Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

ЩОДО КОНВЕРГЕНЦІЇ ПРИВАТНОГО І ПУБЛІЧНОГО У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ - Л. МУЗИКА

Сторінки матеріалу:


У правовій доктрині існує чимало проблем, оптимальне вирішення яких турбує не одне покоління вчених-юристів. І їх актуальність із плином часу не втрачається. Серед них - проблема необхідності законодавчого забезпечення співвідношення публічного та приватного у межах відповідних галузей права. Власне, одним із основних завдань цивільно-правової політики і є необхідність вирішення проблеми "співіснування" приватних та публічних інтересів.
Мета статті - обґрунтувати актуальність пошуку шляхів конвергенції приватних та публічних інтересів, пріоритетність (домінування) приватних інтересів у цивільному праві; проілюструвати взаємопроникнення публічних і приватних елементів у певних сферах правового регулювання (йдеться, зокрема, про сутність публічних суб'єктів і можливість їх участі у приватних відносинах).
У вітчизняній та зарубіжній літературі різноманітним аспектам зближення та взаємопроникнення публічних і
© Л. Музика, 2014
232   приватних елементів присвячена значна кількість наукових праць вчених дореволюційного та радянського періоду, а також наших сучасників. До них належать праці В. Борисової, М. Брагінського, С. Братуся, Є. Вавіліна, І. Венедиктової, О. Дзери, Ю. Дзери, Б. Дроніва, М. Коршунова, Н. Куз- нєцової, І. Кучеренко, А. Лавренюка, Р. Майданика, О. Малька, Д. Мейера,
В. Мозоліна, О. Первомайського, Л. Петражицького, І. Покровського, О. Пушкіна, Р. Сабодаша, І. Спасибо- Фатєєвої, Р. Стефанчука, Є. Суханова, Р. Халфіної, Я. Шевченко, Г. Шерше- невича, Л. Щеннікової. Необхідність віднайдення рівноваги публічних і приватних інтересів в умовах сучасного стрімкого розвитку суспільних відносин, що значною мірою зумовлено появою нових правових інститутів, спонукають дослідників до наукових пошуків вирішення аналізованої проблеми.
Взагалі межа між приватним і публічним правом протягом історії його формування неодноразово зазна-вала суттєвих зрушень то у бік приватного права, то у зворотному напрямі - більше схилялася до публічного права. Те, що в одну епоху регулювалося за допомогою юридичної децентралізації і, відповідно, - належало до галузі приватного права, в іншу епоху - перебудовувалось за типом юридичної централізації, а отже, переходило до галузі публічного права, і навпаки. Наприклад, у давньоримському праві заподіяння тілесних ушкоджень або крадіжка належали не до сфери публічно-правового регулювання, а мало приватний характер: помста здійснювалась самим потерпілим або його близькими, штраф встановлювався і стягувався за приватною ініціативою в порядку цивільного судочинства. Згодом все, що стосувалося злочинів, держава почала брати під свій контроль, відповідне регулювання здійснювалось у межах кримінального (публічного) права. Історії відомі приклади і зворотного процесу, зокрема щодо відокремлення церкви від держави. З юридичної точки зору, цей процес був нічим іншим, як питанням про перенесення зазначених відносин із сфери права публічного до приватного права: задоволення релігійних потреб має належати приватним союзам віруючих, які регулюють свої відносини шляхом приватних домовленостей [1, 359-360].
У правовій літературі неодноразово зверталася увага на взаємну обумовленість публічного і приватного права, їх взаємне проникнення та кореспондуючий характер [2, 85]. Слід наголосити й на тому, що не завжди існує можливість однозначно визначити, до якого права - публічного чи приватного належить та чи інша галузь або правовий інститут. Безсумнівним є той факт, що сьогодні не існує абсолютно "чистих" галузей права - суто приватних чи публічних. У галузях публічного права є приватноправові елементи. Так само й у будь-якій галузі приватного права є публічно-правові норми, наприклад, щодо охорони та захисту суспільних інтересів [3, 211], щодо участі держави, територіальних громад та інших публічних суб'єктів у приватних правовідносинах.
Саме тому не виправдовує себе категоричний підхід деяких науковців, наприклад, щодо методу правового регулювання. Так, О. Наден стверджує, що "єдиним можливим методом кримінально-правового регулювання суспільних відносин є імперативний метод, який, зокрема, повністю охоплює собою тенденції сучасного кримінального права до розширення кримінально-правового значення різного роду угод та компромісів у кримінальному праві" [4, 6]. Натомість сучасні тенденції розвитку права, про які згадує автор, як раз і спростовують наведену нею позицію. Домінуючу роль імперативного методу в публічно-правових галузях права ніхто не заперечує, водночас слід зазначити, що поряд із ним частково застосовуються й інші методи, зокрема диспозитивний та метод заохочення. Поділяємо думку М. Мар- ченка і вважаємо, що методи правового регулювання при всьому своєму розмаїтті та відносній самостійності тісно взаємопов'язані і, як правило, використовуються в поєднанні один з одним [5, 337].
В аспекті аналізованої проблеми доречно привернути увагу до кандидатської дисертації Л. Прись "Цивільно-правове забезпечення профілактики наркотизму", яка захищена за двома спеціальностями: 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право та 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право [6]. Результати цього дослідження свідчать про те, що автору доволі переконливо вдалося проілюструвати наявність і взаємодію публічних та приватних начал у цивільному та кримінальному праві.
Нині ми можемо констатувати проникнення публічних начал у приватноправове регулювання, і навпаки - включення приватних начал до публічного права. Так, у кримінальному праві відбувається посилення приватного начала у питаннях, пов'язаних із потерпілим від злочину. А в цивільному праві значно розширено перелік публічних суб'єктів, які можуть на рівні з фізичними та юридичними особами брати участь у цивільно-правових відносинах (окрім держави, це ще й територіальні громади, український народ та ін.). Однак таке взаємопроникнення має відбуватися збалансовано. Держава не повинна втручатися там, де цього не вимагається, і водночас вона не може втрачати контроль у ситуаціях, що насправді потребують його. Зокрема, окремі приклади дерегуляції правовідносин, що нині впроваджуються у сучасне вітчизняне законодавство, не завжди є позитивною практикою. Так, навряд чи є доречними наміри Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України дозволити українцям здійснювати перепланування у їх квартирах без жодних дозвільних документів [7]. І хоча у запропонованих законопроектах передбачено, що подібні перепланування не повинні здійснюватися щодо несучих конструкцій будинку, однак залишаються відкритими питання стосовно контролю та відповідальності за такі дії. Це викликано тим, що по всій країні упродовж останніх років нерідко трапляються руйнації житлових будинків (та ще й з людськими жертвами) саме через незаконні перепланування.
Завдяки спрощенню дозвільних процедур у будівництві Україна піднялась у рейтингу Всесвітнього банку Doing Business-2014 на 145 позицій і перемістилась із 189 місця на 41. Звісно, така ситуація значно покращила наші позиції в очах світової спільноти, однак чи відповідає це реальним інтересам наших громадян? Навряд чи: окрім зазначеного, варто акцентувати і на поширеній практиці шахрайства у сфері будівництва - пригадаймо, зокрема, ошуканих вкладників "Еліта-Центр".
Варто зазначити, що держава нерідко і в традиційно публічних відносинах безпідставно втрачає свій вплив. Як наголошує О. Музика-Стефанчук, відповідальність за порушення бюджетного законодавства нині не шанується. Зокрема, ст. 7 Бюджетного кодексу України (далі - БК України) в редакції 2010 р., що визначає принципи, на яких ґрунтується бюджетна система України, вже не містить принцип відповідальності учасників бюджетного процесу (раніше він передбачався БК України 2001 р.) [8, 34]. Це вкрай небезпечна тенденція. Адже ми спостерігаємо ситуацію, коли держава із власної ініціативи відходить від виконання власних обов'язків. При цьому навіть не йдеться про делегування їх іншим суб'єктам правовідносин. Така позиція нівелює правове врегулювання певних сфер суспільних відносин і продукує появу чергових правових прогалин, що є надзвичайно шкідливим у питаннях відповідальності, за нашим прикладом - у її відсутності.
Аналізуючи природу приватних та публічних інтересів, Л. Щеннікова дійшла суперечливих висновків. Вона стверджує, що приватні інтереси спонукають до дій приватних суб'єктів, тоді як публічні інтереси забезпечують благополуччя всіх і кожного [9, 23]. При цьому автором ігнорується те, що забезпечення загального благополуччя у більшості випадків можливе саме завдяки реалізації приватних інтересів.
Далі автор зазначає, що дотримання публічних інтересів сприятиме приватним інтересам, інтересам окремих осіб. Тому, на її думку, питання необхідно розглядати не в аспекті досягнення балансу публічних та приватних інтересів (адже якщо вони протилежні, то це завдання буде нездійсненним), а з позиції того, що приватний інтерес має відповідати публічному. У разі їх конфлікту важливим є визначення пріоритетності саме публічних інтересів, оскільки в них науково обґрунтована ідея загального блага та економічного прогресу; водночас приватний інтерес може бути егоїстичним, хибним та руйнівним для суспільства [9, 22]. Як тут не пригадати слова з радянської пісні: "Одразу думай про Батьківщину, а потім - про себе".
Ми не підтримуємо наведену позицію. Те, що пропонує Л. Щеннікова та інші прихильники зазначеного підходу щодо співвідношення публічних та приватних інтересів, громадяни пострадянських держав упродовж багатьох років добре на собі відчули. Якщо взяти на озброєння аналізований концепт, суспільство, врешті-решт, знову повернеться до ленінського: "Ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все у галузі господарювання є публічно-правове, а не приватне. Звідси - розширити застосування державного втручання у "приватноправові" відносини, розширити право держави скасовувати приватні договори, застосовувати до "цивільних правовідносин" революційне правосуддя" [10, 396400].
Практика всього періоду існування СРСР та інших соціалістичних держав (НДР, Чехословаччина, Болгарія тощо) свідчить як раз на користь контраргументів щодо пріоритетності публічних інтересів над приватними. Лише у країнах із добре захищеним приватним інтересом може йтися про належне врегулювання та реалізацію публічних інтересів. Формула: "кожен зобов'язаний всім і кожному" не виправдовує себе. Адже контрагента для реалізації свого інтересу у такій ситуації не знайдеш, оскільки не існує жодних реальних гарантій можливості здійснення свого приватного інтересу, а за необхідності - і його захисту.
Вважаємо за необхідне відійти від питання про з'ясування пріоритетності інтересів і торкнутися, власне, питання щодо їх збалансованості. Проблема пріоритетності інтересів є важливою лише у випадку їх колізії. І в таких ситуаціях, на нашу думку, саме приватному інтересу має належати пріоритет. Сучасні реалії вимагають конвергенції приватних і публічних інтересів, їх взаємопроникнення (але не взаємозаміни!).
Водночас не слід впадати у крайнощі. Нині у певних правових утвореннях (галузях права, правових інститутах) цивільно-правові норми поєднуються із публічно-правовими нормами у врегулюванні значної кількості майнових відносин. І як правильно зазначають В. Мозолін та В. Лафітський, зона монопольного регулювання цивільним законодавством майнових відносин, зазначених у ст. 2 ЦК РФ (ст. 1 ЦК України) як таких, що належать до предмета цивільного права, постійно скорочується. Бажаємо ми того чи ні, однак значне коло майнових відносин, що регулюються у динамічному режимі цивільного законодавства, вже перебувають у сфері комплексного правового регулювання
[11, 9].