У попередній статті [1] людино- центристський підхід був використаний стосовно праворозу- міння. І це невипадково. Поняття права - субстанція категоріального апарату правознавства, оскільки решта юридичних понять утворюються у зв'язку з правом, ґрунтуються на ньому. Людський вимір висунуто й обґрунтовано як загальний системоутворюючий критерій. Це дозволило інтегрувати різні традиції, школи пра- ворозуміння (і насамперед природного права і юридичного позитивізму) й запропонувати на роль первинного елементу змісту права, замість норми - права і свободи. Зміна парадигми в розумінні права зробила можливим змінити пріоритети у розкритті різних правових понять. У цій публікації з нових методологічних позицій (крізь призму особистості, її прав) піддані дослідженню: природа і еволюція права, норма права, суб'єктивна сторона правомірної поведінки особистості, друга стадія застосування права, пра- возаконності, правопорядок, проти- правність.
З точки зору інтегративної (природно-позитивної) теорії, право бінарне соціальне явище, тобто має подвійну природу. Природа права являє собою складне, але необхідне переплетення двох компонентів: природного початку (природа особистості) й позитивного початку (політична природа). Спочатку право не має політичної (державної) природи. Сутність права обумовлена природою людини, її потребою до свободи, самовизначення. Свобода, у свою чергу, виражається у правах і свободах. Тому основне, глибинне у праві -права і свободи людини. Історія права, слідуючи логіці людського виміру, пройшла у своєму формуванні та еволюції декілька ступенів. Перший ступінь - природне право або природні й невідчужувані права люди-
© В. Шафіров, 2014 148 ни. Останні не отримали формального закріплення, чіткого розмежування з обов'язками, надійного забезпечення. Робилася лише спроба виокремити з належного, необхідного певні можливості у сфері побуту, праці, розподілу. Природне право мало моральне, релігійне, а не юридичне коріння. Другий ступінь - позитивне право. У процесі народження позитивного права відбулося не відділення природного від волеустановленного права, а їх суперечливе взаємопроникнення. Поява інституту "громадянство" дозволило визнати особистість вільною, офіційно зафіксувати вихідний комплекс прав (їх обсяг, перелік), засоби їх захисту. Водночас позитивний фактор затьмарив собою дійсне джерело права - природу людини, висунувши на перший план зовнішнє, владно-вольове, обов'язково-примусове начало. Це пояснювалося наявністю повної або часткової несвободи людей, привілеїв, наділенням правами залежно від майнового, соціального стану та ін. Але це був історично закономірний етап у розвитку права. Третій ступінь - природно-позитивне право. Його початок слід пов'язувати зі зняттям класових, станових привілеїв, переваг, затвердженням юридичної рівності всіх людей перед законом, висуванням людини, її прав і свобод на ключові позиції в юридичній системі. Позитивна складова перетворюється на засіб забезпечення прав і свобод. У повному обсязі природно- позитивне право розкриває свій потенціал на сучасній стадії розвитку цивілізації [2].
Людиноцентристський підхід дозволяє по-новому розглянути питання про норму права. Не будучи елементом змісту права, норма залишається найважливішою категорією основного понятійного ряду не тільки загальної теорії права, а й усього правознавства. Багато юристів (теоретики і практики), кажучи про право, мають на увазі норми. При цьому прийнято поняття "норма права" ототожнювати з поняттям "нормативно-правовий припис".
Однак норму права не слід зводити до нормативного припису, ототожнювати з ним. Вчення про норму, як державно-владний припис, безумовно, має фундаментальний характер. І все ж визнання кожної норми права за гальнообов'язковим приписом
викликає заперечення. Основна класифікація норм - це розподіл їх на уповноважуючі, зобов'язуючі, оскільки інших, крім загальних моделей можливих або належних дій (бездіяльності), право не встановлює. За своїм характером це зовсім різні правила поведінки: одне закріплює права (уповноважуюча норма), інші - обов'язки (зобов'язуюча і забороняюча норми). Тільки юридичні норми, що закріплюють обов'язки, і можуть бути названі приписами. їм притаманні ознаки: державно-владний припис (веління), загальнообов'язковість, представ- ницько-зобов'язуючий характер, примусовість виконання. Уповноважуючі норми не є приписами. Ознаки уповноважуючої норми такі:
-  правило пропозиції. Воно не наказує будь-яких дій (бездіяльності), а містить орієнтири бажаної, вигідної для суб'єкта поведінки;
-  наділяє суб'єктів за допомогою формулювань "вправі", "може" свободою розпоряджатися своїми правами;
-  реалізація правила пропозиції безпосередньо залежить від визнання і прийняття її суб'єктом;
-  забезпечується суспільством державою за допомогою позитивних засобів впливу.
Врахування особливостей цих різних правил поведінки і відкриває шлях до вироблення загального поняття норми права. На жаль, ця обставина не отримала відображення при формулюванні істотних ознак юридичної норми як родового поняття.
Родове поняття "норма права", її структура повинні ґрунтуватися на двох самостійних правилах: норми пропозиції і норми приписи. Кожне правило, поряд із загальними ознаками, має і свої особливі ознаки, свою структуру, механізм дії.
Ця обставина дозволяє сформулювати загальне родове визначення норми права. Норма права - закріплене (санкціоноване) у статті офіційного юридичного джерела загальне, визначене, структурно організоване правило можливої і належної поведінки, забезпечене суспільством і державою [3].
Людиноцентристський підхід, з урахуванням зроблених уточнень у розумінні юридичної норми, надає можливість інакше висвітлити проблему впливу права на суб'єктивну сторону правомірної поведінки особистості. У зв'язку з цим слід критично поставитися до поширеної позиції, згідно з якою "...реакція держави на відхилення від виконання тих чи інших норм неоднакова. Так, при невикористанні громадянином своїх прав вона залишається байдужою, в той час як у випадках порушення ним зобов'язуючих або забороняючих норм до порушників застосовуються примусові заходи" [4, 15].
Викладена точка зору щодо правомірної поведінки не здається такою переконливою. Річ у тім, що не тільки негативна, а й позитивна поведінка має суб'єктивну сторону. Найбільш виразно це проявляється при дозвільному правовому регулюванні. Дійсно, право визнає правомірною поведінку незалежно від внутрішнього настрою особистості, не примушує діяти за мотивацією повинності. Але з цього не випливає, що право завжди задовольняється зовнішньою стороною поведінки і внутрішні настрої, мотиви не беруться до уваги змістом норм права. У ситуації вільного вибору варіанта поведінки ефективна дія права як загальної міри свободи (прав і свобод) безпосередньо залежить від внутрішнього стану людини, її ставлення до юридичних принципів, норм. Будь-який зовнішній вплив, заснований на владній примусовій силі, не просто не працює, він неприпустимий. Уповноважуючі норми, що знаходяться у статтях законів, містять не приписи, не загрозу відповідальності, а різні пропозиції - дозволи, використання або невикористання яких визначається вільним волевиявленням уповноваженого.
Дозвільне правове регулювання вимагає не тільки вільного від підпорядкування і примусу простору (території), особливої системи нормативно- регулятивних засобів, а й іншого (порівняно з правовим регулюванням, побудованим на ідеї боргу) механізму психічного спонукання. Головна відмінна риса такого механізму - орієнтованість на суб'єктивну сторону поведінки. Для того щоб цілі, закладені в праві, були досягнуті, визначення лише зовнішніх меж дозволених дій явно недостатньо. Важливо, щоб людина, якій адресовані права і свободи, звернула на них увагу, осмислила їх, побачила у них те, чого бракує, що відкриває шлях до бажаної мети, виявила готовність скористатися ними. Одне зовнішнє, формальне здійснення прав і свобод без розвиненого правового внутрішнього настрою не дасть необхідного результату ні особистості, ні суспільству. Визнання правомірності поведінки незалежно від мотивів, не недолік права, не свідчення про нього як про нижчу межу моральності. Навпаки, в цьому бачиться перевага права, що допускає свободу чинити по-різному, виходячи з внутрішнього ставлення до навколишньої дійсності. Відмінна риса такого впливу в тому, що він не примушує, а позитивно спонукає, що і скеровує індивіда прийняти усвідомлене, добровільне і вигідне рішення.
Ключове питання тут - визначення кола, черговості, послідовності дії засобів-спонукачів, що впливають на внутрішній світ уповноваженого суб'єкта. На перший план виходить комплекс засобів, що впливають на внутрішній стан уповноваженого: потреби, мотиви, цілі, які орієнтують до вільного, без усілякого підпорядкування, досягнення юридичного результату. Таким чином, ні законодавець, ні правозастосувач не зможуть розраховувати на результативне здійснення принципів, норм права, якщо при їх створенні, застосуванні виявлено байдужість до потреб, інтересів людей, проігноровані їхні ціннісні орієнтації. Урахування внутрішнього боку правомірної поведінки важливий на всіх стадіях роботи механізму правового регулювання.
Методологічний підхід, що відстоюється у статті, важливий для переосмислення уявлень про застосування права загалом, але, насамперед, про центральну його стадію - встановлення юридичної основи справи. Сутність цієї стадії пов'язана з правовою кваліфікацією (юридичною оцінкою), тобто із з'ясуванням питань про те, яка норма права найбільше підходить до розглянутого випадку, і чи підпадає цей випадок під її дію. Підбір норми відбувається шляхом порівняння (для встановлення тотожності) фактичних обставин реальної дійсності й юридичних фактів, передбачених гіпотезою застосовуваної правової норми. Юридична кваліфікація вважається правильною, якщо вдалося вибрати (знайти) норму, прямо розраховану на ці факти. Не виключається вибір у низці випадків не однієї, а кількох норм, які доповнюють, розвивають і коректують одна одну. Правова кваліфікація і пов'язані з нею правові операції, безумовно, необхідні. Але чи дійсно юридична норма єдиний регулятор поведінки? Чи лише у виборі (відшуканні) правової норми виявляється сутність встановлення правової основи справи? І чи можна вважати нормальним явищем поширені на практиці ситуації встановлення формальної відповідності або, образно кажучи, "підгонки" фактів під гіпотезу обраної норми?
Було б серйозною помилкою ігнорувати роль норми - самостійного, значущого, найбільш поширеного регулятивного засобу. Але не менш помилково бачити в нормі права єдиний регулятор поведінки. Так, визнаючи факт існування поряд із нормою права інших правових положень, деякі вчені водночас висловлюють сумнів у здатності таких положень безпосередньо регулювати поведінку через відсутність у них структури юридичної норми. Такий сумнів навряд чи обґрунтований. Орієнтація на одні норми, тобто на правила, які об'єктивно не здатні охопити всі своєрідності приватного і громадського життя, нерідко знаходячись в суперечності між собою, неминуче призведе до неправильного сприйняття сенсу правового регулювання суспільних відносин, а значить, у підсумку до неправильного, помилкового рішення. Одна з головних причин помилково винесеного рішення - концептуальна, тобто правозастосува- чі виходять з формалістичного (що є найбільш жорстким варіантом юридичного позитивізму) розуміння права і його застосування. З точки зору цієї теорії орган, наділений владними повноваженнями, не повинен думати про справедливість, рівність, розумність прийнятих рішень, оскільки правильно все, що відповідає нормі права або букві закону.