Перегляд рішень у касаційному порядку потребує уваги щодо необхідності вивчення можливих шляхів модернізації касаційного провадження як процесуальної форми перегляду судових рішень, що набрали законної сили. С. Ю. Кац вірно зазначав, що остання забезпечує не тільки ухвалення законних і обґрунтованих рішень, а й підвищення авторитету судового органу[552].

Дослідження проблем процесуальної форми сучасного касаційного перегляду неможливо без характеристики об'єктів та підстав оскарження, суб'єктів права касаційного оскарження, порядку реалізації такого права та модернізації процедур перегляду рішення в касаційному порядку. Украй важливі та істотні також цілі касаційного провадження, до яких належить не лише захист інтересів сторін (індивідуального інтересу). Перед ним існують також інші, не менш важливі цілі, якими є: розвиток права, забезпечення єдності правосуддя, єдність у застосуванні законів у масштабі всієї держави[553].

Особливість касаційного провадження полягає перш за все, у специфічних об'єктах оскарження[554]. Законодавець у ч. 1 ст. 324 ЦПК як об'єкти касаційного оскарження закріпив:

1.  рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку;
2.  ухвали суду першої інстанції, вказані у пп. 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, після їх перегляду в апеляційному порядку;
3.  рішення апеляційного суду, винесені за результатами апеляційного розгляду;
4.  ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного суду;
5.  ухвали суду апеляційної інстанції, які перешкоджають подальшому провадженню у справі[555].

Таке нормативне закріплення об'єктів касаційного оскарження відбулося з причини законодавчого встановлення процесуальних "фільтрів" доступу до касації, про які йшла мова вище. Слід вказати і на те, що процесуальне законодавство обмежує реалізацію касаційного оскарження судових рішень. Це обумовлюється тим, що ст. 324 ЦПК передбачає можливість оскарження ухвал та рішень суду першої інстанції лише за умови, якщо останні переглядались апеляційним судом. Таке положення законодавства є певним фільтром доступу до касації та обмежує можливість для заінтересованої особи добиватися перегляду незаконного, на її погляд, судового рішення тими судовими установами, до компетенції яких таке повноваження віднесено законодавством. Дане положення цивільного процесуального законодавства підтримується в юридичній літературі та пропонується до доповнення у норми Господарського процесуального кодексу України[556]. Протилежної думки дотримується О. В. Шутенко, яка пропонує віднести судові рішення, що не переглядались апеляційним судом, до об'єктів касаційного оскарження[557]. Слід визнати, що існування даного процесуального фільтра виправдовується функціональною компетенцією суду касаційної інстанції та його процесуально-правовим становищем. Виходячи з цього ми не підтримуємо точки зору, відповідно до якої вважається, що вітчизняне законодавство не обмежує за жодним принципом доступ судових рішень до касаційного їх оскарження[558].

Аналогічним чином об'єкти касаційного оскарження передбачені в нормах КАС України. Однак за змістом ГПК України право на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції не ставиться в залежність від апеляційного оскарження такого рішення. Єдиною умовою є набрання рішенням суду першої інстанції законної сили[559].

І.  І. Ємельянова у зв'язку з цим пропонує передбачити в процесуальному законодавстві можливість оскарження в касаційному порядку бездіяльність суду апеляційної інстанції, якщо він відповідно до закону зобов'язаний вчинити певну дію[560]. Убачається, що реалізація такого підходу сприятиме посиленню вимог законності в діяльності судів апеляційної інстанції за умови визначення таких об' єктів касаційного оскарження у процесуальному законодавстві.

Об' єктом касаційного оскарження може бути й додаткове рішення суду. Так, Б. звернулася до суду з позовом до державного підприємства "Харківський метрополітен" (далі - ДП), третя особа Ф. - про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати. Позивачка зазначила, що з 21 лютого 1995 р. працювала енергодиспетчером служби електропостачання ДП. Наказом від 31 січня 2003 р. № 2/к її звільнено з роботи на підставі п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП за станом здоров' я; наказом від 17 лютого 2003 р. № 9/к змінено дату звільнення з 31 січня на 3 лютого 2003 р. Оскільки в день звільнення вона була у відпустці (з 2 по 31 січня 2003 р.), а з 1 до 7 лютого 2003 р. перебувала на лікарняному, вважає звільнення таким, що не відповідає вимогам законодавства про працю.

Ленінський районний суд м. Харкова рішенням від 26 листопада 2003 р. у задоволенні позову про поновлення на роботі Б. відмовив і зобов' язав управління ДП змінити дату її звільнення на 8 лютого 2003 р., внести до наказу про звільнення і до трудової книжки відповідні зміни та провести оплату листка непрацездатності.

Апеляційний суд Харківської області рішенням від 19 травня 2004 р. зазначене рішення суду скасував і ухвалив нове, яким поновив Б. на роботі з 3 лютого 2003 р. і постановив стягнути з ДП на її користь 14 959 грн заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Додатковим рішенням цього ж суду від 16 червня 2004 р. зменшено розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу з 14 959 грн до 9 922 грн.

У касаційній скарзі Б. та ДП прохали скасувати додаткове рішення апеляційного суду через порушення судом норм матеріального та процесуального права. Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Суд, що постановив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи постановити додаткове рішення після розгляду питання в судовому засідання з викликом сторін. Додаткове рішення може бути постановлено судом за наявності обставин, визначених у чотирьох пунктах ч. 1 ст. 220 ЦПК.

Як вбачається зі змісту заяви, відповідач просив виправити допущені судом помилки в частині розрахунку заробітної плати за час вимушеного прогулу, тобто фактично оспорив рішення апеляційного суду в частині правильності визначення середньомісячного заробітку Б. Крім того, суд розглянув заяву відповідача за відсутності позивачки, яку належним чином не повідомили про день розгляду справи.

Оскільки порушення процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Б. та ДП задовольнила: додаткове рішення апеляційного суду від 16 червня 2004 р. скасувала і направила справу на новий розгляд до цього ж суду[561].

Стосовно можливості оскарження ухвал суду першої інстанції п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК містить положення, згідно з яким ухвали можуть бути оскаржені до касаційного суду після їх перегляду в апеляційному порядку. Крім того, зазначена норма обмежує коло ухвал суду першої інстанції, які можуть бути об'єктом касаційного оскарження (лише ті, що вказані у пунктах 1, 3, 4, 13-18, 20, 24-29 ч. 1 ст. 293 ЦПК після їх перегляду в апеляційному порядку). У зв'язку з цим слід зазначити, що в юридичній літературі часом зустрічаються пропозиції щодо відмови від можливості касаційного оскарження вказаних ухвал[562]. Уявляється, що законодавча реалізація вказаної пропозиції може послужити підставою для необґрунто- ваного обмеження кола актів правосуддя щодо їх перевірки на предмет законності. У той же час не можна погодитися з думкою С. Я. Фурси, що будь-які ухвали суду першої та апеляційної інстанцій мають переглядатися судом вищої інстанції, якщо сторона доведе, що з їх винесенням порушуються її права[563].

Можливість подачі касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, що є об'єктом касаційного оскарження, обумовлюється можливістю порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права. Так, Ухвалою судді Жовтневого районного суду м. Одеси від 1 лютого 2001 р. відмовлено ТОВ "Блек-Сі-Сервіс" (далі - ТОВ) у прийнятті позову про захист честі і гідності, відшкодування моральної шкоди. У касаційній скарзі ТОВ порушується питання про скасування ухвали як такої, що не відповідає вимогам ЦПК 1963 р.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала судді - скасуванню з тих підстав, що, відмовляючи у прийнятті позову, суддя виходив із того, що такий спір слід вирішувати в господарських судах.

З таким висновком судді Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України не погодилась, оскільки відповідно до роз'яснень, викладених у п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організації", у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Оскільки суддя постановив ухвалу, яка суперечить вимогам чинного ЦПК і роз' ясненням Пленуму Верховного Суду України з питань про захист честі, гідності та ділової репутації, ухвала підлягає скасуванню з направленням матеріалів до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви виходячи з вимог цивільного процесуального законодавства.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України ухвалу судді Жовтневого районного суду м. Одеси від 1 лютого 2001 р. скасувала, а матеріали справи повернула в суд першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви[564].

Об'єктом касаційного оскарження можуть бути ухвали апеляційного суду, які перешкоджають подальшому провадженню у справі. С. Ю. Кац характеризував ухвали як такі, що мають поперетинаючий та запобіжний зміст[565].