З точки зору інтегративного право- розуміння, право як нормативна регуляція не зводиться до норм або до їх системи. Юридична норма є лише одним із елементів цієї системи. Тому коли йдеться про встановлення нормативної основи, то з нею має асоціюватися весь комплекс нормативних регулятивних засобів (принципів, цілей, завдань, дефініцій, норм тощо), в яких виражений той чи інший фрагмент змісту права. Інакше кажучи, пізнання сенсу права є складним розумовим процесом, що йде від окремого елементу внутрішньої форми права до їх сукупності й далі до формування узагальненого висновку, що дає змогу розкрити сенс правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.
На жаль, вимога встановлення змісту законодавства прямо закріплена лише для деяких випадків, пов'язаних із аналогією права. "У разі неможливості використання аналогії закону, права та обов'язки сторін визначаються, виходячи із загальних засад цивільного законодавства... " (ч. 2 ст. 6 Цивільного кодексу Російської Федерації). Використання терміна "аналогія" для встановлення змісту законодавства видається не коректним. Виходити зі змісту права потрібно завжди, як у ситуаціях, врегульованих конкретними нормами (включаючи і подібні), так і не врегульованих ними. Отже, визначення нормативної основи справи складається з поєднання змістовної і формально- юридичної діяльності, що і дозволяє виявити дійсний сенс правового регулювання для конкретної життєвої ситуації. Викладене вище відкриває перспективу для ефективного вирішення проблеми подолання прогалин у праві у процесі його застосування.
Сам факт перебування відносин у сфері правового регулювання дає підстави для виділення презумпції відносної відсутності прогалин у праві. Ця презумпція містить припущення про можливість встановлення прав і обов'язків при неповноті правового регулювання, зокрема через відсутність норми. Інакше кажучи, презумпція відносної відсутності прогалин у праві, підтверджуючи факт наявності неповноти у законодавстві, одночасно звертає увагу на те, що відносини знаходяться у сфері правового регулювання і формують у суб'єктів реалізації установку на пошук схожих норм, звернення до нормативних узагальнень (принципів, цілей, завдань права), тобто на вирішення питання по суті. У цьому виявляється одна з найважливіших сторін індивідуального регулювання. Справжня презумпція залишається непоміченою як у теорії, так і на практиці. Більше того, реалізація вимоги про необхідність звернення до смислу правового регулювання ускладнюється широким поширенням другої презумпції, презумпції повної прогальності права. Це призводить до того, що у процесі вирішення конкретного питання інститут аналогій "працює" або неефективно, або взагалі не застосовується. Разом з тим вплив презумпції прогальності права правильніше пов'язувати тільки з відносинами, які знаходяться поза сферою правового регулювання, або з відносинами, які правом не регулюються. Такі прогалини ліквідувати може тільки законодавець.
Людиноцентристська методологія повинна лежати в основі теорії право- законності. Законність - одне з ключових понять юридичної науки і практики. При розходженні визначень законності (як принцип, режим, метод) більшість авторів сходяться на тому, що суть законності полягає у вимозі суворого і неухильного здійснення всіма суб'єктами законів і підзаконних нормативних актів. Вимога строгості означає неприпустимість жодних відхилень від приписів нормативних актів, а вимога неухильності - встановлює сталість і незмінність цієї лінії поведінки.
У таких формулюваннях є певні підстави. Світовий і вітчизняний досвід знає безліч трагічних фактів нехтування законами. Але відомо й інше, коли закони не тільки не рятували, а з їх допомогою творилося зло, заподіювалися незліченні страждання людям. Все це вкладалося в рамки закону. Отже, абсолютизація закону, законності, твердження невиправданої їх винятковості, що приводить до підвищення їх над правом - шлях непродуктивний. Невипадково спроба в СРСР створити державу найсуворішої законності не була реалізована. Замість неї активно стала просуватися ідея правової держави, що стала конституційним ідеалом. У фундаменті держави найсуворішої законності лежать ідеї про право як строге, формальне, суто зовнішнє, що обмежує свободу, обов'язково-примусове явище. Людині у такому праві належить мало помітна підрядна роль. Тому для охоронців законності немає важливішого завдання, ніж будь-яким шляхом домогтися законослухняності з боку громадян. Слідуючи таким "правовим курсом", органи влади, посадові особи, що стоять на сторожі законності, зовсім не зобов'язані доходити до суті, в усі особливості процесів, що відбуваються в суспільстві. Тому схвалено буде все, що формально відповідає букві закону. У цій атмосфері неважко перетворитися на бездушних формалістів, буквоїдів, що байдуже ставляться до потреб людей. Все це погано поєднується з сутністю правової держави.
В умовах формування правової держави потрібно інше розуміння права, законності, для яких мірою всіх речей дійсно виступає благополуччя соціально-правового життя кожного конкретного громадянина. Але тоді необхідно визнати, що не кожен закон можна вважати правовим. Визнання наявності неправових законів не підриває основ законності. її фундаментальне, загальне, універсальне значення ревізії не підлягає. Більше шкоди її престижу в суспільстві завдає категорична вимога слідувати закону, навіть такому, що суперечить Конституції. Законність руйнує як формалізм, так і розсуд, що не спирається на об'єктивні законодавчо закріплені критерії.
Звичайно, мова не йде взагалі про відмову від формальних вимог законності. Без таких її вимог, як точно і неухильно дотримуватися і виконувати закони усіма, до кого вони адресовані; дотримуватися ієрархії законів та інших нормативних актів; відповідності актів застосування нормативним актам просто не обійтися. І все ж законність неправильно пов'язувати тільки з формальними вимогами. Проведені в життя односторонні формальні вимоги законності (законності заради букви), ведуть до того, що будь- який закон, навіть несправедливий, який утискає права і свободи, слід приймати як правовий. Звідси пріоритетне значення мають отримати змістовні вимоги законності: верховенство права, верховенство правового закону, дотримання та повага прав і свобод людини, справедливість і розумність застосування права, культурність пра- вотворчої і правореалізуючої діяльності. Єдність змістовних і формальних вимог дозволяє говорити не просто про законність, а про правозакон- ність або конституційну законність.
Тільки наявність режиму правоза- конності у суспільстві може привести до правопорядку. Правопорядок - це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві та право- законності. Правопорядок - одна з кінцевих цілей і результатів дії нормативно-регулятивних засобів, цілей і результатів реалізації вимог законності. Він складається у результаті правомірних дій як публічних владних органів, так і громадян, їх об'єднань. Так, важливо мати на увазі, що не усіляке суворе і неухильне застосування юридичних норм веде до правопорядку. Можна вчинити формально правильно і, водночас, винести (здійснити) абсурдне і знущальне рішення (дію). Формальна правомірна поведінка громадян (через страх перед покаранням, побудована на особистому розрахунку та така, що ігнорує інтереси інших, конформістська) також не дуже надійний варіант встановлення правопорядку в суспільстві. Отже, діяти формально юридично ще не означає вчинити по праву, закону, тобто встановити правопорядок.
Підхід до законності та правопорядку в аспекті людського виміру вимагає скоригувати зміст такої ознаки правопорушення, як "протиправ- ність". Протиправність правопорушення визначається як діяння, що суперечить вимогам правових приписів. З формально-юридичної сторони все начебто правильно. Не відповідає нормі - значить порушено право. А те, що відбулося применшення, порушення прав і свобод, відходить на дальній план. Чи не тому потерпілі - найменш захищені суб'єкти. Однак для них важливіше домогтися визначеності у відповіді на запитання: "Що буде з їх знехтуваними правами, коли і як буде відшкодовано шкоду?" Про це саме і згадують офіційні особи нерідко в останню чергу. їх першочергове завдання залучити до юридичної відповідальності тих, хто порушив нормативний припис. А вже потім за останнім принципом вирішувати питання потерпілих. Буде правильно, якщо захист прав і притягнення до відповідальності стануть вирішуватися одночасно. А протиправність діяння слід розуміти як "порушення прав і свобод, закріплених у нормах права".
У статті розкрито лише невелику частину теоретичних положень, які потребують переосмислення під кутом зору людського виміру. Головна її мета - сприяти тому, щоб тема людини, її прав і свобод у різних своїх проявах стала лейтмотивом всіх наступних розробок у галузі правознавства. Це дає змогу сформувати новий образ права, як гуманного, відображаючого свободу і справедливість, розумного, орієнтованого на внутрішнє і зовнішнє поводження, певного, забезпеченого державою і суспільством, соціального явища. У такому праві людина, її права і свободи дійсно найвища цінність. Все це більшою мірою сприятиме тому, щоб теоретичні дослідження однаковою мірою мали наукове, загальносві- тоглядне і безпосередньо практичне значення.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Шафиров В. М. Человекоцентристский подход к пониманию права // Право Украины. - 2010. - № 4. - С. 43-48.
2.  Шафиров В. М. Естественно-позитивное право: Природа. Генезис. Эволюция // Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи) : статті учасників восьмого Міжнародного круглого столу (м. Львів, 7-8 грудня 2012 р.). - Л., 2013. - С. 541-551.
3.  Шафиров В. М. Общее учение о норме права и современное (интегративное) правопонимание // Вопросы правоведения. - 2013. -№ 2. - С. 81-102.
4.  Берекашвили Л. Ш. Обеспечение прав человека и законности в деятельности правоохранительных органов : учеб. пособие. - М., 2000.
REFERENCES
1.  Shafirov V. M. Chelovekotsentristskiy podkhod k ponimaniyu prava [Human-Centric Approach to Understanding the Law], Pravo Ukrainy, 2010, no. 4, pp. 43-48.
2.  Shafirov V. M. Estestvenno-pozitivnoe pravo: Priroda. Genezis. Evolyutsiya [Natural Positive Law: Nature. Genesis. Evolution], Antropologia prava: filosofskii ta yurydychnyi vymiry (stan, problemy, pers- pektyvy), Lviv, 2013, pp. 541-551.
3.  Shafirov V. M. Obshchee uchenie o norme prava i sovremennoe (integrativnoe) pravoponimanie [General Theory of the Rule of Law and Modern (Integrative) Understanding of Law], Voprosy pravove- deniya, 2013, no. 2, pp. 81-102.
4.  Berekashvili L. Sh. Obespechenie prav cheloveka i zakonnosti v deyatelnosti pravookhranitelnykh organov [Ensuring Human Rights and Legality in the Activity of Law Enforcement Bodies], Moscow,
2000.
Шафіров В. М. Людиноцентристський підхід як методологічна основа наукових досліджень у правознавстві