Запропонована мені тематика передбачала насамперед певне ясне висловлювання щодо методології права. Однак я не маю що повідомити з цього приводу. Крім того, я є переконаним прихильником епістемо- логічного анархізму в дусі П. Фейєра- бенда.
Особливе роздратування викликає та "методологія", яку продовжують практикувати вітчизняні теоретики- правознавці, і чий відбиток несе на собі структура автореферату дисертації. У нас вона перетворила живе вчення про право на схоластичні вправи, які, своєю чергою, є банальним прикриттям егоїстичних інтересів1.
Я завжди дотримувався погляду на правознавство як на різновид мистецтва, з огляду на що правознавцеві треба писати про те, що його дратує, найбільше хвилює на цей момент. Тому всі мої екзерсиси на тему права є принципово несистематизованим набором вражень, рефлексій. Будь-яка методологія є, на мою думку, сукупністю обмежень, добровільно прийнятих на себе дослідником. Ця невиправдана перевага одного методу над іншими й означає збіднення своїх можливостей не лише у дослідженні, а й навіть у виявленні предмета2. Зазвичай дослідник включається в уже сформовану структуру, корпус знань, освячених Авторитетом (вчителя, школи, наукової організації). Він знаходить себе у певній епістемі, де культивується певна мовна картина світу. І треба мати мудрість, аби усвідомити своє становище, і мужність, аби змінити його. Для мене найважливішим показником цінності теоретичних пошуків є щирість і свіжість сприйняття явищ правового життя. Істина для мене - це те, що я можу сказати про дещо у будь-якій аудиторії, зокрема й наодинці з собою.
Більшість дисертантів (учених- початківців) заповнюють розділ про методологію автоматично, не обтяжуючи себе розмірковуваннями над тим, як мислити про те, хто є суб'єктом і що є об'єктом. Тим самим, гадаю, відразу ж прирікають себе на послух і кружляння у заяложених істинах. Правиль-ний "устрій розуму" дослідника- початківця - це звільнення свідомості. Відмова від забобонів у вигляді тих пізнавальних схем, ідеологем і штампів, шкіл, освяченених авторитетом Учителів. Усвідомлений вибір свого методу, свого шляху, звільнення від влади авторитету - передумова відкриття чогось нового. Писати - означає йти чаклунським шляхом, а не виконувати стандарт, прийнятий і нав'язуваний суспільством і його інститутами придушування (науковим співтовариством, цією змовою професіоналів проти профанів). Скажімо, діалектичний матеріалізм - один із можливих варіантів пояснення світу. Можна приймати його, а можна - не приймати. Свого часу я відмовився від нього і не відчував жодних проблем (згадуючи про його існування, ознайомлюючись із черговим авторефератом).
Як постмодерніст і постструктура- ліст я заперечував і заперечую будь- яку методологію як нав'язувану ззовні систему уявлень про право, заперечую методологію як різновид метадискурсу, який підпорядковує собі дослідника і задає результат його пізнавальних зусиль. На право слід дивитися з різних боків, використовуючи різні методи і, головне, по-різному розуміючи саме право, його хімію, звучання. Для когось у ньому важлива нормативна сутність, для когось - мовна чи соціальна, або інформаційна чи навіть біологічна. Нехай розквітають тисячі підходів і хай не буде методологічного примусу.
Російська теорія права, що претендує на статус метамови для всіх юридичних наук, так і не може запропонувати жодної оригінальної ідеї1. Такий спосіб існування (інтелектуальне животіння) правознавців обумовлений логоцентричним світоглядом вітчизняного правознавства2. У галузі методології я дотримувався і дотримуюсь позиції "деконструкції" при розгляді онтологічних основ права і правосуддя. Інтелектуальним джерелом деконструкції є комплекс таких філософських течій, як постструктура- лізм, неофрейдизм, семіологія, феноменологія. Замість "методології" у загальноприйнятому сенсі, як певної метамови, використовувався певний - "лінгвістичний" - спосіб бачення юридичних явищ (судова лінгвістика [1]). Юридичне - означає мовне. Так, свого часу при формуванні підходу до пояснення сутності права, правосуддя автор цієї статті ґрунтувався на низці таких наукових напрямів, як пост- структуралістська філософія, риторика, логіка, теорія аргументації, семіо- логія і семіотика, соціальна психологія, лінгвопсихологія, судова психологія, судова лінгвістика3. І, на думку деяких науковців, дещо зробив у межах проекту "судова лінгвістика". Принаймні, не став як усі4.
Переконаний, що лише міждисциплінарні дослідження на перетині соціології, психології, лінгвістики, антро-пології та правознавства здатні відродити науку в галузі теорії права1. Вчення про право має бути синтетичним2.
Основне у міркуваннях про право, на чому я наполягав, наполягаю і наполягатиму як на відправному пункті міркувань про право: право - це текст. Текстову реальність права ми робимо основним об'єктом вивчення і методологічним принципом. Право - це текст. Ось інший критично важливий постулат для міркувань. Мною запропоновано гіпотезу про граматичну природу юридичної нормативності. Обґрунтовано гіпотезу про первинність текстової реальності, в якій здійснюється практика кримінального судочинства. Кримінально-процесуальне право, як певний порядок судового мовлення, виникло із закономірностей "правильного" мовлення (граматичних і риторичних), які вироблялися у процесі розвитку мовленнєвої діяльності в суспільстві. У межах своєї концепції я обґрунтував декілька ідей щодо мовного апарату кримінального судочинства, граматики і риторики права. Через концепти Мови, Тексту і Дискурсу я намагався пояснити природу права, правосуддя, способів вироблення судо-
.. . 3
вої істини .
Загалом останні 20 років я йшов саме цим шляхом. І ось настав час змінити метод і погляди на право. Змусило життя4. Тому другу частину своєї статті хочу присвятити проблемі справедливості та ефективності в праві.
Мабуть, уже час доповнити раніше сказане про сутність права: право - це текст закону, зміст якого нав'язується владою. Влада має право на правильний правовий дискурс, який проводить через текстуру законодавства. Те, що називають правовою політикою, є воля правлячої еліти, що набуває свого вияву у законодавстві, а також практиці його тлумачення і застосування.
Я завжди вважав, що справедливість - це водночас вихідна засада тлумачення тексту-права та його кінцева мета. Справедливість є загальним засновком при побудові доводів у кримінально-процесуальній аргументації, що стосується фактичних і юридичних питань. Справедливість переконує. Закону і органам кримінальної юстиції надає легітимності визнання їх справедливими.
Слід виокремити одну глобальну проблему правового розвитку Росії: вона втратила один з орієнтирів - справедливість. Як видається, у колах, де приймаються рішення, які реалізуються спочатку в законопроектах, а потім у законах, визнається лише один пріоритет - ефективність. У рішеннях законодавця взяв гору утилітаризм, доцільність, на межі з угадуванням поточної кон'юнктури. Тому в моді персонаж "ефективного менеджера", універсального "адміністратора-управлінця". Відома помилка щодо того, нібито існує аналогія між державою (суспільством) і корпорацією, призвела до прийняття низки законодавчих актів, які не на звеш інакше ніж несправедливими. Вони ведуть нас у глухий кут, тому що врешті-решт несправедливість державно-правового ладу стане очевидною і виникне криза влади і права.
В історії нашої країни був період, коли в праві не залишилося нічогоприватного. Право вважалося засобом, яким диктатура пролетаріату зажене суспільство до світлого майбутнього. Справедливо те, що відповідає інтересам пролетаріату, який взяв владу в свої руки і використовує право і правосуддя для побудови нового суспільства і боротьби із залишками старого ладу. Тому кримінальний процес визначають як правовий спосіб "цивілізованої розправи" з соціально-шкідливими елементами [2, 16]. Справедливість трактувалася з класових позицій: що відповідало інтересам пролетаріату як прогресивного класу, те й оцінювалося як справедливе1. Нині ми оцінюємо подібні погляди як своєрідний звих у нормальному правовому розвитку, натомість правий ухил, утилітаризм, технократизм у вирішенні соціальних проблем дикістю не видаються.
Маятник історії хитнувся в інший бік. Тепер інша крайність: традиційно публічно-правові галузі права, такі як кримінальне, кримінально-процесуальне право стали об'єктом експансії приватного, диспозитивного початку. Причому винятки із загальних нормативно-правових норм робляться для власників, представників підприємницького - буржуазного класу. І все правознавство стало правим або демонстративно аполітичним.
Розвиток нашого права, зокрема кримінально-процесуального, визначає приблизно така стратегія: "Те, що добре для бізнесу - добре для Росії". Виправдовуючи створення гарантій недоторканності підприємців від кримінального переслідування за злочини в економічній сфері, колишній голова Держдуми Б. Гризлов сказав: "Бізнес має працювати, а не сидіти у в'язниці". Але правильніше було б: "Злодій і шахрай має працювати. А не сидіти у в'язниці".
Нова кримінальна економічна політика (НКЕП) є концентрованим вираженням волі великої буржуазії. І тому останнім часом мої основні зусилля були зосереджені на критиці цієї антинародної політики2. Одразу зазначу, що радикальною відмінністю НКЕП від аналогічних явищ за кордоном є те, що російські еліти взяли курс на обмеження засобів кримінальної юстиції для підтримки правопорядку в економічній сфері. При конструюванні механізму кримінального переслідування за основу взято приватноправовий (диспозитивний) метод (із деякими застереженнями на користь публічності), натомість у "нормальних" державах як і раніше практикують публічно-правові інструменти боротьби з суспільно-небезпечними явищами, такими як економічна злочинність.
Мета НКЕП полягає в тому, щоб створити систему правових гарантій для "підприємців" від кримінального переслідування за скоєння економічних злочинів. З кінця 2008 р. послідовно вживалися заходи з обмеження втручання обвинувальної влади держави у господарську (у тому числі й торгову) діяльність підприємців. На думку ідеологів нової кримінальної політики протидії "білокомірцевій" злочинності, втручання кримінальної юстиції у вирішення юридичних спорів у сфері економіки є виправданим лише тоді, коли виявилося недо с тат- ньо засобів цивільної юстиції (спочатку конфлікт розглядають "кваліфіковані юристи" - потім поліцейські). Кримінальне переслідування офіційно визнано субсидіарним правовим інструментом забезпечення економічної безпеки країни.В основі створюваного вітчизняного "підприємницького кримінального права" лежить ліберальна ідеологія про обмеження втручання держави у юридичні відносини власників. З огляду на це вважаю, що принципове питання про межі втручання держави у приватноправові відносини, на мою думку, вирішується владою неправильно. Межі між приватним правом і публічним намагаються переглянути, але при цьому заходять дуже далеко, закриваючи очі на існуючі реалії, а головне - зневажаючи уявлення про справедливість і законність.
Ідеологи нової кримінальної економічної політики виходять з припущення, що віддалення кримінальної юстиції (найбільш радикального правового інструменту забезпечення економічної безпеки) від підприємницької сфери сприятливо позначиться на інституті власності та господарської діяльності, дозволить якісно перетворитися нашій економіці: з сировинної на інноваційну тощо.
Уряд і партія (ЄдРо) взяли на озброєння рецепти наших ліберальних теоретиків про виведення бізнесу з-під тиску правоохоронної системи, що втілилося спочатку в концепціях, на кшталт Концепції з модернізації кримінального та кримінально-процесуального законодавства [9], законопроектах1. Згодом ці проекти були реалізовані у ФЗ-383 [11], ФЗ-60 [12], ФЗ-420 [13], ФЗ-407 [14], ФЗ-207 [15] та інших законах, які створили небачену в світі систему привілеїв для класу "підприємців" у кримінально-правовій сфері.