Припинення панування марксистського праворозуміння у вітчизняній правовій думці поставило в нелегке становище філософів і теоретиків права. Руйнування домінуючого уявлення про право як зведеної в закон волі пануючого класу викликало необхідність переосмислення місця права в соціальному світі. У свою чергу, подібна проблема змусила заново задати онтологічні та методологічні запитання: чим є право, який його статус щодо інших соціальних феноменів і як, нарешті, можливо його осмислити?
Видається, що у межах виконання подібних досліджень у пострадянському правознавстві можна виокремити дві тенденції. У загальному вигляді їх можна умовно охарактеризувати як "класичну" і "некласичну" [1, 25]. Різниця між класичним і некласичним варіантами осмислення права існує, насамперед, у різних підходах до розуміння світу в цілому, а отже, і права. Класична тенденція в осмисленні права ґрунтується на таких світоглядних передумовах. По-перше, світ (і соціум) є інтелігібельним цілим. По-друге, в такому світі можливо створити (і/або осягнути) раціональну систему норм - право як Належне - за допомогою якої наявний стан справ приводиться до бажаного нормативного ідеалу. Тим самим право у класичній парадигмі постає як Належне, тобто взаємоузгоджена і внутрішньо несу- перечлива система норм, яка слугує інструментом для впорядкування соціальної дійсності. Ця нормативна система може бути створена штучно як позитивно-правова (позитивізм), або відкрита у процесі інтелектуальної діяльності як сукупність ідеальних норм (класичні концепції природного права), чи може скластися у вигляді нормативних звичаїв у процесі суспільної практики (історичне, соціологічне, економічне праворозуміння). Отже, класичне розуміння права характеризує фундаментальний розрив між соціальною реальністю (як динамічним і мінливим сущим) і правом - статичним Належним. Зазначений розрив заповнюється у процесі правозастосування [2, 133]. Залежно від варіанта осмислення права це може бути розрив між соціальною практикою і нормою закону (позитивізм), нормою закону і нормою природного права або моралі (юснатуралізм), між сталими звичаями і поведінкою окремих індивідів чи державною регламентацією того або іншого питання (соціологізм).
Некласична тенденція у праві також заснована на ряді фундаментальних світоглядних передумов. По-перше, це уявлення про світ (зокрема і соціальний) як фрагментарне, нелінійне, мінливе явище. По-друге, це теза про неможливість повного й остаточного раціонального охоплення світу в цілому (саме на підставі його фрагментарності, нелінійності і мінливості). По-третє, зазначеними факторами зумовлено некласичне уявлення про право як динамічний, процесуальний феномен, який не є відокремленим від світу Належним, але, як частина світу, перебуває з ним у щільному взаємозв'язку, причому особливості та алгоритми такого зв'язку безупинно змінюються. Відповідно завданням правознавця в такому випадку стає не конструювання інтелігібельного каркаса норм чи раціональне пізнання останнього, а спроба вловити цю мінливу, динамічну "логіку сенсу" (Ж. Дельоз), згідно з якою відбувається розгортання світу і права як його складової. В історії західної правової думки подібні ідеї були висловлені зокрема, в екзистенційному (В. Май- хофер, Дж. Кон, Е. Фехнер, А. Кауф- манн), герменевтичному (П. Рікер, Г.-Г. Гадамер, А. Кауфманн), комунікативному (Ю. Габермас, М. ван Хук), постструктуралістському (Ж. Дерріда, М. Фуко, П. Шлаг) варіантах праворозуміння. На пострадянському просторі такий підхід до права представлений у концепціях А. Полякова, І. Честнова, О. Стовби, а також деяких інших філософів і теоретиків права (Ю. Пермякова, С. Максимова, В. Чет- верніна, В. Павлова та ін.). На противагу класичному "статичному" розумінню права як Належного, коли останнє регулює сущий світ з твердих і незмінних позицій, сукупність зазначених підходів може бути охарактеризована як "динамічне праворозуміння". Цей термін не покликаний вказувати на наявність якоїсь нової єдиної "школи", оскільки всі згадані вище автори пропонують власні оригінальні варіанти осмислення права. Швидше це маркування тих онтологічних і методологічних передумов, які є загальними для більшості зі згаданих правознавців. Серед таких можна назвати негативне ставлення до реіфі- кації права, визнання його соціального характеру, і, нарешті, найголовніше - розуміння права як динамічного, процесуального явища - діалогу (І. Чест- нов), комунікації (А. Поляков), події (О. Стовба) та ін.
Так, А. Поляков, критикуючи класичні уявлення про право, зазначає, що, як у випадку природного, так і позитивного права, воно постає як феномен, який не має внутрішнього, антропологічного джерела саморозвитку, руху і виступає "мертвим", абстрактним, "зовнішнім" для суб'єкта правом, певною апріорною даністю, або знаковим комплексом, відірваним від людини та її життєвого світу [3,
11] . Але все стає на свої місця, якщо визнати, що право являє собою не просто абстрактну метафізичну ідею, не апріорну цінність, не тільки символічно-текстуальний (знаковий) припис, за яким стоїть чиясь "воля", а насамперед "живе" (цілісне, таке, що розвивається), соціальне явище [3, 12]. У свою чергу, І. Честнов вважає, що, ґрунтуючись на діалогічному підході до онтології права, слід вважати, що спроби повного опису права ніколи не увінчаються успіхом через невичерпність (саме онтологічну, а не гносеологічну) будь-якого складного соціального явища... Більш перспективним видається інший шлях - розглядати право як соціальний механізм, що самовідтворюється [4, 190]. У динамічному ключі право трактує і
0.  Стовба, розглядаючи його в рамках онтологічного та постонтологічного розрізнення (права як сущого, буття права як модусу існування цього сущого і "чистого" правового буття як тяжіння між діянням і його правовими наслідками) [2, 127-130].
Таким чином, у динамічному право- розумінні не робиться спроби визначити сутність права як набір його "вічних і незмінних ознак", але осмислити право в його існуванні, в бутті. Таким шляхом представники некла- сичної правової думки прагнуть усунути той фундаментальний розрив між сущим і Належним, який безуспішно намагалось подолати класичне правознавство [2, 133-136]. Підсумком цього є принципово нова - некла- сична - онтологія права, коли останнє замість абстрактно-реіфікованого Належного перетворюється на динамічну конфігурацію правового сенсу, яка відбувається під час комунікації, діалогу, події тощо [1-7].
Розробка нової онтології права нерозривно пов'язана з новою методологією. У пошуках методологічних засад загальним для представників динамічного праворозуміння є звернення до некласичної західної філософії - екзистенціалізму (А. Козлов- ський, Ю. Пермяков), фундаментальної онтології (О. Стовба), феноменології (О. Поляков, С. Максимов), постмодерну (В. Павлов, І. Честнов) та ін. Не секрет, що в середовищі консервативного, класичного (чи в нашій термінології - "статичного") право- розуміння такі методологічні тенденції викликали ряд критичних зауважень - від стримано-обачних (наприклад, П. Рабінович) до різко категоричних (Н. Варламова, В. Лапаєва,
1.  Козліхін, А. Михайлов та ін.). При цьому найбільш загальним і поширеним докором є те, що звернення правознавців до некласичної філософської методології і переосмислення права у відповідних координатах не дає жодного смислового приросту і є, за висловом І. Козліхіна, "термінологічним переодяганням" банальних, давно відомих істин. Тому далі ми спробуємо розглянути, наскільки виправдані подібні докори.
За влучним зауваженням І. Чест- нова, дійсно нове у праві - це новизна концептуального рівня, тобто зміна онтології та методології відповідної дисципліни (в нашому випадку права. - О. С.) [5, 12]. Оскільки питання нової онтології права раніше вже були коротко розглянуті, тут слід більш детально зупинитися на аналізі принципової новизни тієї методології права, яка пропонується "правовою некласикою". Як відомо, у класичній філософії методологія розумілася як сукупність логічних правил, дотримуючись яких можна уникнути помилок і дійти правильних, істинних результатів. Саме таке розуміння методу демонструє у своїх працях родоначальник методології Нового часу Р. Декарт, який у "Міркуваннях про метод" прямо вказує, що його "правила для настанов розуму" є ні чим іншим, ніж правилами мислення, до яких можна редукувати все різноманіття законів логіки [8, 79]. Тим, хто здійснює таке мислення, є трансцендентальний суб'єкт, який, існуючи нібито "по той бік" часу і простору, з безпечної трансцендентальної дистанції споглядає емпіричний, наявний у часі та просторі об'єкт. Допущення подібної позиції суб'єкта стало початком "теорії" (зокрема і теорії права) у власному розумінні слова. Як відомо, це слово перекладається як "божественне споглядання". У грецькому театрі так позначалося те місце, звідки глядач міг окинути поглядом всю сцену. Відповідно у класичному пізнанні - це установка, яка не залишає "сліпих плям" у досліджуваному об'єкті для того, хто перебуває в ній. Саме подібні постулати і стали вихідними для класичної методології права. Класична теорія права (а некласичної теорії у власному розумінні слова і бути не може) вважає, що дослідник (суб'єкт), споглядаючи право (об'єкт), завдяки збереженню критичної дистанції може створити його повне, всебічне і несуперечливе описання, яке, у свою чергу, слугує теоретичною основою для подальшого впливу на цей об'єкт під час практики. Отже, методологія класичної теорії права ґрунтується на таких положеннях: поділі суб'єкта та об'єкта, допущенні можливості повного і несупереч- ливого осягнення об'єкта під час його раціонального споглядання суб'єктом, розумінні істини як відповідності суб'єктивних уявлень про об'єкт самому цьому об'єкту.
Переходячи до викладу особливостей некласичної методології права, треба зазначити, що вони зумовлені, насамперед, специфікою її предмета. Як вже було сказано, на відміну від класичної теорії права, предметом якої було право як статичне, позачасове Належне, правова некласика прагне виявити право в його бутті. Іншими словами, некласична філософія права задається питанням про те, як існує це Належне, який спосіб його буття? Оскільки горизонтом буття є час (М. Гайдеґґер), в гру вводиться часовий вимір, який був принципово ірре- левантним для класичного правознавства. При подібному підході дихотомія належного і сущого виявляється уявною, оскільки право з точки зору некласики є частиною соціального світу, а суще і належне онтологічно збігаються (наприклад, на рівні правової комунікації конкретних учасників правовідносин) [2, 116, 133-136].
Отже, методологічним завданням некласичного правового мислення є не догматичне слідування логічним правилам, а спроба розробити якісь інтелектуальні прийоми, "онтологічні метафори", які б дозволяли експлікувати право в його бутті. Розробка таких прийомів, у свою чергу, вимагає знаходження правознавця в гущі тієї правової реальності, яку він прагне осмислити. При цьому процес осмислення права є одночасно одним з різновидів механізму його відтворення. Іншими словами, некласичне осмислення права не відокремлене від самого процесу збування, здійснення права, будучи однією з тих "ниток", які "зшивають" розрізнені складові правової реальності (інститути, норми, дії та ін.) в щось ціле. Серед подібних "онтологічних метафор" пострадянської некласичної філософії права можна виокремити "правову комунікацію" А. Полякова, "правовий діалог" І. Честнова, "правову подію" автора цієї статті.