"Habent sua fata libelli", - часто говорив Л. Петражицький. Свою сумну долю мала і його так ніколи і не видана книга з соціології. Вперше він анонсує свій задум ще в 1904 р. у праці "Про мотиви людських вчинків", в якій вчений вважає за необхідне поставити питання про те, "як відбуваються і розвиваються... людські переконання, асоціації... емоцій і... уявлення", і висловлює надію повернутися до вирішення цього питання "в іншому місці" [1, 75]. Потім, вже в 1907 р., у "Теорії права і держави... " Л. Петражицький обіцяє надати "ґрунтовні докази і розвиток... загальної теорії - "емоційної соціології" і на основі її спеціальної теорії походження і розвитку права" у вигляді книги під назвою "Нариси з соціології та історії політичних вчень" [2, 598]. У тому ж році, у другому виданні свого методологічного "Введення у вивчення права і моральності", він знову пише про те, що "до питання про наукову постановку проблеми соціології автор має на думці повернутися в іншому творі" [3, 441]. Про подальшу долю задуму Л. Петра- жицького повідомляє вже його польський учень Є. Ланде: підготовлений на основі його лекцій рукопис був втрачений під час Варшавського повстання 1944 р. [4, 634-635].
У зв'язку з відсутністю відповідної праці Л. Петражицького, питання про порівняння його соціолого-правових ідей з проектом соціології права Є. Ерліха, здавалося б, взагалі не може бути поставлене. Проте невизначеність соціологічного проекту Л. Пет- ражицького не завадила за багато десятиліть вивчення теоретичної спадщини науковця зіставити його соціологічні ідеї з концепціями цілої низки соціологів і соціологів права ХХ ст. Серед них варто назвати Е. Дюркгейма, Р. Паунда, Т. Парсонса, Дж. Г. Міда,
Н. Лумана та ін.
Одним з найбільш популярних у науковій літературі є зіставлення роздумів Л. Петражицького з соціолого- правовими ідеями Є. Ерліха. Так, Р. Банакар, висловлюючи найбільш поширену точку зору, пише про те, що і Є. Ерліх, і Л. Петражицький критикували аналітичну юриспруденцію за її концептуальний формалізм і нехтування емпіричними фактами і відстоювали емпірично обґрунтоване поняття права, яке було більш широким засвоїм обсягом, ніж поняття офіційно встановленого права [5, 67-68].
Доречне запитання: як сам Л. Пет- ражицький поставився б до такого співставлення, яке вказує на концептуальну спорідненість власних ідей з ідеями Є. Ерліха? Ми спочатку дозволимо собі відповісти на це запитання, а потім надати відповідну аргументацію. На нашу думку, з точки зору Л. Петра- жицького, соціолого-правовий проект Є. Ерліха є тим музеєм наукової патології [3, 440], про який писав Л. Петра- жицький, характеризуючи стан сучасної йому соціології.
Яке значення має обговорення цього, на перший погляд, стороннього питання? Ми вважаємо, що є, принаймні, дві підстави його обговорити.
По-перше, як справедливо зазначає Р. Коттеррелл, численні критики проекту соціології права Є. Ерліха часто прагнули посіяти сумнів щодо соціології права як такого, що не здатний задовольнити елементарні вимоги науковості [6, 557]. Порівняння позицій двох учених цікаве тим, що Л. Петражицький був далекий від подібного радикалізму щодо соціології права, а його зусилля були спрямовані на те, щоб розробити його методологічні засади. Таким чином, по-друге, відповідь на це запитання пов'язана з методологічними підставами соціального знання.
Порівняння проектів соціології права Л. Петражицького і Є. Ерліха може бути проведено в декількох аспектах, але тут ми обмежимося лише одним - методологічним і спробуємо показати принципову відмінність у їх підходах до методології соціології права.
Ми вважаємо за необхідне насамперед визначити предмет соціології та соціології права в інтерпретаціїЛ. Пет- ражицького, а також окреслити предметну співвіднесеність соціології права, теорії права, політики права та юридичної догматики.
Розглядаючи задум соціології права у межах розробленої Л. Петражицьким класифікації наук і в зв'язку з його логіко-методологічними ідеями, можна з достатньою точністю реконструювати уявлення науковця про предмет соціології і, відповідно, соціології права.
Вчений розглядав соціологію права не як юридичну науку, а як субсоціоло- гічну дисципліну, як "видову" теорію стосовно "родової" загальносоціологіч- ної теорії. Він інтерпретував загальну соціологію як "вищу родову теорію суспільних процесів", вищу відносно різних "підлеглих" їй учень - теорії права, теорії держави, теорії моралі, теорії господарства та ін. Над усіма цими видовими теоріями "повинна бути побудована... ще одна теорія, вища, родова, яка тлумачить не про право чи економіку, релігію тощо, а про принципово інші речі, про те, що є загальним і властивим суспільним процесам загалом, що є законом соціальної еволюції взагалі (курсив наш. - О. Т.)". Учений, зокрема, пише: "Перед істинною... соціологією полягає завдання шляхом вивчення процесів психічних контактів, взаємного емоційного та інтелектуального "зараження" контактуючих особин - процесів... які відіграють особливу роль у людському житті у зв'язку з розвитком та існуванням мови, - з'ясувати виникнення... своєрідних змін індивідуальної та масової психіки, в тому числі виникнення нових психічних продуктів, пристосованих не до потреб індивіда, а до потреб і необхідності суспільного життя, зокрема й таких, як мораль, право, що санкціонують і зміцнюють ці соціальні директиви, релігійні вірування тощо". В його уявленні, соціологія повинна виходити не з вже наявного існування таких явищ, як право, мораль тощо, а "з такого стану речей, коли таких соціальних директив... ще немає, і з'ясувати виникнення і розвиток таких продуктів у загальному вигляді". Критикуючи соціологію І. Канта, Л. Петражицький наголошує, що "справжня" соціологія повинна не виходити з вже готового існування організованих соціальних груп (від сім'ї до держави), а представити їх як продукти еволюційних соціо- психічних процесів, що вивчаються нею [7, 845-847].
Таким чином, згідно із задумом ученого соціологія повинна будуватися як універсальна теорія, предметом якої є опосередковувані мовою соціопсихічні (мотиваційні) процеси, розглянуті в ракурсі їх генезису й еволюційного розвитку. Саме в такому ракурсі розкривається соціальний і одночасно етичний сенс цих процесів, "несвідомо- геніальна" мета яких, - соціальне пристосування людини, що характеризується пануванням альтруїстичної мотивації її поведінки. Слід погодитися з Є. Ланде у його реконструкції предмета соціології в розумінні Л. Петражицького: "З деякими застереженнями соціологія може бути названа теорією соціального розвитку або розвитку культури" [4, 639].
Відповідно, соціологія права як видова теорія загальної соціології являє собою теорію походження й еволюції права як соціопсихічного явища культури, або, інакше кажучи, теорію походження й еволюції правової мотивації, завдяки дії якої виникає ефект взаємообумовленої поведінки суб'єктів. Таким чином, конститутивною ознакою соціології права була гіпотеза еволюційного характеру соціопсихіч- них процесів. Вона неминуче передбачала мету еволюційних змін правової психіки, що повідомляла відповідним процесам спрямованість і дозволяла виявити їх етичний смисл. Якщо загальна соціологія, згідно із задумом
Л. Петражицького, розкриває "загадкову цілеспрямованість" історично спостережуваного еволюційного розвитку культури загалом, то соціологія права покликана пояснити "загадку" власне етичного прогресу, основним "інструментом" якого є, на думку вченого, саме право, яке внаслідок свого імперативно-атрибутивного характеру створює "міцну" систему координованої поведінки.
Найбільш очевидною є відмінність соціології права від юридичної догматики, яку легко пояснити за допомогою критичних аргументів Л. Петра- жицького на адресу органічної теорії юридичних осіб. На його думку, представники цієї теорії "жорстоко помиляються", коли вважають, розмірковуючи про соціальні організми, доводячи, що казна, акціонерна компанія народжуються і вмирають, мають душу і тіло, свою волю тощо, вони вивчають юридичну особу як суб'єкт права. Насправді, вважає вчений, "для юриста вони говорять про питання настільки ж сторонні, як ті, які вивчаються у підручниках з анатомії, фізіології, акушерства тощо" [9, 377]. У зв'язку з цим слід наголосити, якщо, наприклад, I. Покровський слідом за О. Гірке вважав, що неможливо знайти відповідь на питання про природу юридичних осіб, заздалегідь не відповівши на "преюдиційне питання" про те, що вони являють собою як соціальна реальність [10, 129], то Л. Петражи- цький дотримувався принципово іншого погляду. Юридична особа, як, втім, і держава, в ролі саме суб'єктів права з юридико-догматичних позицій Л. Петражицького не становлять собою будь-якої соціальної реальності. Точніше кажучи - питання про їх соціальну реальність не належить до предмета юридичної догматики. Колективні суб'єкти права є виключно "суб'єктними уявленнями" - необхідними еле- ментами інтелектуального складу нормативних (правових) суджень. Таким чином, і це очевидно, соціологія права і юридична догматика вивчають принципово різні реальності.
Менш очевидним, на перший погляд, є відмінність соціології права від політики права. Разом з тим соціологія права як теоретична наука відмежовується від політики права як телеологічної - не теоретичної! - науки про принципи раціонального управління еволюційними процесами, що здійснюється за допомогою права соціопсихічного пристосування. Відповідно, тези (основні позиції) соціології права як теоретичної науки є базисами (обґрунтовуючими позиціями) політики права як телеологічної науки, завдання якої - виробляти адресовані законодавцеві телеологічні "директиви" ("телеми") для включення їх у позитивне право для досягнення бажаного соціального ефекту. Інакше кажучи, якщо предмет соціології права - соціокультурні процеси генезису та еволюційного розвитку права, що інтерпретується як "інструмент" мотиваційного та виховного впливу на людину, то політика права на підставі теоретичного знання про ці процеси, а також даних інших наук, формулює правила раціонального управління ними, завжди маючи на увазі основну мету соціокультурної еволюції права - "моральний розвиток людини" [11, 10].
Набагато проблематичнішим є розмежування теорії права та соціології права. Соціологія права задумувалася ним, з одного боку, саме як теоретична наука, як теоретична соціологія права, з другого боку, як наукова дисципліна, що не тотожна теорії права. Ймовірно, саме генетичний та еволюційний характер соціальних процесів у ролі конститутивної ознаки предмета соціології дозволяє знайти відмінності між соціологією права і теорією права. Разом з тим теорія права Л. Петра- жицького глибоко соціологічна - вона виявляє свій соціологічний характер тоді, коли вчений від опису логічної структури нормативних (правових) суджень, які він розглядає - відповідно до психологічної парадигми класичної логіки - в ролі специфічних емоційних актів, переходить до аналізу їх мотиваційної дії, яке і створює соціальний ефект координованої поведінки уповноважених і зобов'язаних суб'єктів.
Таким чином, соціологія і, відповідно, соціологія права - це в його уявленні саме теоретичні, а не прикладні, практичні науки, до яких з-поміж юридичних наук він відносив політику права та юридичну догматику.
Що це означає з погляду Л. Петра- жицького? Відповівши на це запитання, ми, таким чином, встановимо радикальну методологічну відмінність між проектами соціології права Л. Петра- жицького і Є. Ерліха.