1. Дискусія з проблем праворозу- міння, проведена російськими правознавцями в 80-90-х роках ХХ ст., призвела до примітного, з нашої точки зору, висновку про те, що жодна з провідних правових доктрин сучасності - позитивістська, соціологічна, психологічна, природно-правова - сама по собі не здатна охопити всі сутнісні, необхідні грані права. З цією метою необхідне застосування інтегративного підходу. Як визнає В. Лазарєв, "виникає спокуса об'єднати в єдине поняття всі ознаки, які найбільше відповідають інтересам правозастосовної практики". Одночасно він вважає, що "враховуючи інтегративний підхід, не варто наполягати на тому, що та чи інша ознака права є неприйнятною або, навпаки, істотною, необхідною, без якої права взагалі немає" [1, 269].
Однак дослідників, які бажають реалізувати методологію інтегративного підходу, поки що досить мало, чому сприяють дві обставини. По-перше, інтегративний підхід, заснований на вільному виборі сутнісних ознак права, обґрунтованих різними правовими доктринами, більше нагадує еклектику, ніж творчий науковий метод. Бо пропонується сутнісні ознаки права не виводити з безпосередньої реальності, а поєднувати з різних теорій, що відрізняються одна від одної вихідними філософськими, теоретичними та методологічними основами. По-друге, жоден представник провідних правових доктрин не готовий поступитися чистотою предмета своєї доктрини, щоб відповідне її основам розуміння права доповнити деякими додатковими ознаками, обґрунтованими іншими правовими теоріями. Змінивши уявлення про право, потрібно змінювати і зміст відповідної теорії, приводити її у відповідність з новим праворозумінням, що, у свою чергу, потягне за собою втрату теорією своєї цілісності та оригінальності.
2. Доктриною, здатною творчо реалізувати ідеї інтегративного підходу на суто науковій методологічній основі, позбавленої еклектики й однобічності, є матеріалістична теорія права, для якої право являє собою спосіб соціального взаємозв'язку, покликаний забезпечити стабільність і стійкість суспільства, що існує в умовах суспільного поділу праці та залежності кожного індивіда від інших приватних власників і суспільства в цілому. Право характеризує такий соціальний зв'язок, за якого кожен діючий індивід, вступаючи у взаємодію з іншими, здатний отримати щось більше порівняно з тим, що він мав раніше, до вступу у правовідносини, не посягаючи на права, свободи і майно інших осіб. Протилежний, неправовий спосіб ґрунтується на сваволі, насильстві одних осіб над іншими.
3.  Методологія інтегративного праворозуміння являє собою метод сходження від абстрактного до конкретного, заснований на таких принципах:
1) визнання правової форми економічних відносин як об'єктивного права, що володіє такими загальними властивостями, як рівність, свобода волі, взаємозалежність, еквівалентність; 2) необхідності системного вивчення всіх форм, які приймає об'єктивне право в процесі переходу з можливості в дійсність: позитивне право, індивідуальне право, конкретне право; 3) історично перша форма об'єктивного права, притаманна обміну, культивованому в умовах простого товарного виробництва, виступає вихідним началом сходження від абстрактного до конкретного, оскільки у ньому як найбільш простій формі об'єктивного права найбільш наочно і повно виявляються всі сутнісні ознаки права; 4) вивчення сучасного права слід починати з позитивного права, оскільки воно являє собою найбільш абстрактну форму об'єктивного права, яка має знайти підтвердження своїх претензій на роль дійсного загального права у формі індивідуального і конкретного права.
4.  В основі чинного в суспільстві права лежить об'єктивне право, яке являє собою правову форму економічних відносин виробництва, розподілу, обміну та споживання, покликану забезпечити взаємодію суб'єктів названих відносин згідно з їх економічним змістом. Єдність правової форми та економічного змісту переконливо продемонструвала історично перші економічні відносини, наприклад, обмін, що стало можливим лише після того, як два власника приватної власності зуміли здійснити його на суто правових засадах рівності, свободи волі, взаємозалежності й еквівалентності [2]. Зауважимо, що для виявлення цих принципів не потрібно складних наукових досліджень. Індивіди, які відчувають потребу в обміні товарами, самостійно, без допомоги держави, виявили і реалізували названі принципи дійсного права, що не втратили свого значення і сьогодні. Будь-які нині чинні економічні відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання володіють притаманною їм правовою формою, яка відповідає загальним правовим принципам рівності, взаємозалежності, свободи волі, еквівалентності та загальності, а самі принципи визнаються основоположними принципами цивільного, торговельного та іншого приватного права.
Відповідь на запитання, що являє собою правова форма, адекватна сучасному змісту економічних відносин, повинна давати правова наука. Орієнтована на розкриття закономірностей функціонування і розвитку права, вона покликана приділяти увагу насамперед визначенню об'єктивної основи права, розкриттю сучасного стану правової форми економічних відносин. Однак, як відомо, російська правова наука, яка сповідує позитивістську доктрину, це питання автоматично виключає зі своїх досліджень на тій підставі, що воно лежить за межами предмета правової науки і досліджується економістами. Російське, так само як і зарубіжне правознавство, нині не має чітких уявлень про систему об'єктивного права, його правові норми та інститути. їх пізнання становить мету майбутніх досліджень, успішний розвиток яких дозволить правознавцям відволіктись від емпіричного, догматичного аналізу тексту нормативних джерел і звернути увагу на безпосередні реалії економіко-пра- вової практики.
Загальні принципи приватного права і норми, що їх конкретизують, утворюють правову форму всіх чинних сьогодні економічних відносин, у своїй сукупності, системі становлять об'єктивне право. Таким чином, у межах матеріалістичної доктрини економічні відносини мають об'єктивний характер, діють незалежно від волі та бажань людей. Ця їх властивість рівною мірою поширюється як на економічний зміст, так і їх правову форму.
5.  Правову форму як об'єктивне право не слід ототожнювати з позитивним правом. По-перше, позитивне право, будучи створеним державою і закріпленим у законі чи іншому нормативному правовому акті, як і будь- який пізнавально-вольовий акт, може відходити від об'єктивного права, являти собою його перетворену форму. По-друге, і це найголовніше, перехід об'єктивного права з можливості в дійсність не обмежується одним позитивним правом, а містить також стадії індивідуального, конкретного і дійсного права.
6.  Індивідуальне право, яке вперто ігнорується позитивістською доктриною, насправді є необхідною формою об'єктивного права, яку воно приймає в процесі переходу з можливості в дійсність. На цій стадії об'єктивне право набуває одиничної форми на рівні свідомості індивіда, щоб потім успішно втілитися у конкретних правовідносинах, стати частиною, моментом правової практики. Тому визначаючи ступінь дійсності індивідуального права, доводиться не просто констатувати у ньому наявність або відсутність загального, об'єктивного права, а визначати, наскільки повно і точно у змісті одиничного відображено загальне і необхідне.
Процес формування індивідуального права має комплексний характер і поєднує три стадії: психологічну, економічну та юридичну. Формування права ведеться через усвідомлення індивідом своєї потреби та формування інтересу до певного предмета, визначення споживчої та мінової вартості цього предмета і усвідомлення індивідом економічної дієздатності. Далеко не будь-який юридично правоздатний суб'єкт виявляється дієздатним економічно.
Вибираючи юридично значущу дію з оволодіння предметом потреби, індивід далеко не завжди орієнтується на чинні норми права. На цій стадії він постає дійсно вільним і може розглядати навіть протиправне діяння як варіант своїх наступних дій. Провідним мотивом обраного індивідом варіанта юридично значущої дії є його матеріальний інтерес, бажання отримати максимальну вигоду. У тих ви пад ках, коли можливість її отримання надається на шляхах погано поєднуваних з законом, індивід може ігнорувати закон і шукати нові правові шляхи реа лізації своїх матеріальних чи духовних інтересів. Саме на цьому шляху, як і раніше, індивіди формують нові правові відносини, які найкраще відповідають сучасному рівню розвитку економіки.
Таким чином, силою, здатною змусити індивіда вступити в конкретні приватноправові відносини, виступає аж ніяк не позитивне право, а перш за все бажання задовольнити свої потреби в їжі, житлі, одязі, інших матеріальних і духовних благах. Правилом своєї поведінки він обирає ту норму, яка закріплює максимально просте задоволення відповідної потреби, при цьому гарантує максимально повне задоволення його майнових та інших інтересів, зокрема отримання максимальної вигоди.
7. Позитивне право, як загальна форма вираження об'єктивного, подібно будь-якому акту пізнання закономірного і загального, може відповідати об'єктивному праву і бути його дійсною формою, а може не відповідати, являти собою перетворену форму. Отже, у випадках, коли індивідуальне право, поставлене в формально логічну відповідність з перетвореною формою позитивного права, не є дійсним.
Індивідуальне право, що відповідає перетвореній формі позитивного, не здатне набути атрибута дійсності, стати дійсним правом. Форма, відповідна своїй основі, не може виправити її недоліки, вона здатна лише сумлінно повторити і множити їх. Сумлінним відтворенням перетвореної форми позитивного права в індивідуальному праві індивід не наближає об'єктивне право до дійсності, а віддаляє від неї, створюючи умови для втілення в життя суб'єктивної волі законодавця, культивуючи відносини, що перешкоджають дії об'єктивного права і розвитку охоронюваних ним цінностей.
Законодавство радянської держави, що закрило НЕП адміністративними заходами, задовго до того, як були створені економічні передумови цього заходу у вигляді здатності держави самостійно виробляти товари народного споживання в кількості, необхідній для задоволення потреб населення, являло собою перетворену форму права. Законодавство випередило економічні можливості радянської держави, тоді як право не може бути вище, ніж економічний і зумовлений ним культурний рівень розвитку суспільства. Державні органи та законослухняні громадяни, які неухильно виконували ці закони держави, що являють собою перетворену форму права, діяли законно, але не правомірно. Індивіди, які в обхід закону намагалися культивувати своє право приватного власника вільно володіти та розпоряджатися приватною власністю, займалися спекуляцією, створенням різного роду нелегальних, підпільних підприємств, діяли у своєму праві, хоча і незаконно.
Таким чином, визначити дійсність індивідуального права одним формально-логічним порівнянням з нормами позитивного права не видається можливим. Достовірним критерієм у цих цілях може виступати тільки об'єктивне право. Повнота і точність їх відображення в індивідуальному праві дає змогу достовірно стверджувати про його дійсність або належність до перетвореної форми. Індивідуальне право як особлива стадія переходу об'єктивного права в дійсність покликане дбайливо зберегти в собі все багатство змісту останнього, забезпечувати його перехід на рівень одиничного та суб'єктивного, а щоб переконатися в тому, наскільки успішно індивідуальне право впоралося зі своїм високим призначенням, необхідно зіставити, порівняти його з об'єктивним правом. Крім того, певна частина норм індивідуального права формується самим суспільством, його членами, минаючи стадію позитивного права, тому для оцінки його дійсності може бути використана його безпосередня основа - об'єктивне право.