Суб'єкт права (і поняття про нього) належить до центральних явищ правової дійсності. Здавалося б, цей факт має стимулювати належну увагу вчених до суб'єкта права, у результаті чого правова наука і юридична практика могли накопичити щодо цього численні й водночас значущі для практики відомості. На жаль, це не так, можна впевнено говорити лише про дві ознаки суб'єкта права - правоздатність та дієздатність. Вважається, що наявність правоздатності та дієздатності дає змогу говорити про особу як про суб'єкта права. Однак у чому полягає природа правоздатності та дієздатності? З юридичного погляду природа явищ, які розглядаються, - у законі. Звідси логічно завершений висновок: оскільки правоздатність та дієздатність "випливають" із закону, то і суб'єкт права є результатом діяльності законодавців, закону.
Якщо вдуматися у зміст понять правоздатності та дієздатності, кожне з яких позначає здатність (здатність мати права, здатність своїми діями здійснювати свої права, виконувати обов'язки), то неважко дійти висновку: суб'єкт права (як творіння закону) є особою, яка перебуває у стані цілковитого спокою і лише потенційно готовою до дій. Але не особою, яка діє. Тому що правоздатність - це не володіння суб'єктивними правами, а лише можливість такого володіння. Поняття дієздатності також не відображає особливостей реального використання або захисту суб'єктивного права, виконання юридичних обов'язків, а позначає тільки здатність особи це робити. Отже, ми дещо знаємо про суб'єкта права, так би мовити, у статиці і майже нічого не знаємо про суб'єкта права, який діє (у динаміці). Тим часом правопорядок, так само як і проблеми, конфлікти, що виникають у правовій реальності, є витвором саме суб'єктів права. Тому вельми важливо звернутися до юридично значущих характеристик суб'єкта права, які стосуються, певним чином визначають дії суб'єкта права.
Вважати, що поведінка суб'єкта права, як у межах правових відносин, так і поза ними, визначається юридичними нормами, некоректно. Визначальна сила норм права - це юридична фікція, яка є настільки ж корисною, наскільки і шкідливою з огляду на пізнання права, особливо проблем суб'єкта права. Необхідно володіти знанням про те, які якості, властивості самого суб'єкта права сприяють або послаблюють, а то й зовсім зводять нанівець цю "визначальну" силу норми права.
Чиновник, суддя, законодавець, громадянин - усе це суб'єкти права. З позицій існуючих уявлень про суб'єкта права як особу, що володіє правоздатністю і дієздатністю, вони однакові (кожен суб'єкт права володіє правоздатністю і є дієздатним). Але як суб'єкти права, які діють, вони можуть дуже відрізнятися між собою. З цього приводу М. Треушніков слушно зауважив: процесуальний кодекс - це як ноти, по яким один суддя зіграє так, що заслухаєшся, а інший так, що вуха затулиш [1, 292].
Суб'єкт права - це жива людина, яка є носієм морально-культурних засад, володіє правосвідомістю, тією чи іншою мірою свободи, відповідальності, має певний життєвий і професійний досвід. Оскільки ж зазначені властивості засвоюються, набуваються, виробляються кожною людиною, а не "вкладаються" у кожного рівною мірою, то суб'єкти права є різними величинами й, окрім того, рівень відмінностей між ними також аж ніяк не є сталою величиною.
Свобода суб'єкта права. Вважається, що примушувана до дій людина, змушена діяти тільки відповідно до зовнішніх імперативів, здебільшого позбавлена можливості вибору. Така людина, хоч і віднесена законом до суб'єктів права, насправді такою може бути (і є) далеко не повною мірою. Але справа не лише в зовнішніх вимогах і зовнішній волі. Якщо обмежуватися розумінням тільки цього боку справи, знання про свободу людини виявиться неглибоким, оскільки є ще одна складова свободи людини - її внутрішня свобода.
І. Кант писав, що належне є обов'язком, якщо він продиктований зовнішніми вимогами, але належне стає внутрішньою моральною свободою, якщо суб'єкт керується моральним законом, коли моральний закон безпосередньо визначає волю [2, 311].
Є. Трубецькой наголошував, що право панує над нами не як нездоланний закон природи, а як вимога, звернена до нашої вільної волі, веління, яке ми можемо виконати або порушити. Вчений вважав, що право передбачає свободу в подвійному сенсі: по-перше, як здатність нашої волі свідомо обирати ту чи іншу поведінку (свобода внутрішня). І, по-друге, свободу людини як можливість діяти, прагнути будь-яких цілей і здійснювати їх у зовнішньому світі (свобода зовнішня).
Внутрішню свободу право передбачає як умову існування самого права, право адресує їй свої веління; ці веління мають сенс лише остільки, оскільки вони звернені до істоти, яка здатна свідомо обирати і ставити перед собою певну мету, певний спосіб дій. У цьому сенсі свобода становить невід'ємну якість будь-якої розумної істоти [3, 17]. Однак зазначене не слід розуміти буквально в тому сенсі, що обмеження і пов'язаний з ними примус є ворогом свободи. Ще більшою мірою це стосується уявлення, яке бачить між ними глуху стіну - або свобода, або обмеження. Свобода аж ніяк не заперечує обмеження, більше того, вона їх передбачає. А. Фергюсон наголошував, що свобода, як це можна припустити з генези самого поняття, не передбачає відсутності всіх обмежень, вона, радше, є найдієвішим застосуванням усіх справедливих обмежень до всіх членів вільної держави, чи то посадових осіб, чи то громадян [4, 513].
Велика таємниця свободи, писав І. Ільїн, полягає у тому, що людина покликана не до зовнішнього самозвільнення від закону (таким є шлях революції, анархії, деспотизму), а до внутрішнього самозвільнення у межах закону (таким є шлях лояльності, правопорядку, здорового розвитку). Внутрішнє самовизволення виявляється у добровільному обмеженні (самозобов'язання), воно звільняє людину не від закону, а в законі. Людина не покликана до повалення правопорядку, вона покликана берегти його, убезпечувати і вдосконалювати його зміст, вірно і терпляче реформуючи його. Свобода від закону - це анархія, безправ'я і загибель. Людина може бути вільною тільки під законом і перед законом, і ця законна свобода буде тим більш міцною і повною, чим більше людина спирається на внутрішню свободу [5, 254].
Правосвідомість. Суб'єкт права, як людина, що діє у юридичному полі, немислимий без здорової, живої й такої, що працює, правосвідомості. Нормальна правосвідомість, писав І. Ільїн, - це вольовий стан духу, активний і творчий. Вона шукає у житті вільного, вірного і справедливого права і змушує людину вести боротьбу за його набуття і здійснення. Але у правосвідомості є й інші завдання, оскільки вона пов'язана з глибокими джерелами духовного життя: їй необхідні й віра, і любов, і внутрішня свобода і патріотизм, почуття справедливості та відповідальності. Ось чому нормальна правосвідомість аж ніяк не зводиться до правильного знання позитивного права. Вона взагалі не зводиться до самого лише "знання", оскільки містить всі основні функції душевного життя [6, 213].
Якщо людина хоче бачити свої особисті права захищеними, то повинна "вкластися" своєю правосвідомістю у суспільне правове життя і вірно брати участь у його впорядкуванні. Як законодавець вона має творити закони з глибини своєї правосвідомості. Як суддя і чиновник вона повинна тлумачити і застосовувати закони так, як цього вимагає її здорова і справедлива правосвідомість. Як пересічний громадянин - прийняти закон у свою правосвідомість, включити накази, заборони, дозволи, що містяться у законі, у процес мотивації своєї поведінки [6, 213]. Суб'єкт права - це особа, яка має чітке уявлення про свої права і юридичні обов'язки, націлена на їх захист і толерантна до прав іншого (яка зважає на те, що інший також є суб'єктом права).
Відповідальність як ознака (властивість) суб'єкта права. Ми звикли міркувати про відповідальність суб'єкта права - вбивці, ґвалтівника, шахрая та ін. Загальну спрямованість міркувань поки що більшості вітчизняних правознавців можна концентровано відобразити так: юридична відповідальність може бути тільки відповідальністю за скоєне правопорушення.
А якщо мати на увазі суб'єкта права, який активно діє, як це зараз прийнято говорити, в юридичному полі: керівник, суддя, підприємець, працівник, громадянин і які не скоюють правопорушень? Невже вони можуть становити інтерес (з погляду відповідальності) тільки тоді, коли що-небудь украдуть або когось пограбують? Здавалося б, це абсурд, але в нашому правознавстві вже майже сторіччя відбувається саме так - більшість юристів відповідальність визначають як покарання, обмеживши її тюремними стінами, і дбають лише про те, щоби за жодної нагоди її звідти не випускати.
У результаті ситуація з пізнанням і поясненням юридичної відповідальності, що сформувалася у правознавстві, все більше асоціюється із глухим застоєм. Однією ж із причин цього, можливо основною, є методологічна невизначеність.
Юридична відповідальність є різновидом соціальної відповідальності, тобто виступає видом соціальної відповідальності (цього, начебто, ніхто не заперечує). Але якщо це так, то не може не зобов'язувати дослідника юридичної відповідальності зважати на такий висновок методологічного ґатунку і погодитися, що рід визначає вид, а не навпаки. Звісно, вид, різновид може мати свою специфіку, але в основних характеристиках має відповідати, а не протистояти роду, основні ознаки якого зазвичай концентровано виражені у родовому понятті. Наприклад, родове поняття "стілець" позначає основні ознаки цього предмета. А саме: сидіння, чотири ніжки, спинка. Той чи інший різновид стільця може бути виготовлений з дерева або металу, ніжки можуть бути прямими або крученими, сидіння жорстким або ж м'яким, проте у всіх різновидах стільця знайдемо чотири ніжки, спинку і сидіння.
Як видається, більшість наших авторів, які пишуть про юридичну відповідальність, ігнорують згаданий вище методологічний принцип, відповідно до якого вид має бути наділеним основними характеристиками роду. Пояснимо наш висновок.
У джерелах, де йдеться про соціальну відповідальність як родове поняття, представлені два значення соціальної відповідальності: а) відповідальність за вчинювану або майбутню поведінку (проявляти відповідальність при виконанні завдання, відповідальність за сім'ю та ін.) - позитивна відповідальність; б) друге значення відповідальності - відповідальність за вже вчинену поведінку (притягнути до відповідальності (ретроспективна відповідальність)). Така відповідальність знаходить вираження у санкціях (покаранні) за вже вчинену (в минулому) асоціальну поведінку [7, 740].
Чи узгоджуються видові поняття про юридичну відповідальність з родовим поняттям відповідальності (соціальної)? Якщо мати на увазі ті поняття юридичної відповідальності, які у правознавстві обстоює більшість авторів, відповідь буде негативною, оскільки йдеться тільки про друге значення юридичної відповідальності - тільки про ретроспективну (каральну) відповідальність за вже вчинену протиправну поведінку.
Чому в нашому правознавстві взяв гору такий підхід? Відповідь слід шукати в його методології, яка була й надалі залишається методологією юри дичного позитивізму (нормативізму), причому, як видається, позитивізму у його російській інтерпретації. Як відомо, одним із наслідків застосування такої методології стала боротьба за чистоту юридичної науки. Стверджувалося, що дослідник не повинен використовувати (і тим самим замулювати, "засмічувати" правознавство) результати гуманітарних досліджень (свідомості, суспільних відносин, соціальної відповідальності та ін.). Наприклад, той, хто вивчає правові відносини, не повинен звертатися і використовувати результати досліджень суспільних відносин як родового явища; те саме можна сказати про дослідження юридичної відповідальності, пізнання якої у нас відбувалося і відбувається у цілковитому відриві від результатів пізнання соціальної відповідальності.