Аналіз методологічних ідей, міркувань, пропозицій, висловлених у понад 20 статтях, опублікованих у рамках актуальної теми цього номера журналу "Право України", та спроба "винести поза дужки" те, що є спільним для більшості з них, дозволяє резюмувати таке.
1.  Сучасна методологічна ситуація в усьому суспільствознавстві України (та й інших країн колишнього Союзу РСР), яка характеризується переходом від уніфікованої, єдино дозволеної, "одержавленої" методології до розмаїття методологічних підходів, поширюється, так чи інакше, й на вітчизняне праводержавознавство. Демонополізація або, так би мовити, "роздержавлення" методології - безперечно плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно й всебічно осягнути предмет дослідження - специфічні праводержавні закономірності.
2.  Водночас методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічне свавілля. Адже таке перетворення не сприятиме, а перешкоджатиме формуванню знань, адекватних предмета пізнання. Аби запобігти таким небажаним "втратам" під час дослідницького процесу, слід дотримуватись принаймні таких загальнометодоло- гічних постулатів:
-  об'єктивна обумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, окремий вид закономірностей об'єкта дослідження) "веде" за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовуваності, придатності, прийнятності. (Наприклад, якщо йдеться про можливості застосування у праводержавознав- стві математичних методів, то навряд чи можна не погодитись з таким твердженням: перш ніж рахувати, треба визначити, а що ж, власне, слід рахувати. Та відповісти на останнє запитання не зможе жодна математична наука);
-  необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за посередництвом певного об'єктивного критерію.
Щоправда, не можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності інтерпретувати у цьому випадку як відповідність суспільствознавчих положень об'єктивним інтересам (потребам) окремих людей або окремих частин соціально неоднорідного суспільства, тоді виникає запитання: чи не доведеться визнавати плюралізм істин? Адже тоді їх, на перший погляд, може бути стільки, скільки існуватиме видів таких "часткових", групових (а тим більше - індивідуальних) інтересів. І чи не буде такий плюралізм своєрідним проявом агностицизму й виправданням будь- яких дій як "істинних", аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам? Відповідь на це запитання видається такою: стосовно кожного суспільства, кожної соціальної групи, кожної людини істинні оціночні знання матимуть тільки один - незмінний, неспростовний - зміст. Отже, й у цьому випадку об'єктивна істина, яку "при в'яза но" до конкретного суб'єкта соціуму, буде єдиною, однозначною;
-  неодмінним показником прийнятності, евристичності певного дослідницького підходу (і методу) має бути його спроможність сприяти виявленню, розкриттю соціальної сутності явищ, що вивчаються, а не приховуванню, затушовуванню її. Такою сутністю є здатність досліджуваного явища задовольняти потреби, інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках - й усього суспільства в цілому).
3. Усі три наведені вище загальномето- дологічні положення видаються наукознавчими аксіомами: вони доведені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь учених.
Проте в сучасних процесах плюралізації суспільствознавчих (зокрема правознавчих) підходів і методів зазначені аксіо ми подекуди ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації методологічного "хаосу", еклектизму. Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше спричиняються внаслідок:
-  використання певних загальнона- укових чи інших методів дослідження поза межами їх застосовуваності, тобто в результаті абсолютизації, перебільшенняїх евристичних можливостей (зокрема через ігнорування закономірної залежності між предметом і методом дослідження), а це може знову ж призвести до монополізації якоїсь однієї методології;
-  "оприродничування" закономірностей праводержавних явищ (наприклад, запосередництва, так би мовити, кос- мізації, фізікалізації, біологізації підходів до дослідження таких закономірностей, тобто спроби "виведення" останніх безпосередньо з положень природничих наук;
-  соціально-беззмістовної абст- рактизації понять про досліджувані праводержавні явища (через використання гранично загальних, "загальнолюдських" термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації смислу тих понять, котрі такими термінами позначаються). Але те, чи мають ці поняття (скажімо, поняття основоположних прав людини) справді загально-, а не окремо-людський зміст, виявляється лише тоді, коли вони "заземлюються", тобто застосовуються у конкретних умовах місця й часу, чим, власне, й визначається їх соціально-змістовне розуміння, смислове "наповнення". А воно ж, як свідчить практика, нерідко буває досить неоднозначним, неоднома- нітним;
-  факторної "зрівнялівки", тобто визнання однакової, рівнозначної залежності досліджуваного праводержавного явища від численних різноманітних факторів, які на нього так чи інакше впливають. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхідними й випадковими зв'язками явищ, утворюється ґрунт для заперечення об'єктивних закономірностей у галузі права і держави й для дискредитації самого поняття про такі закономірності (зокрема для підміни його більш широким, але менш змістовним поняттям "залежність");
-  методологічної "зрівнялівки", тобто проголошення рівноцінності усіх методів дослідження, заперечення будь- якої їх субординованості (водночас як остання об'єктивно зумовлюється наявністю і різних рівнів дослідження, і багатогранністю досліджуваних явищ);
-  термінологічної мімікрії, тобто словесного, так би мовити, "перевдягання" або, як-то кажуть, зміни "вивісок" дослідницьких підходів і методів. Йдеться про випадки, коли внаслідок своєрідної термінологічної "алергії" колишні назви (навіть справді дискредитовані спотвореною практикою використання позначува- них ними понять) замінюються іншими, новітніми термінами, які хоча й звучать надто "модерно", проте реально використовуються, інтерпретуються у тому ж самому значенні (смислі), зречення від якого було начеби задекларовано.
Отож, уникнення зазначених "методологічних аномалій", дотримання наведених вище наукознавчих постулатів, аксіом становить необхідну передумову ефективності процесів плюралізації методології юридичної науки.
4. Усе викладене свідчить, як видається, про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфікованої, не "одержавле- ної"). Звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, а врешті-решт, і від істиннісної "дисципліни", свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію прийнятності методології дослідження, як реальні наслідки впровадження його результатів у суспільну практику. Саме ця практика й "вирішує", якою має бути методологія право- державознавства.
Ця ж практика найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології право- державознавства, цілком нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, "очищеної" від впливу на неї загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд - чи то безпосередньо, чи то опосередковано - завжди залишатиметься конкретним продуктом, своєрідним "випаровуванням" певних соціальних і природних умов існування тієї частини соціально неоднорідного суспільства, інтересам якої об'єктивно (тобто іноді навіть незалежно від суб'єктивних намірів дослідника) відповідають, "слугують" результати його пізнавальної діяльності.
А ось чи може дослідник увільнити себе від відповідальності за такі результати? - Запитання, гадаю, радше за все риторичне...Інтеграція України в європейський правовий простір: актуальні питання