ЗМІСТ
Сторінки матеріалу:
- ЗМІСТ
- Сторінка 2
- Сторінка 3
- Сторінка 4
Стаття 105. Звільнення від покарання із застосуванням примусових
заходів виховного характеру................................................................................................ 365
Стаття 106. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання
у зв’язку із закінченням строків давності............................................................................ 368
Стаття 108. Погашення та зняття судимості.............................................................................................. 371
Баулін Юрій Васильович Борисов Вячеслав Іванович Гавриш Степан Богданович Зінченко Ірина Олександрівна Кривоченко Людмила Миколаївна Лемешко Олександр Миколайович Ломако Володимир Андрійович Орловський Руслан Семенович Панов Микола Іванович Пономаренко Юрій Анатолійович Пшонка Віктор Павлович Самощенко Ігор Вікторович Сташис Володимир Володимирович Тацій Василь Якович Тихий Володимир Павлович Тютюгін Володимир Ілліч Ус Ольга Володимирівна
КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ Науково-практичний коментар
У двох томах Том 1
За загальною редакцією: академіка Національної академії наук України, академіка Національної академії правових наук України, професора В. Я. Тація;
Генерального прокурора України, доктора юридичних наук В. П. Пшонки; академіка Національної академії правових наук України, професора В. І. Борисова; професора В. І. Тютюгіна
5-те видання, доповнене
Редактори: О. М. Нещеретна, С. А. Пашинська Коректори: М. М. Поточняк, Н. Ю. Шестьора Технічні редактори: В. М. Зеленько, О. І. Сенько Дизайн обкладинки О. В. Кочетков
Підписано до друку 21.01.2012.
Формат 70x100 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times.
Ум. друк. арк. 30,3. Обл.-вид. арк. 27,9. Вид. № 812.
Тираж 2000 прим.
Видавництво «Право» Національної академії правових наук України та Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Україна, 61002, Харків, вул. Чернишевська, 80а Тел./факс (057) 716-45-53 Сайт: www.pravo-izdat.com.ua E-mail для авторів: [email protected] E-mail для замовлень: [email protected]
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК № 4219 від 01.12.2011 р.
Виготовлено у друкарні ПП «Юнісофт»
Тел. (057) 730-17-12
2. Відповідно до територіального принципу, сформульованого в ч. 1 ст. 6 КК, особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.
Особами, які вчинили злочин на території України, можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Згідно з п. 15 ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р. № 3773-УІ
1. У частині 1 ст. 7 КК відображено принцип громадянства чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі. Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана ВРУ. Зазначені особи підлягають відповідальності за вчинене за кордоном суспільно
1. Статті 13-17 КК присвячені стадіям злочину, чому в назві розд. III Загальної частини КК і застосовується термін «стадії злочину». Ці статті КК конкретизують
1. Співучасть як різновид злочинної діяльності не створює якихось особливих і самостійних підстав кримінальної відповідальності. Частина 1 ст. 2 КК передбачає, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбачений цим Кодексом (див. коментар до ст. 2 КК). Із цього випливає, що підставою кримінальної відповідальності за співучасть є наявність специфічного складу співучасті у злочині в діях усіх співучасників.
Згідно із законом (ч. 1 ст. 29 КК) виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин. Тут діє загальне правило щодо підстав кримінальної відповідальності і кваліфікації вчиненого злочину. Отже, посилатися при цьому на ч. 1 ст. 29 чи ч. 2 ст. 27 КК немає необхідності.
2. Специфічні правила кримінальної відповідальності за співучасть у злочині
1. Довічне позбавлення волі є основним (ч. 1 ст. 52 КК) і безстроковим видом покарання, відповідно до якого засуджений за вироком суду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до кримінально-виконавчої установи - виправної колонії максимального рівня безпеки (ст. 150 КВК) - без зазначення у вироку строку тримання там засудженого.
2. Підстави та порядок призначення довічного позбавлення волі регламентовані
ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої цей вид покарання:
- встановлюється за вчинення тільки особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК);
- застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК (РВСУ. - 2004. - Вип. 1 (8). - С. 84-86), тобто у санкціях відповідних статей Особливої частики КК (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 3 ст. 3211, статті 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК);
- призначається лише за умови, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (ВВСУ. - 2007. - № 12. - С. 27-28).
Слід мати на увазі, що рішення суду про призначення довічного позбавлення волі, як це випливає із приписів ч. 1 ст. 64 та ч. 2 ст. 65 КК, повинно бути в обов’язковому
1. У статті 68 КК встановлені ті спеціальні правила (особливі вимоги), якими має керуватися суд у разі призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, учинений у співучасті (див. коментар до статей 13-16, 26-31 КК).
- Передусім у ч. 1 ст. 68 КК перелічені ті чинники, які, керуючись положеннями статей 65-67 КК, суд повинен урахувати у разі призначення покарання за незакінчений злочин, а саме: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; в) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Зазначені чинники суд повинен урахувати незалежно від того, про яку стадію вчинення злочину йде мова - готування до злочину чи замах на нього.
[1] Тут і далі при посиланнях на статті КПК мається на увазі Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р.
[2] За визначенням КСУ суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів «...полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом’ якшують відповідальність особи» (Рішення КСУ від 19 квітня 2000 р. за справою за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу
[3] Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі принципів: територіального; громадянства; космополітичного (універсального); реального.
[4] У частині 1 ст. 9 КК вказано на можливість врахування вироку суду іноземної держави до громадян України, іноземців або осіб без громадянства, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України, за який вони притягуються до кримінальної відповідальності. Це відповідає вимогам ст. 56 «Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків» (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), згідно з якою «кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вважає за доцільне, для того, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин... з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги».
Положення ст. 9 КК рівним чином можуть бути застосовані до громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які були засуджені за межами України і щодо яких обвинувальний вирок, винесений судом іноземної держави, набув чинності. При цьому врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов’язком. Таке врахування можливе як відносно осіб, що повністю або частково відбули призначене їм покарання, так і тих, які покарання не відбули.
[5] Із назви розд. IV випливає тотожність змісту понять «суб’єкт злочину» та «особа, яка підлягає кримінальній відповідальності».
Частина 1 ст. 18 КК визначає, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у певному передбаченому КК віці. Це визначення характеризує поняття загального суб’єкта, тобто містить у собі таку сукупність ознак, що є обов’язковою для особи, яка вчинила будь-який злочин. Отже, кримінальній відповідальності і покаранню може підлягати особа тільки при наявності трьох ознак: а) фізична; б) осудна; в) яка досягла певного віку.
мають місце лише у випадках, коли поряд із виконавцем у вчиненні злочину беруть участь інші співучасники: організатор, підбурювач, пособник. Розподіл ролей між співучасниками, виконання ними різних функцій у вчиненні злочину обумовлює і специфічні підстави їх кримінальної відповідальності. Ці підстави визначаються, по-перше, статтею Особливої частини КК, за якою настає кримінальна відповідальність виконавця (співвиконавця), по-друге, ч. 2 ст. 29 КК, а також відповідними частинами (3, 4 чи 5) ст. 27 КК. Отже, у даному випадку підставою кримінальної відповідальності організатора, підбурювача і пособника є специфічний склад співучасті
[7] Ухвалюючи обвинувальний вирок з призначенням покарання, суд завжди вирішує два основних питання: а) перше з них пов’язане з кваліфікацією злочину за відповідною статтею (частиною статті) КК; б) друге - з індивідуалізацією покарання у межах санкції статті КК, за якою кваліфіковане діяння винного, з урахуванням відповідних положень Загальної частини КК, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного й обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (КС. - 2007. - Вип. 3 (5). - С. 35-36; ПС (2008-2011). - С. 130-132, 142-144).