Питання про суб'єкта права належить до класичних питань юридичної науки, що не припускають ні однозначного, ні, тим більше, швидкого вирішення. Відповідаючи на нього, правознавці дотримуються, як і у випадку з питанням "що є право?", одного разу прийнятої ними концепції, що дозволяє раціонально обґрунтувати їхні судження і водночас обмежує жорсткими рамками певної наукової традиції. Вона зв'язує дослідника та нав'язує реальності модель того, якою їй слід бути, щоби за нею визнали статус предмета дослідження. Долі "схопленого свідомістю" не уникнув і суб'єкт права, судження про який опосередковувалися трьома концепціями, які послідовно змінювали одна одну, і набували своє вираження у моделях правосуддя.
На етапі зародження теоретико- правової науки під суб'єктом права розуміли автономну в соціальному й економічному аспекті особистість, наділену законодавцем правоздатністю у значенні формальної правової рівності. При цьому не передбачалося градації юридичних станів між свободою і тюремним ув'язненням, оскільки першими буржуазними кримінальни-
© В. Токарев, 2014 182 
ми кодексами злочин кваліфікувався як акт чистої ("випадкова помилка") або розбещеної (рецидив) волі. Правопорушника слід було ізолювати від суспільства, перешкоджаючи отриманню ним вигоди. Ця концепція визначала як публічно-правові, так і приватноправові відносини, прикладом чого є інститут "громадянської смерті", тобто позбавлення особи правоздатності, який зберігався в європейському законодавстві до середини XIX ст.
Сьогодні концепція виключення з комунікативної сфери викритого в корисливих намірах суб'єкта вперто стоїть на своїх позиціях, про що свідчить аргументація сучасних суддів [1, 73-86]. Додамо до цього, що зворотний бік виключення судом суб'єктів права з суспільства полягав в обмеженні їх кількості законодавцем, який запроваджував цензи. Відтак розраховувати на правосуддя могли лише ті соціальні групи, за якими спочатку формально визнавалися громадянські та політичні права і свободи. Демократичне суспільство стикається з пережитками цієї концепції суб'єкта права, коли він вимагає перегляду змісту своїх прав, апелюючи до юридичноїформи. Так, у справі С'ю Родрігез смертельно хвора позивачка вимагала визнати за нею право на допомогу третіх осіб (лікарів) в організації самогубства, вказуючи Верховному Суду Канади на протиріччя між положеннями Кримінального кодексу та Хартії прав і свобод [1, 73-86]. Щодо тоталітарних режимів, то вони, акцентуючи увагу на виключенні в демократичних країнах представників окремих соціальних груп з-поміж суб'єктів права, йдуть тим самим шляхом, але застосовують до виключених не символічне, а реальне насильство.
Другий етап еволюції уявлень про суб'єкта права ознаменувався кваліфікацією злочину як душевного захворювання, а покарання - як терапії. Суб'єкта права, який брав участь у судовому процесі як обвинувачений, описували у медичних термінах, а від суду вимагали встановлення вини у формі наукового факту та виконання функції опіки і піклування [2, 113-143]. Згідно з такою логікою на перший план вийшов суб'єктивний бік правопорушення, тобто вина, досліджувати яку передбачалося за допомогою антропології, психології та соціології. З одного боку, цей підхід до суб'єкта права розширює предметне поле юридичної науки і збагачує її методологію. Залучення прийомів і способів пізнання з інших дисциплін дозволяє досліджувати правові явища та процеси, не вдаючись у крайнощі догматики чи метафізики. На думку П. Амселека, "безглуздо говорити про правознавство чи законознавство як про юридичні науки, але є всі підстави для визнання наукового статусу антропологічних досліджень у сфері правового спілкування. Йдеться про опрацювання, прийняття, застосування нормативних правових актів, про рецепцію права, юридичну освіту та концеп- туалізацію правового досвіду. Ці практики, а не юридичний інструментарій, утворюють предметне поле наукових досліджень" [3, 340].
З другого боку, "терапевтична" концепція суб'єкта права, якщо розглядати її з погляду застосування в судовому процесі, загрожує таким: деюридизацією цього процесу, порівнюваною з деполітизуванням; суб'єктивізмом в оцінці дій учасника правовідносин, які практично не співвідносяться з логікою об'єктивного права; детермінізмом в аналізі вчинків. Але найбільш несподіваним виявилося повторне виключення суб'єкта зі сфери правової комунікації, коли суд, передаючи його справу до компетенції психіатрії, фактично не завершував процес. Згідно з твердженням Л. Алтюс- сера, визнання злочинця неосудним, а вчинених ним дій - зумовленими об'єктивними чинниками і такими, що не є актами вільної волі, наочно демонструє, "як йому відмовляють у тому місці, де він, викликаний для дачі свідчень, може говорити від власного імені" [4, 9]. Припинення процесу, яке розуміється з позиції "терапевтичної" концепції суб'єкта права як діагностика його захворювання і призначення відповідного лікування, ставить під сумнів можливість його особистої відповідальності за свої вчинки.
Очевидно, що в такому контексті суб'єкт права може заявити про себе і зажадати закінчення судового процесу тільки опосередковано. Так, Л. Алтюс- сер після вбивства дружини і визнання його неосудним береться за перо. Він пояснює читачам: "Якби мені не була надана така "перевага", я би постав перед судом. І якби я постав перед судом, я би відповідав. Ця книга є відповіддю, яку я все одно мав би дати. І все те, про що я прошу, мені надано; тепер нехай буде надано те, що повинно було би стати моїм обов'язком" [4, 9]. Останнє зауваження вказує на обов'язок суб'єкта права відповідати за свої вчинки - структурний елемент правосуб'єктності, який ігнорує "терапевтична" концепція. Крім того, ні перша, ні друга концепції суб'єкта права не враховують кінцевої мети правосуддя, що полягає не у виключенні індивіда з правової комунікації на підставі визнання його таким, що не відповідає формальним вимогам законодавства, або душевнохворим, а в його поверненні в суспільство найменш болючим для обох способом. Соціальна реінтеграція, на нашу думку, припускає можливість суб'єкта відстоювати свою позицію в судовому процесі, заявляючи про себе як про відповідального в юридичному та моральному сенсах цього слова суб'єкта права.
Публічність висловлювання входить у структуру права, що розуміється ширше, ніж сукупність норм, а саме як простір формування суб'єкта, здатного до висловлювання. Право - це обіцянка з боку суспільства суб'єкту, здатному визначити себе як автора своїх висловлювань і вчинків, героя й оповідача своєї історії і здатному за них відповідати, поваги до його гідності як загального блага. Тому покарання винної особи повинно переслідувати мету повторного здобуття нею можливості вільного користування словом у перспективі повернення в цивільний стан, відновлення її ідентичності, честі та гідності. "Чого бракує суб'єкту, здатному бути справжнім суб'єктом права? Йому бракує умов актуалізації його здібностей. Для такої актуалізації, по суті, необхідне постійне опосередкування міжособистісних форм іншості й інституційних форм асоціації, і тоді ці здібності стануть реальними повноваженнями, яким будуть відповідати реальні права", - стверджує П. Рікер [5, 34]. Звичайно, судовий процес надає суб'єкту таку можливість, проте правосуддя не може постійно опосередковувати "міжосо- бистісні форми іншості й інституційні форми асоціації", оскільки воно обмежене в часі і просторі. Тому зростаючий інтерес до правосуддя вказує на те, що умови актуалізації здібностей суб'єкта права не створені або недостатні, тобто суб'єкт не виявляє свого референта поза судом.
Коли у другій половині XX ст. постало питання про суверенітет суб'єкта права над собою, починає формуватися концепція правового суб'єкта, який визнається автором власного мовлення і суб'єктом слухання. Вона заснована на ідеї, що фундаментальний розрив, обумовлений природою демократії, відбувається не лише у соціальних інститутах, а й всередині суб'єкта, який інтегрує політичні та правові цінності у свою правосвідомість через сприйняття символів влади і правосуддя, насильства та примирення, традиції і конфлікту з нею. На думку Д. Саласа, "мета нового завоювання цієї території, втраченої кримінальним правом, полягає в тому, щоби повернути дистанцію між індивідом у його психічному вимірі та юридичною особистістю, власницею прав і обов'язків... Кримінальне право має сказати індивіду, що його право- суб'єктність не вимірюється лише його ж індивідуальністю; що вона дає йому соціальний і політичний статус, крім його приватної особи; що вона поширюється на ту частину його самого, яка в найрізноманітніших ситуаціях є кредитором або дебітором відносно суспільства" [6, 90]. Це твердження справедливе і стосовно інших галузей права, оскільки в цивільному процесі також необхідно розрізняти психологічну та юридичну складові суб'єкта права. Крім того, проведення символічних меж не між суб'єктами (повноправними/неповноправними або хво-рими/здоровими), а всередині кожного суб'єкта (носій невідчужуваної людської гідності/індивід, що приймає рішення залежно від ситуації і нерідко пасує перед труднощами) дозволяє глибше зрозуміти як діалектику сучасної моделі правової комунікації, так і драматургію гучних судових процесів, подібних до справи С'ю Родрігез.
більш небезпечних спокус демократії є протилежна логіка, коли за суб'єктом визнається політичний статус, але будь-які апеляції до його біологічної природи вважаються недоречними у судовому процесі. Саме з цієї причини Верховний Суд Канади відхилив скаргу С'ю Родрігез.
Таким чином, концепція суб'єкта права, яка розглядає його як правового суб'єкта, що володіє подвійною природою, долає недоліки формально- юридичної і "терапевтичної" концепцій. Вона дозволяє встановити дистанцію між суб'єктом і суспільством, а також між суб'єктом і нормою права в перспективі узгодження визнання його гідності з особливостями конкретної правової ситуації. Проте ця концепція продовжує традицію підпорядкування суб'єкта знанню про нього, яке претендує посісти місце абсолютної істини, спорожніле в секуляризованому демократичному суспільстві. Проголошуючи гідність особи, сучасна концепція суб'єкта права прагне вивести його на сцену судового процесу прозорим, а вимоги цього суб'єкта подати як боротьбу за визнання. Інакше кажучи, суд наділяє правового суб'єкта гідністю та ідентичністю, а цей суб'єкт залишається непочутим.
У перспективі реінтеграції суб'єкта в суспільство стає помітною різниця між демократичною і тоталітарною моделями правосуддя. Незважаючи на те, що тоталітаризм заявляє про виправлення людської природи (під знаком біологічних законів або законів історії) і про перевиховання злочинця, він не визнає за людиною її гідності, а за громадянином - статусу джерела основних прав та обов'язків. Суб'єкт права залишається дуалістичним, але розрізнення відбувається між людиною як біологічною істотою і громадянином як структурним елементом політичної системи. Тому виключення суб'єкта з політичної спільноти зберігає за ним можливість існування тільки як біологічної одиниці. У тоталітарній державі індивід не є одночасно носієм і співавтором права, оскільки він не визнається охоронцем частини суверенітету. При цьому однією з най-
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1.  Melkevik B. Philosophie du droit. - Québec, 2010. - Vfol. I. - 676 p.
2.  Фуко М. Интеллектуалы и власть : избранные политические статьи, выступления и интервью : в 3 ч. - М., 2006. - Ч. 3. - 320 с.
3.  Amselek P. La part de la science dans les activités des juristes // Recueil Dalloz. - 1997. - № 39. - P. 337-342.
4.  AlthusserL. L'Avenir dure longtemps. - Paris, 1992. - 356 p.
5.  Рикер П. Справедливое. - М., 2005. - 304 с.
6.  Salas D. État et droit pénal, le droit pénal entre "Thémis" et "Dikè" // Droits. - 1992. - № 15. - P. 75-90.
REFERENCES