Значення своєчасного вжиття заходів забезпечення позову полягає в тому, що за їх допомогою припиняються недобросовісні дії відповідача. Останній може сховати або розтратити майно та кошти, на які можна накласти стягнення в стадії виконання рішення суду. Найефективнішою та найчастіше застосовуваною мірою забезпечення є накладення арешту на майно і грошові суми, що належать відповідачеві і перебувають у нього або в інших осіб. Заходи забезпечення позову гарантують громадянам, юридичним особам і державі можливість виконання судового рішення і реального одержання присуджених судом у відшкодування шкоди матеріальних благ.
 

 
Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином (ст. 152 ЦПК);

1. вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду.

Для врегулювання спору до судового розгляду суд з'ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

Ухвалення у попередньому судовому засіданні судового рішення у разі відмови від позову, визнання позову, укладення мирової угоди проводяться в порядку, встановленому ЦПК.

Якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду (п.6 ч.І ст. 207 ЦПК).

Згідно зі ст.5 Закону України "Про третейські суди" від 11.05.2004 р. юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими сторонами, з того ж самого предмета і з тих самих підстав.

Цивільним процесуальним законодавством передбачені також інші дії судді з підготовки цивільних справ до судового розгляду. Так, суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

Залежно від обставин справи суддя чи суд мають право постановити ухвалу про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог у самостійні провадження, якщо їх спільний розгляд ускладнює вирішення справи (ст. 126 ЦПК).

9) визначає час і місце судового розгляду.

Попереднє судове засідання повинне бути призначене і проведене протягом одного місяца з дня відкритя провадження у справі (ст. 129ЦПК).

Після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і встановлює дату розгляду справи.

Справа має бути призначена до розгляду не пізніше п'ятнадцяти днів після закінчення дій підготовки до судового розгляду (ст. 156 ЦПК).

Суд зобов'язаний вчасно сповістити учасників процесу про день розгляду справи.

Про процесуальні дії, які необхідно вчинити до судового розгляду, суд постановляє ухвалу (ч.Ю ст.130 ЦПК).

Згідно зі ст. 156 ЦПК після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії ним проведені, і встановлює дату розгляду справи.

На підставі вищевикладеного слід зазначити, що розширення змагальних і диспозитивних засад у цивільному судочинстві значно підвищило роль таких стадій процесу як відкриття справи в суді та провадження у справі до судового розгляду.

У цих стадіях закладаються основи для швидкого та правильного розгляду і вирішення справи, а їх недооцінка, помилки та прорахунки суддів при прийнятті заяв і підготовці справ до судового розгляду відразу задають невірний напрямок всьому ходу розгляду, тягнуть багаторазові порушення строків розгляду справ, а найчастіше є причинами скасування судових рішень і направлення справ на новий розгляд. "Економія" на цих стадіях призводить до значно більших втрат на стадії судового розгляду і порушень прав осіб, які беруть участь у справі1.