Проголошуючи державний суверенітет України Верховна Рада Української РСР виразила прагнення Українського народу створити демократичне суспільство, побудувати правову державу. Ці положення знайшли своє відображення у Конституції України, зокрема, згідно із ст. 1 Українська держава проголошується суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою.

Поряд із становленням Української держави здійснювалося і становлення її системи безпеки, насамперед її невід'ємної складової, одного із важливих правових інститутів держави - військової служби. У перші роки незалежності перед Україною постало надскладне завдання - на уламках колись великого, грізного і цільного структурного утворення, якими були військові формування колишнього СРСР, створити нову, дієздатну і сильну структуру, здатну як захистити незалежність і територіальну цілісність молодої держави, так і дати рішучу відсіч можливим зазіханням на національну безпеку та національні інтереси українського суспільства. Як показав час, попри всі об'єктивні і суб'єктивні труднощі, Український народ успішно справився з зазначеною проблемою і зумів створити цілком боєздатний воєнний організм держави. Збройні Сили України та інші військові формування держави є найпершою умовою її незалежності та безпеки. Проте, стверджувати, що вдалося вирішити всі проблемні питання, пов'язані з організацією та правовим регулюванням функціонування інституту військової служби в Україні, поки що не можна. Проведений аналіз свідчить, що наразі системі нормативно-правового регулювання організації і функціонування військової служби в Україні притаманні недостатній рівень систематизації; наявність численних прогалин та неврегульованість багатьох аспектів проходження громадянами військової служби; наявність великої кількості підзаконних нормативних актів, насамперед відомчих, якими регулюються суспільні відносини, що пов'язані з організацією та функціонуванням військової служби. За таких умов адміністративно-правове врегулювання вступу громадян на військову службу, просування по ній та припинення військово-службових відносин - це об'єктивно зумовлений процес створення  механізмів реалізації наступних завдань:

• створення дієвої системи законодавства про військову службу, яка має бути систематизована та здатна сприяти чіткому виконанню військовими формуваннями завдань забезпечення безпеки держави та українського суспільства;
• врахування міжнародної теорії і практики у вирішенні питання правового забезпечення  реформування та функціонування Воєнної організації держави;
• реалізація продекларованого керівництвом держави розвитку військового законодавства України у напряму гармонізації з міжнародними, насамперед європейськими нормами  та стандартами, що сприятиме дотриманню у військових формуваннях прав та основних свобод людини, а також  реалізації наданих державою військовослужбовцям соціальних і правових гарантій;
• проведення систематизації нормативно-правових актів у воєнній сфері та  здійснення кодифікації окремих з них, насамперед у частині врегулювання питання проходження громадянами військової служби, а також визначення дисциплінарних проступків та встановлення відповідальності за них. На думку автора цьому сприятиме розробка і прийняття Дисциплінарного кодексу військовослужбовців України.   

Дана дисертаційна робота проведена з врахуванням результатів наукових досліджень вітчизняних та зарубіжних фахівців з військових проблем, теорії держави і права, адміністративного права, конституційного та інших галузей права, національного законодавства у воєнній сфері, дає можливість зробити ряд теоретичних висновків, внести пропозиції та практичні рекомендації щодо удосконалення українського законодавства у воєнній сфері:

1. Вперше розкрито особливості правового регулювання умов вступу громадянин на військову службу. Зазначене здійснюється лише за відповідних умов, які встановлені чинним законодавством, за фактичних обставин, що мають юридичне значення і при наявності яких можуть виникнути військово-службові відносини. Це - окремий етап, пов'язаний з військовою службою. Він не відноситься до етапу проходження військової служби, оскільки його дія закінчується моментом вступу особи на військову службу.

На відміну від цивільної державної служби, вступ на військову службу здійснюється двома шляхами: призову та укладенням контракту, кожному з яких притаманні певні особливості, насамперед обмеження за статевою ознакою. Для призову характерні імперативність і відсутність добровільності. Виникнення військово-службових відносин між державою і громадянами, які вступають на військову службу за призовом, залежить від настання певних юридичних фактів, одні з яких можуть бути викликані подією, інші - дією як громадянина, так і держави.

2. З'ясування змісту контракту про проходження військової служби дозволило виявити ознаки які є спільними з іншими видами трудових та цивільно-правових угод, так і виділити його особливості. Так, спільними з трудовим договором є наступні ознаки: предмет угоди, яким є процес праці (проходження служби); наявність адміністративних відносин влади між суб'єктами угод; державне соціальне страхування працівників (військовослужбовців). Як цивільно-правовій та трудовій угодам, військовому контракту притаманна добровільність його укладення та рівність сторін (лише на стадії його укладення). При укладенні контракту воля громадянина має бути вільно спрямована на вступ на військову службу, а військовий орган, погоджуючись з його волевиявленням, закріплює ці обставини у контракті. Саме в такому договірному порядку узгоджується волевиявлення сторін, здійснюється реалізація конституційного принципу вибору виду діяльності і професії, відбувається акт вільного розпорядження громадянином своєю здатністю до праці.

Відмінностями військового контракту від трудових угод і його характерними особливостями, на думку дисертанта, є: відсутність свободи договору та диспозиційності; різний предмет угоди порівняно з цивільно-правовою угодою; обмежене, визначене законодавством коло сторін; незмінність закладених у типову форму військового контракту імперативних норм; різна законодавча база.

Аналіз зазначених вище угод, а також змістовні ознаки військового контракту, дає змогу зробити висновок про його адміністративно-правову природу. Він є різновидом адміністративно-правового договору, тобто являє собою вироблений за узгодженим волевиявленням сторін акт, який встановлює (змінює, припиняє) взаємні права та обов'язки. Оскільки в процесі дії адміністративно-правового договору передбачається рівність його сторін, а для військового контракту ця рівність притаманна сторонам лише на етапі його укладення, то військовий контракт можна віднести до адміністративно-правового договору особливого виду.

3. Успішна реалізація Концепції переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року, затвердженої Указом Президента України від 7 квітня 2001 р. № 239, та Державної програми переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, затвердженої Указом Президента України від 17 квітня 2002 року № 348,  на думку автора, можлива за умови: розробки відповідної нормативно-правової бази та відповідних кваліфікаційних вимог щодо проходження військової служби за контрактом; установлення  освітніх критеріїв, згідно з якими здійснюватиметься добір кандидатів; перегляду нормативно-правових  актів, що регламентують порядок  проведення  військово-лікарської  експертизи та медичного огляду у Збройних Силах; розробки методики оцінки рівня розумового та фізичного розвитку кандидатів для зарахування на військову службу тощо.

4. Дослідження процесу просування військовослужбовців по службі, як найбільшого за часом етапу проходження ними військової служби, дозволило зробити висновок, що зазначене здійснюється шляхом призначення військовослужбовців, як правило, на більш високу військову посаду. Одним із видів підвищення по службі є присвоєння військовослужбовцям військових звань. Просування військовослужбовців по службі - це ключовий момент проходження військової служби. Характерною ознакою просування по військовій службі (військово-службової кар'єри) є динамічність, мобільність, відсутність застою. До необхідних умов просування по службі можна віднести: вакантну посаду; необхідну професійну освіту; спеціалізацію; досвід служби; знання законодавства; необхідну вислугу у військовому званні та попередній посаді, а також така нову умову, як проходження конкурсу.

Загальними принципами просування по службі військовослужбовця є те, що в умовах належної організації військової служби воно, насамперед, має залежати від сумлінного і професійного ставлення військовослужбовця до своїх службових обов'язків, кваліфікації, від ідейної зрілості й особистих якостей, незалежно від світогляду і особистих уподобань. Головним принципом вирішення питання просування по службі є те, що державний  інтерес до оптимального заміщення посад військовослужбовцем повинен мати пріоритет перед особистим інтересом військовослужбовця, який прагне зробити військово-службову кар'єру.

Важливе місце у процесі формування професійно підготовленого, насамперед офіцерського корпусу, збереження та зростання його інтелектуального потенціалу у військових частинах належить резерву кадрів та атестації військовослужбовців.  Вбачається доцільним та ефективним запровадження такого важливого елементу просування по військовій службі, як конкурс. Конкурсні засади могли б забезпечити просування військовослужбовця по службі за ознаками здібностей і кваліфікації та рівня професіоналізму, які є найкращою організаційно-правовою формою заміщення посад. У свою чергу, конкурс має передбачати відбір претендентів на посаду методом іспитів, випробувань, вправ, тестів для виявлення рівня професійних знань або методом конкуренції документів про рівень професійної кваліфікації кандидата.

5. В процесі просування по службі і призначення на військові посади військовослужбовець може мати статус "військової посадової" та "військової службової" особи. Відсутність їх чіткого визначення, уніфікації цих термінів викликає певні труднощі у правозастосовній практиці.

Здійснений у цьому дисертаційному дослідженні аналіз дає підстави констатувати, що термін "військова службова особа" визначається характером службової діяльності військовослужбовця. На основі цього зроблено висновок, що військова службова особа - це військовослужбовець, який здійснює у встановленому законом порядку спеціальні повноваження стосовно юридичних чи фізичних осіб, незалежно від їх службової підпорядкованості, і правомочний вчиняти щодо них заходи юридичного примусу.

За сукупними ознаками здійснюваних військовослужбовцями державно-владних, організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарських, контрольно-наглядових та слідчих обов'язків, а також вчинення юридично значимих дій чи видання адміністративних актів, пропонується визначення військової посадової особи як військовослужбовця, що наділений законодавством державно-владними повноваженнями щодо підлеглих йому військовослужбовців, можливістю вчиняти юридично значимі дії та видавати адміністративні акти."

Таким чином, термін "військова посадова особа" охоплює більш обмежене коло військовослужбовців порівняно з терміном "військова службова особа". Це означає, що "військова посадова особа" одночасно є "військовою службовою особою" і навпаки - "військова службова особа" не завжди  є "військовою посадовою особою". Законодавче закріплення цих дефініцій надасть можливість усунути підміну цих понять у законодавстві, унормує правильне їх застосування на практиці.