти майже одностайно визнали за необхідне включити до кримінального процесу принцип змагальності, але водночас у них виникла розбіжність у визначенні сутності цього принципу.

Так, М. С. Строгович зазначає: "Змагальність - це така побудова судового розгляду, в якому обвинувачення відокремлене від суду, що вирішує справу, і в якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, наділеними рівними правами для відстоювання своїх тверджень і заперечення тверджень протилежної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист, суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і вирішення самої справи"¹. Таким чином, на думку автора, сутність змагальності процесу полягає у поділі функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами.

Проте деякі вчені не визнають принципу змагальності, зокрема А. С. Барабаш і К. Г Померенін вважають, що принцип змагальності суперечить принципу об'єктивності, повноти і всебічності дослідження обставин справи^[13].

На відміну сказаного А. Ларін вважає, що уявлення про несумісність принципу досягнення об'єктивної істини і змагаль

ності є глибоко помилковим і зазначає, що змагальність - це спір, під час якого досягається істина¹. На нашу думку, суперечність між принципом змагальності і метою встановлення об'єктивності істини дійсно має місце.

Яскравим прикладом цієї тези може бути положення, закріплене у ч. 3 ст. 264 КПК України, коли відмова прокурора від обвинувачення є обов'язковою для суду. Безсумнівно, таке положення суперечить вимогам встановлення істини. У той же час закриття на цій підставі провадження у справі відповідає принципу змагальності.

Кримінально-процесуальна діяльність характеризується поєднанням трьох основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення, захисту і вирішення справи. Вони характерні для будь-якої кримінальної справи, щодо якої проводиться розслідування і яка потім передається на розгляд суду. Під час досудового слідства ці функції поєднуються в руках однієї особи - слідчого, а потім - слідчого, обвинуваченого та його захисника. При розгляді справи в суді ці функції чітко розподіляються між різними учасниками судочинства.

Функцію обвинувачення в суді виконують прокурор та потерпілий. Через прокурора держава переслідує особу, яка злочинно порушила норму права, доручає прокуророві координувати зусилля органів дізнання та досудового слідства у боротьбі зі злочинністю. Обвинувачення як процесуальна функція завжди спрямоване проти конкретної особи, воно чітко конкретизоване і виявляє себе у переслідуванні, викритті цієї особи, тому що факти вказують на те, що вона винна у вчиненні злочину.

У чинному кримінальному процесі обвинувачення завжди пов'язане з функцією захисту. Змагальність найповніше виявляється тоді, коли в процесі беруть участь прокурор, який підтримує обвинувачення, і захисник - адвокат, який захищає підсудного. Норми КПК забороняють процесуальним органам перекладати свої обов'язки доведення на обвинуваченого. Обвинувачення як процесуальна функція, як вид кримінально-процесуальної діяльності пов'язане з предметом обвинувачення, тобто з матеріально-правовим відображенням тих кримінально караних діянь, у зв'язку з якими ведеться кримінальний процес. Обвинувачення у матеріально-правовому значенні є процесуальним відображенням кримінальної відповідальності, точніше, складу злочину, в якому звинувачують конкретну особу. Обвинувачення охоплює всі необхідні ознаки злочину, всі його елементи, передбачені диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу.

Обвинувальна функція на досудовому слідстві - це те, що робить слідчий. Він особисто відшуковує докази винності, систематизує і оцінює їх, формулює і пред'являє обвинуваченому постанову про притягнення його до кримінальної відповідальності, приймає рішення про застосування запобіжного та інших примусових заходів, відпрацьовує кінцевий для цієї стадії процесу висновок про винність особи. Тобто слідчий створює обвинувачення в матеріально-правовому його значенні, на підставі якого надалі розгортається процесуальна діяльність щодо підтримання та відстоювання обвинувачення перед судом.

Враховуючи ці обставини, слід визнати, що прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, підтримує в суді обвинувачення, пред'явлене слідчим, що, наглядаючи за досудовим слідством, впливав на його формування. Завдяки цьому висновок слідчого про винність не може бути для прокурора несподіваним. Отже, підтримання державного обвинувачення в суді - логічне продовження тієї функції кримінального переслідування, яке прокурор виконував на стадії досудового слідства.

Можна зробити висновок, що здійснення прокурором у суді процесуальної функції обвинувачення - це практична реалізація тих висновків, яких він дійшов у результаті нагляду за досудовим слідством. Державне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів розслідування, зусиллями яких обвинувачений, викритий у вчиненні злочину, і повинен стати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному висновку, втілюється в життя за допомогою інших чинників на стадії судового слідства.

Отже, сукупність форм і методів реалізації в суді обвинувальної функції створює поняття "підтримання державного обвинувачення".

Обвинувачення і перш за все державне обвинувачення - це стрижень, навколо якого в судовому розгляді концентруються зусилля всіх його учасників. Обвинувачення, сформульоване в обвинувальному висновку і подане прокурором до суду, являє 20 собою основний і єдиний предмет судового дослідження. Для перевірки правильності обвинувачення викликаються в суд обвинувачений, потерпілий, свідки, експерти; проводяться різні судові дії; заслуховуються думки сторін; забезпечуються певний порядок і послідовність у дослідженні доказів.

Розглядаючи питання про постановления вироку, суд повинен вирішити: чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи має це діяння склад злочину і чи винний у його вчиненні підсудний? Тому можна однозначно стверджувати, що перевірка правильності та обґрунтованості обвинувачення і прийняття рішення по суті є одним із головних завдань, яке стоїть перед судом.