Визначення касаційного суду і касаційної процедури природно пов'язане з інстанційністю судової системи, яка, у свою чергу, залежить від державного територіального устрою. Виходячи з цього, і зокрема з того, що Україна є унітарною, а не федеративною державою, касаційні функції має виконувати третя ланка судової системи, якою є Верховний Суд України. За правилами ЦПК Російської Федерації поряд із апеляційною та касаційною інстанцією існує суд наглядової інстанції, невдалість збереження якого справедливо зазначається Т. Є. Абовою[530]. В. В. Блажеєв у цілому не заперечує проти існування наглядового провадження в цивільному судочинстві Російської Федерації, але виступає проти надання права оскарження Голові Верховного Суду Російської Федерації або його заступнику[531]. У російській правовій літературі зустрічаються й інші пропозиції щодо вдосконалення наглядового провадження[532].

Функціонування наглядової інстанції в системі судоустрою також підлягає критиці з боку Європейського суду з прав людини. Проте в літературі необхідність існування в російському судоустрої наглядової інстанції над касаційною обґрунтовується тим, що організаційна структура касаційних судів, яка складається з багатьох федеральних округів, не дозволяє формувати загальнодержавну політику одноманітного застосування та тлумачення законодавства[533]. Іншої точки зору дотримується О. М. Губін, який, навпаки, підкреслює підвищену роль касаційних судів у процесі розроблення єдиної судової практики. Свою позицію автор аргументує насамперед тим, що підставою для зміни чи скасування судових актів, які оскаржуються в наглядовому порядку, є порушення єдності у тлумаченні та застосуванні судами чинного законодавства. Наглядову скаргу тепер слід обґрунтовувати не стільки посиланнями на порушення (неправильне застосування) законів та інших нормативних актів, скільки вказівкою на порушення того тлумачення норм, котре опрацьовано судами. Касаційний суд перший з вищестоящих судів стикається з необхідністю розроблення єдиних підходів тлумачення норм права та їх застосування в умовах постійного оновлення чинного законодавства[534] .

В унітарних країнах Європи, як і в Україні, існує трирів- нева система судоустрою. Виходячи з викладеного важко погодитися з думкою К. Ткаченко про те, що Верховний Суд України не є більше "повноцінною" касаційною інстанцією, а здійснює лише вузькі наглядові функції, котрих недостатньо для захисту прав та інтересів громадян[535]. У той же час таке процесуальне становище найвищого судового органу держави може стати можливим у випадку введення в дію деяких законодавчих актів. Наприклад, 3 квітня 2007 р. Верховна Рада України прийняла в першому читанні за основу проекти законів України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України" № 2834 та "Про внесення змін до Закону України "Про статус суддів" № 2835, які внесені 27 грудня 2006 р. Президентом України Віктором Ющенком як невідкладні[536].

Неврахування цього може призвести до порушення інсти- туційних та процесуальних засад функціонування правосуддя, дисбалансу в забезпеченні судового захисту прав, єдності судової практики через відповідні процедури судочинства.

Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції в Україні гарантується забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Ця норма потребує відповідних інтерпретацій у національному процесуальному законодавстві виходячи з конституційних вимог обов' язковості судового рішення, що набрало законної сили, його остаточності, принципу правової визначеності, що випливає з Європейської конвенції з прав людини та рішень Європейського суду з прав людини.

Вирішуючи зазначене питання, слід виходити з того, що касаційний перегляд є екстраординарним і може бути використаний: 1) за умов додержання принципу інстанційності розглядати цивільну справу з винесенням остаточного рішення; 2) щодо особливих підстав перегляду, які визначають доступність касаційної скарги, а також наявність обставин для перегляду, безпосередньо пов'язаних з функцією касаційного суду щодо забезпечення захисту публічних чи приватних інтересів. Такий методологічний підхід, який ґрунтується на міжнародних та конституційних нормах, передбачає законодавче регулювання підстав захисту інтересів заінтересованих осіб, що може забезпечити лише Верховний Суд України. Зазначені підходи природно вимагають визнання остаточних мотивів допустимості касаційної скарги з точки зору компе- тенційних повноважень Верховного Суду України, а також відповідних підстав для прийняття рішення по справі.

Під час розгляду цивільної справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Іншими словами, касаційний спосіб оскарження, на думку Ю. А. Тимофєєва, істотно обмежує можливість касаційного суду перевіряти об- ґрунтовність рішення, що оскаржується[537].

Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Межі касаційного перегляду визначають зміст перевірочної діяльності суду. Г. В. Чурпіта поділяє їх на матеріально- правові та процесуальні. Матеріально-правові межі розгляду справи в касаційному порядку обмежені змістом позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Процесуальні межі обумовлюються обсягом перевірки рішення суду першої або апеляційної інстанції[538].

Частина 1 ст. 335 ЦПК закріплює обов'язок суду касаційної інстанції перевіряти законність оскаржуваних судових актів у тому обсязі, як вимагає цього особа, що подала скаргу. Однією з особливостей перегляду судового рішення касаційним судом є те, що суд зазначеного рівня не встановлює нових фактичних обставин та не може ті чи інші обставини вважати доведеними чи недоведеними. Він сприймає їх такими, якими їх визнали дві попередні інстанції. Узагалі, як свідчить зміст ст. 335 ЦПК, при розгляді справи судом касаційної інстанції не повинна досліджуватись обґрунтованість судового рішення чи ухвали. Крім вказаного, суд касаційної інстанції не вправі вирішувати питання про достовірність або недостовір- ність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Це прерогатива тільки суду апеляційної інстанції. Особливість касаційного перегляду полягає передусім у тому, що останній здійснюється з метою дослідження дотримання судами першої та (або) апеляційної інстанції вимог законності, тобто відповідності судового акта, що оскаржується, нормам матеріального та процесуального права. Так, І. звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця відділу державної виконавчої служби Орджонікідзевського районного управління юстиції м. Запоріжжя (далі - відділ ДВС). Вважаючи, що постанови державного виконавця не відповідають вимогам Закону України "Про виконавче провадження",

І.  просив визнати дії суб'єкта оскарження незаконними, а винесені рішення скасувати.

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 27 червня 2003 р. у задоволенні скарги І. відмовив. Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 28 жовтня 2003 р. апеляційну скаргу заявника відхилив, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.

У касаційній скарзі заявник, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції й ухвалу апеляційного суду та постановити нове рішення - про задоволення його вимог. Судова палата в цивільних справах дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав. Верховний Суд України в касаційному порядку перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального або процесуального права і не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини (факти), що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи не виявила підстав для скасування винесених рішень. Суди першої та апеляційної інстанції при розгляді справи дотримувались норм матеріального та процесуального права[539].

Виходячи із зазначеного можна зробити висновок про неможливість надання до касаційного суду нових доказів, які не були предметом оцінки судами першої та апеляційної інстанцій. А робити переоцінку наданих раніше доказів касаційний суд не вправі відповідно до вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК. Однак законодавство не забороняє в той же час надавати до касаційного суду нові письмові матеріали (п. 7 ч. 1 ст. 326 ЦПК). Тому виникає питання: у чому різниця між доказами та новими матеріалами, які особа може додавати до касаційної скарги і котрі суд може врахувати при визначенні юридичної долі рішення чи ухвали, що оскаржується? На нашу думку, доказами є фактичні дані, про які мова йде у ст. 57 ЦПК. А нові матеріали, про які йдеться у п. 7 ч. 1 ст. 326 ЦПК, по-перше, мають бути тільки письмовими. По-друге, вони не повинні містити ознак доказів, тобто відомості про фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Перевірка законності оскаржуваного рішення касаційним судом обумовлюється межами позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Це означає, що під час касаційного розгляду справи особа не вправі заявляти позовні вимоги, які не були предметом розгляду суду першої інстанції. У суді касаційної інстанції відповідач також не вправі заявляти зустрічні позовні вимоги, котрі не були предметом розгляду суду першої інстанції.

Частина 3 ст. 335 ЦПК передбачає можливість виходу суду за межі касаційної скарги, якщо під час розгляду касаційної скарги буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є підставою для скасування рішення. Можливість виходу касаційним судом за межі скарги передбачена й у кримінальному процесуальному законодавстві[540]. У цивільному процесі Російської Федерації наглядова судова інстанція також має право в інтересах законності виходити за межі доводів наглядової скарги чи подання прокурора[541].

На нашу думку, можливість виходу суду за межі скарги суперечить вимогам ч. 1 ст. 335 ЦПК про перевірку справи в межах касаційної скарги. Навряд чи можна стверджувати і про прояв принципу законності в касаційному провадженні в тому, що він зумовлює перевірку оскаржуваного рішення незалежно від доводів касаційної скарги за умови неправильного застосування норм матеріального права, про які не зазначається в касаційній скарзі.