Дві речі визначають будь-яку науку - це так зване "основне питання", що міститься у фундаменті тієї чи тієї науки, від вирішення якого залежить вирішення усіх інших питань цієї науки, і метод, за допомогою якого це "основне питання" має вирішуватися. Зазначене стосується і юриспруденції.
При найближчому розгляді історії юриспруденції можна зробити висновок, що "основне питання юриспруденції" має бути сформульовано таким чином: "Право - це витвір Природи чи Людей? А якщо того й того, то яка роль Природи і Людей у творенні права?". Саме відповідь на це запитання визначає відповіді на всі інші питання, що постають у юриспруденції.
Є достатньо підстав вважати, зокрема, що "основне питання юриспруденції" вирішувалося належним чином творцями так званого "римського права". Про це свідчить той факт, що римське право і нині вражає своєю досконалістю. А якщо це так, то особливу увагу слід приділити дослідженню того, як саме, тобто за якою методологією такі творці римського права, як
Ульпіан, Цицерон та інші, вирішували "основне питання юриспруденції". Тут також слід зазначити, що видатний правознавець Г. Гроцій виявив визначальну методологічну роль ідеї природного права, що була покладена в основу методу вирішення "основного питання юриспруденції", який і був використаний у доктрині римського права. Більше того, він, розглядаючи історію юриспруденції, дійшов висновку, що юриспруденція може бути наукою лише тоді, коли визнає участь Природи у творенні права. Г. Гроцій писав: "Багато хто досі намагався надати цій галузі (юриспруденції. -
О. К.) наукову форму, але ніхто не зміг цього зробити, та й, по правді кажучи, це й неможливо було здійснити інакше як... відокремивши те, що виникло внаслідок установлення, від того, що виникає із самої природи" [1]. Ця ідея особливо актуальна тепер, коли існує гостра потреба в модернізації методології юридичної науки, зокрема вітчизняної.
Виходячи із викладеного, слід зазначити: юриспруденція стає справжньою наукою тоді, коли досліджує
© О. Костенко, 2014 126  не лише людське начало права, а й його природне начало, тобто коли, вирішуючи "основне питання юриспруденції", визнає, що право є витвором не лише Людей, а й Природи.
Проте у зв'язку з цим постає ще одне запитання: а яка ж саме справжня роль Людей і Природи у творенні права, або, інакше кажучи, що є першоджерелом права - людський фактор чи природний? Для вирішення цього фундаментального питання юриспруденції потрібний адекватний методологічний інструментарій.
Саме тому на науково-практичній конференції "Правова система України: теорія і практика", яка відбулася 7-8 жовтня 1993 р. у м. Києві, нами було запропоновано вирішувати "основне питання юриспруденції" на основі методологічного принципу соціального натуралізму [2]. Подальші дослідження підтвердили плідність такого підходу [3-21].
Принцип соціального натуралізму випливає зі світогляду, заснованого на ідеї природної цілісності світу1, згідно з якою усе суще на світі має існувати за законами, даними Природою. Отже, за законами Природи мають існувати не лише фізичні й біологічні явища, а й соціальні, які є проявами волі і свідомості людей. Якщо виходити з ідеї природної цілісності світу, то "основне питання світогляду" має формулюватися таким чином: "Яка роль волі і свідомості Людей у світі, що існує за законами Природи?". А вирішуватися, на основі тієї ж ідеї природної цілісності світу, має так: "Роль волі і свідомості Людей у їхньому суспільному житті полягає у тому, щоб пізнавати закони Природи і узгоджувати з ними своє життя!". Що ж це за "закони Природи"?
Згідно з ідеєю природної цілісності світу, Природа - це сутність, що породжує усе суще і дає йому закони. З ідеї природної цілісності світу випливає, що нічого на світі не може існувати поза законами Природи. Ця ідея може бути відображена також у вигляді постулату: "Мати-Природа - Найвищий Законодавець для усього сущого на усі часи!". Усе суще ділиться на три форми: "фізична природа", "біологічна природа", "соціальна природа". Звідси світоглядне питання: "Чи є соціальне природним?" Має вирішуватися так: "Соціальне є так само природним, як фізичне чи біологічне, але воно жодним чином не є ні фізичним, ні біологічним, бо є іншою, а саме третьою формою Природи - "соціальною природою", відмінною від "фізичної природи" і "біологічної природи"!". Очевидно, розвиток "фізичної природи" породжує виникнення "біологічної природи", а розвиток біологічної природи - виникнення "соціальної природи", і між ними існує генетичний зв'язок.
Якщо існують три різні форми Природи - "фізична природа", "біологічна природа", "соціальна природа" - то мають, відповідно, існувати і три різні види законів Природи: "закони фізичної природи", "закони біологічної природи" і "закони соціальної природи". Це означає, що фізичні явища мають існувати за законами фізичної природи, біологічні явища - за законами біологічної природи, а соціальні явища - за законами соціальної природи. Такий підхід є, на нашу думку, продуктивним для розвитку натуралістичного світогляду. Зокрема, на ньому засновується світоглядний принцип соціального натуралізму, суть якого полягає у визнанні того, що: 1) соціальне життя людей має узгоджуватися із законами природи; 2) ці закони не є законами фізичної чи біологічної природи, вони є законами соціальної природи; 3) воля і свідомість людей є засо-бами пізнання законів соціальної природи й узгодження із ними людського життя у суспільстві.
Отже, сутність принципу соціального натуралізму полягає у визнанні існування - поряд із фізичною природою і біологічною природою - також соціальної природи, що існує за своїми, притаманними лише їй (відмінними від фізичних і біологічних!) законами - законами соціальної природи.
Саме у світлі принципу соціального натуралізму і має, на нашу думку, вирішуватися "основне питання юриспруденції", аби можна було отримати правильну відповідь на запитання "що є першоджерелом права?". Таким чином, соціальний натуралізм, у світлі якого вирішується "основне питання юриспруденції", стає методологічним принципом юриспруденції.
На нашу думку, вирішення "основного питання юриспруденції" з допомогою методологічного принципу соціального натуралізму може бути таким: "Природа створює закони для суспільного життя людей, які мають пізнаватися людьми і яким люди мають надавати форму певних соціальних норм, що називаються правовими!". Це вирішення є основою концепції так званої "соціально-натуралістичної" юриспруденції. Соціальний натуралізм як методологічний принцип, у світлі якого вирішується "основне питання юриспруденції", відкриває таким чином шлях для нової, справді наукової юриспруденції, основною функцією якої є відкриття законів соціальної природи для втілення їх у чинному законодавстві. Очевидно, саме таку юриспруденцію мав на увазі Г. Гроцій. Іншими словами, основною функцією такої юриспруденції має бути розробка доктринального "Кодекса законів соціальної природи", особливою частиною яких є закони природного права, і узгодження з ними інструментів, що забезпечують соціальний, і зокрема правовий, порядок у суспільному житті людей.
"Соціально-натуралістична" юриспруденція є протилежною "соціально-позитивістській" юриспруденції, тобто юриспруденції, яка вирішує "основне питання юриспруденції" у світлі соціального позитивізму, що полягає в ігноруванні існування законів соціальної природи, зокрема й законів "природного права". Соціальний позитивізм пропонує замість них керуватися не законами соціальної природи, а волею і свідомістю людей, що не є узгодженими із законами соціальної природи. Зокрема, воля набирає стану соціальної (і правової) сваволі, а свідомість - стану соціальних (і правових) ілюзій. Однією із форм соціальної сваволі і соціальних ілюзій є правова сваволя і правові ілюзії. Саме заснована на соціальному позитивізмі юриспруденція ("соціально- позитивістська") культивує правову сваволю і правові ілюзії, сприяючи таким чином поширенню у суспільстві діянь, що руйнують соціальний (зокрема й правовий) порядок - основу людського благополуччя.
Виходячи з методології соціального натуралізму, доктрини "природного права" і "позитивного права" можна розмежувати таким чином. Сутність "природного права" полягає у визнанні першоджерелом права (тобто першоджерелом прав й обов'язків) законів соціальної природи, які мають відкриватися волею і свідомістю людей і втілюватися у законодавстві та практиці його застосування, а сутність "позитивного права" - безпосередньо волі і свідомості людей, які, не узгоджуючись із законами соціальної природи, мають втілюватися у законодавстві і практиці його застосування.
Отже, інтерпретація ідеї "природного права" у світлі соціально-натуралістичної методології полягає не в тому, щоб ігнорувати "законодавчу форму" права, а в тому, щоб "законодавча форма" була відображенням відкритих законодавцем законів соціальної природи, зокрема законів природного права, а не втілювати в собі сваволю та ілюзії законодавця. Позитивізм у юриспруденції полягає в ігноруванні законів соціальної природи і підміні їх сваволею та ілюзіями законодавця і тих, хто застосовує законодавство.
Із методологічного принципу соціального натуралізму, що покладений в основу "соціально-натуралістичної" юриспруденції, випливає така відповідь на запитання "що є право?". Право - це засіб узгодження суспільного життя людей із законами соціальної природи. У цьому призначення права. А суть його полягає у визначених законами соціальної природи "природних свободах" і "природних обов'язках" людей, закріплених у формі писаного чи неписаного законодавства, звичаїв, релігійних норм, табу та інших соціальних правил, виконання яких забезпечується суспільними засобами. Так має розумітися право у світлі "соціально-натуралістичної" юриспруденції.
Зазначену методологію юриспруденції, засновану на соціальному натуралізмі, можна було б назвати "соціально -натуралістичною методологією юриспруденції".
Вона відрізняється від інших відомих методологій (зокрема й інших "природно-правових") тим, що є реалізацією у юриспруденції світоглядного принципу соціального натуралізму, який випливає з ідеї природної цілісності світу.
Соціально-натуралістична методологія юриспруденції проблему співвідношення понять "природного права" і "позитивного права" у сучасній юриспруденції вирішує таким чином, що визнає їх різними аспектами одного й того ж феномену, який ми називаємо правом. Відповідно до цієї методології, "природне право" - це закони соціальної природи, які мають відкриватися людьми і яким люди мають надавати форму законодавства, тобто "позитивного права", а "позитивне права" - це законодавча форма, яку люди мають надавати "природному праву", тобто законам соціальної природи. Звідси випливає, зокрема, критерій розвиненості права: чим краще закони соціальної природи (зокрема закони "природного права") втілюються у законодавстві (тобто у вигляді "позитивного права") суспільства, тим розвинені- шим є право у цьому суспільстві.
На нашу думку, перевага соціально- натуралістичної методології юриспруденції, у порівнянні з іншими відомими методологіями (зокрема й іншими відомими "природно-правовими" методологіями) полягає у тому, що вона є більш ефективним засобом подолання "правового позитивізму", який проявляється у вигляді "правової сваволі" і "правових ілюзій". А останні і є основними руйнівниками соціального (зокрема й правового) порядку, без якого не може бути людського благополуччя.
На цьому критерії і має засновуватися критика інших методологій юриспруденції з позиції соціального натуралізму.