Як свідчить практика Верховного Суду України, поважними причинами пропуску строку на касаційне оскарження визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними та пов' язані з дійсними істотними труднощами для своєчасного здійснення процесуальних дій. Процесуальне законодавство не пов' язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, котрі стали причиною пропуску строку. Як наслідок, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити підстави, що стали обґрунтуванням клопотання про його поновлення, та зробити мотивований висновок відносно поважності або неповажності причин пропуску строку. Поважною причиною пропуску строку на касаційне оскарження може бути те, що на адресу особи, що подала касаційну скаргу, не поступало судове рішення та про існування вказаного процесуального документа особі стало відомо після спливу певного проміжку часу з дня проголошення рішення. Доказом цього може бути те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували відправлення копії рішення, що оскаржується, на адресу відповідної заінтересованої особи[588].

Якщо касаційна скарга подається після закінчення двомісячного терміну з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду, а особа не ставить питання про поновлення строку на оскарження, то в цьому випадку касаційна скарга повертається суддею-доповідачем особі, яка її подала, про що виноситься ухвала. Такі самі наслідки передбачені у випадку, коли в поновленні строку відмовлено.

Цивільне процесуальне законодавство передбачало можливість поновлення строку на касаційне оскарження протягом одного року після виникнення права на оскарження[589]. На сьогодні ст. 325 ЦПК не закріплює граничного терміну, впродовж якого можна ставити питання про поновлення строку на касаційне оскарження, що критикується Д. Луспе- ником та Н. Сакарою[590]. Такі зміни до законодавства потребують уточнення з огляду на таке. Відсутність законодавчо встановленого терміну, впродовж якого особа має право ставити питання про поновлення строку на подання касаційної скарги, порушує правило остаточності судового рішення. М. А. Філа- това вірно зазначає, що у випадках надання правовою системою повноваження судові виносити остаточне рішення, але потім дозволяє скасовувати це рішення протягом відповідної процедури, то від цього страждає не тільки правова визначеність. Тут саме існування суду піддається сумніву, оскільки, по суті, у нього повністю відсутні повноваження по остаточному вирішенню правових питань[591]. У процесуальному законодавстві Російської Федерації, наприклад, обмежені можливості для заінтересованих осіб на звернення із скаргою до суду вищої інстанції, по-перше, шляхом зменшення строку на оскарження; по-друге, шляхом обмеження можливостей поновлення строку на оскарження і, по-третє, встановленням додаткових умов для звернення до суду вищої інстанції[592].

З іншого боку, обмеження строку оскарження може призвести до порушення права на оскарження для тих осіб, які не брали участь у справі, а судовим рішенням зачіплено їх права й обов'язки. Про вдосконалення права на оскарження судових рішень вказаних осіб зазначав і М. М. Бородін[593]. Тому з метою недопущення перепон для оскарження в касаційному порядку судового рішення вищезазначеними особами для останніх доцільно не встановлювати обмеження в поновленні строку на касаційне оскарження судового рішення. Обумовлюється такий підхід можливістю обізнаності про ухвалене рішення такими особами у строк поза межами встанов- леного процесуальним законодавством строку на касаційне оскарження та строку, впродовж якого можливе його поновлення.

Дослідження модернізації процесуальної форми касаційного провадження природно пов'язане із визначенням належної судової процедури розгляду касаційної скарги. Її визначення дозволить оптимізувати розгляд касаційної скарги з метою оперативного її вирішення. Її розгляд не повинен нагадувати "такого собі дуже великого, але слабкого дино- завра"[594].

Вище розглядались актуальні проблеми, пов'язані з об'єктами касаційного перегляду, його суб'єктами та порядком реалізації права касаційного оскарження. Відповідно до вимог ст. 326 ЦПК суд касаційної інстанції зобов'язаний у десятиденний строк з дня отримання касаційної скарги вирішити питання про відкриття касаційного провадження, про повернення касаційної скарги або про відмову у відкритті касаційного провадження. При відкритті касаційного провадження суддя-доповідач витребує цивільну справу, про що постановляє відповідну ухвалу та встановлює строк, протягом якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу. Водночас суддя-доповідач за наявності підстав вирішує питання про зупинення виконання судового рішення. Процедура вирішення питання про обґрунтованість касаційної скарги та відкриття касаційного провадження одноособово суддею-доповідачем у правовій літературі піддається справедливій критиці. Так, Ю. Колтонюк зазначає, що суддя- доповідач лише зі змісту касаційної скарги без витребування справи не може зробити неупереджений висновок про те, що касаційна скарга є необґрунтованою та викладені в ній положення не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Питання про обґрунтованість касаційної скарги або, навпаки, про її необґрунтованість має вирішуватися колегі- ально[595].

На відміну від апеляційного провадження, перегляд у касаційному порядку містить підстави для відмови у відкритті касаційного провадження. В окремих національних законодавствах європейських держав існують різні підходи до регламентації підстав відмови у прийнятті касаційної скарги. Не існує норм, які передбачають відмову у прийнятті касаційної скарги, і в арбітражному процесі Російської Федерації. У зв'язку з відсутністю таких підстав В. Шерстюк зазначає, що введене законодавством правило про заборону особам, що беруть участь у справі, посилатись на необґрунтованість судового рішення чи постанови арбітражного суду має декларативний характер. Його порушення за чинним АПК РФ не тягне жодних юридичних наслідків. Урешті-решт, порушення цього правила не є підставою навіть для повернення касаційної скарги. Згаданий автор наголошує на відсутності норм АПК, які б передбачали відмову у прийнятті касаційної скарги. Разом з цим він вважає необхідним закріпити такі випадки обов' язкової відмови у прийнятті касаційної скарги: 1) при подачі скарги особою, яка не має право на її подачу; 2) якщо скарга подана на рішення, ухвалу чи постанову, котрі за законом не підлягають оскарженню в касаційному порядку[596].

На нашу думку, наявність законодавчо закріплених підстав для відмови у прийнятті касаційної скарги є цілком обґрунтованою, оскільки передбачає можливість для поширення наслідків запровадження "процесуальних фільтрів" та неприйняття необґрунтованих касаційних скарг.

Пункт 1 ч. 3 ст. 328 ЦПК України передбачає, що у відкритті касаційного провадження може бути відмовлено з приводу того, що справа не підлягає касаційному розгляду в порядку цивільного судочинства. У судовій практиці ставлення до вказаної норми неоднозначне. По-перше, п. 1 ч. 3 ст. 328 ЦПК застосовується у випадках оскарження судових рішень, які не підлягають касаційному оскарженню[597]. По-друге, при застосуванні вказаної норми мова йде про обмеженість у можливості реалізації права касаційного провадження виходячи з критеріїв цивільної юрисдикції. Так, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 8 липня 2005 р. зазначений вище позов О. В. Веселова задоволений.

7 березня 2008 р. головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області звернулося до апеляційного суду Одеської області з апеляційною скаргою на дане рішення місцевого суду. Ухвалою судді апеляційного суду від 21 квітня 2008 р. зазначена апеляційна скарга передана для розгляду до Одеського апеляційного адміністративного суду відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень КАС України, оскільки зі справи вбачався публічно-правовий спір.

У касаційній скарзі головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області ставиться питання про скасування ухвали суду апеляційної інстанції з підстав порушення судом норм процесуального права та зобов'язання суду розглянути подану апеляційну скаргу на рішення районного суду.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України учасники процесу мають право оскаржити в касаційному порядку ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Суддя апеляційного суду, передаючи справу з апеляційною скаргою головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на розгляд до Одеського апеляційного адміністративного суду, вірно керувався п. 5 Прикінцевих та перехідних положень КАС України, і в даному випадку зазначена ухвала суду не перешкоджає подальшому провадженню в тій же справі, оскільки за тими же Прикінцевими та перехідними положеннями КАС України апеляційний адміністративний суд зобов'язаний буде продовжити розгляд тієї самої справи, але вже в апеляційному порядку.

У зв'язку з наведеним, відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 328 ЦПК України, у відкритті касаційного провадження було відмовлено[598].

Вважаємо, що реалізація п. 1 ч. 3 ст. 328 ЦПК позитивно сприяє обмеженню реалізації права касаційного оскарження завдяки запровадженню додаткового "процесуального фільтра", визначеного у вказаній нормі.

Стаття 324 ЦПК як передумову касаційного оскарження закріплює перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку. Тому за відсутності такої передумови суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 328 ЦПК. Вважаємо, що такий підхід законодавця є також обґрунтованим з точки зору обмеження прав на оскарження з позиції "процесуальних фільтрів" касаційного провадження.

Відмова у відкритті касаційного провадження можлива також при існуванні обставин, визначених у пп. 3 та 4 ч. 3 ст. 328 ЦПК. Мова йде про існування ухвал суду касаційної інстанції про закриття касаційного провадження у зв'язку з відмовою особи цієї особи від касаційної скарги, а також про відхилення касаційної скарги або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на це саме рішення чи ухвалу.

Застосування п. 5 ч. 2 ст. 328 ЦПК можливе за умови необґрунтованості касаційної скарги і тому, що викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. Так, рішенням Апеляційного суду Донецької області від 14 лютого 2006 р. рішення районного суду в частині стягнення з Т. 108 209,6 грн скасовано і в цій частині постановлено нове, яким стягнуто солідарно з Т., М., З. на користь Д.

108 209,6 грн боргу, 6 696,3 грн процентів і 700 грн витрат по сплаті судового збору, а всього 110 251,42 грн. У решті - рішення залишено без змін.

У касаційних скаргах М. та З. просять скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.