Вищевказані об'єкти касаційного оскарження можуть бути оскаржені з мотивів незаконності судового акта. Підставами касаційного оскарження, на відміну від підстав апеляційного оскарження, є тільки незаконність оскаржуваного судового акта. Касаційна скарга може бути предметом розгляду тільки за тієї умови, якщо наведені в ній доводи свідчать про неправильне застосування судами першої чи апеляційної інстанції норм матеріального права чи про порушення норм процесуального права. При розгляді касаційної скарги суд не вправі робити висновки щодо обґрунтованості судового рішення чи ухвали. Це є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції перевіряє тільки правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. 1 ст. 335 ЦПК). Це обумовлює, крім іншого, виключність касаційного провадження та недопустимість дублювання касаційним судом правила перегляду справи судом апеляційної інстанції. З огляду на викладене уявляється спірною існуюча в юридичній літературі позиція, згідно з якою центральною ідеєю в обґрунтування тези про розширення прерогатив касаційного суду є посилання про те, що неможливо піддати дослідженню лише правильність застосування норм права, відокремивши їх від доказів, з якими вони безпосередньо пов'язані. Така постановка проблеми заснована на здоровому глузді[566].

Неправильне застосування судом норм матеріального права може бути підставою касаційного оскарження у випадку застосування матеріального закону, який не поширюється на спірні правовідносини, або у випадку незастосування закону, який підлягав застосуванню[567]. Випадки порушення норм процесуального права, які є підставою касаційного оскарження, передбачені частинами 1-3 ст. 338 ЦПК.

Так, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні справу за позовом Б. до Національного банку України (далі - НБУ) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та виплату заборгованості із заробітної плати.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 25 березня 2003 р. поновив Б. строк на звернення до суду й у задоволенні зазначеного позову відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва рішенням від 31 липня 2003 р. рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувала і постановила поновити Б. на посаді заступника керуючого справами - начальника господарського управління Управління справами НБУ, стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 28 139 грн. У задоволенні вимог про виплату заборгованості із заробітної плати відмовила у зв'язку з відсутністю спору.

У касаційній скарзі НБУ прохав скасувати рішення апеляційного суду в частині поновлення Б. на роботі й стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу й залишити в силі рішення районного суду. Свою вимогу він обґрунтував тим, що позивач відмовився поставити свій підпис під попередженням про звільнення з роботи, а тому висновки суду про те, що Б. не був належним чином повідомлений про майбутнє звільнення, суперечать фактичним обставинам справи. Скаржник також зазначив, що апеляційний суд порушив норми процесуального права та неправильно застосував норми матеріального права, зокрема: ст. 129 Конституції, ст. 492 КЗпП та статей 27, 41, 46, 62 ЦПК 1963 р.

Обговоривши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скаргу задовольнила виходячи з такого.

Із змісту ст. 492 КЗпП не випливає, що підставою для поновлення на роботі може бути лише недотримання строку попередження працівника про звільнення, якщо роботодавець дотримав усі інші правила звільнення працівника, передбачені трудовим законодавством. Тому висновок апеляційної інстанції не ґрунтується на змісті норм матеріального права. Не можна погодитися і з переоцінкою доказів, досліджених судом першої інстанції, які стосувалися факту відмови позивача поставити підпис на письмовому попередженні про звільнення.

Висновок про недостовірність показань свідків, оцінку яким дав суд першої інстанції, лише з тих мотивів, що свідки є працівниками департаменту кадрів, не можна визнати обґрунтованим, оскільки він суперечить процесуальним нормам про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об' єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Оскільки місцевий суд правильно встановив, що звільнення позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, то підстав для задоволення позовних вимог Б. у суду апеляційної інстанції не було. За таких обставин при порушенні судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 336, 339 ЦПК, касаційну скаргу НБУ задовольнила: рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Апеляційного суду м. Києва скасувала, а рішення Печерського районного суду м. Києва залишила без змін[568].

Характеризуючи проблеми модернізації касаційного провадження, необхідно дослідити суб'єктне коло права касаційного оскарження. До нього належать сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також ті особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права й обов'язки. Вважаємо, що цивільне процесуальне законодавство справедливо відмовилось від можливості надання права оскаржувати судові рішення широкому колу працівників суду та прокуратури, що передбачалось за часів існування наглядового провадження[569]. С. Ю. Кац та Л. Я. Носко свого часу вірно зазначали, що точне визначення складу суб'єктів оскарження важливо при деталізації процедури оскарження та вдосконалення процесуальної форми[570].

У цілому наша позиція щодо кола суб'єктів касаційного оскарження та характеристики правового положення кожного з них під час реалізації оскарження збігається з положенням щодо визначення та правового становища суб'єктів апеляційного провадження. Це стосується й доцільності наділення таким правом осіб, які не брали участь у справі за умови, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Подібні випадки знаходять відображення в юридичній літе- ратурі[571].

До основних проблем суб'єктного складу касаційного оскарження слід віднести дискусійні питання оскарження судового рішення прокурором та особами, які не брали участі в розгляді справи за умови вирішення судом у рішенні питання про їх права й обов'язки.

У доповнення до вказаного вважаємо за доцільне додатково обґрунтувати необхідність обмеження касаційного оскарження судових рішень з боку прокурора у випадку оскарження судових актів по тих справах, де він не брав участь як суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин у судах першої та апеляційної інстанцій. Аналіз статистичних даних Генеральної прокуратури України свідчить про те, що впродовж 2008 р. посадовими особами прокуратури України було подано 166 касаційних скарг по справах, де прокурор не брав участь, і лише 122 скарги було подано посадовими особами органів прокуратури по цивільних справах, котрі розглядалися з їх участю. Такі дані свідчать про те, що в більшості випадків оскарження прокурором судового рішення по цивільних справах відбувається по тих справах, де вказана посадова особа не брала участі в судах попередніх інстанцій як суб'єкт цивільного процесуального права, що є порушенням принципу диспозитивності цивільного процесуального права. Водночас слід зазначити, що така "активна" роль прокурора в касаційному провадженні є рудиментом наглядової функції прокуратури, яка існувала за радянських часів[572].

Протилежну позицію займають М. М. Бородін та М. В. Руденко, які не вважають дану форму участі прокурора в цивільному судочинстві порушенням принципу диспозитивнос- ті цивільного процесуального права[573]. За необхідність суттєвого розширення можливості втручання прокурора у будь-яку стадію процесу виступає і Р. Гапєєв[574].

На сторінках юридичної літератури вказується на непоодинокі випадки оскарження прокурором судових рішень в апеляційному та касаційному порядках без належних на те підстав. При касаційному оскарженні посадові особи прокуратури концентрують свою увагу насамперед на Законі України "Про прокуратуру" без урахування того, що судовий процес (у тому числі правовий статус та права учасників процесу, а також можливість стати такими) регламентується відповідними процесуальними кодексами[575].

Стосовно касаційного оскарження судового рішення особами, які не брали участь у справі, але суд вирішив питання про їх права й обов'язки, слід зазначити, що при реалізації права касаційного оскарження вказаними особами цивільне процесуальне законодавство слід доповнити положенням про те, що при подачі ними скарги останні повинні обґрунтувати в касаційній скарзі наявність у них права касаційного оскарження та довести, яким чином суд у рішенні вирішив питання про їх права та обов' язки за їх відсутності та неповідомленні про час та місце судового розгляду. У юридичній літературі справедливо вказується на те, що будь-якій особі, яка вважає своє право порушеним ухваленим судовим рішенням, гарантується право його оскарження в касаційному порядку безпосередньо на підставі ст. 8 Конституції України, яка має найвищу юридичну силу[576]. У зв'язку з цим ми не погоджуємося з думкою К. М. Біди про існування обмеженості кола осіб, що мають право на касаційне оскарження[577].

Аналогічні правила містяться й у ст. 107 ГПК, яка надає право касаційного оскарження особам, яких не було залучено до участі у справі, а суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав та обов'язків. Так, ПП "Мрія" звернулося до Господарського суду Харківської області із позовом до Харківської міської ради про визнання права власності на майно, що є власністю ВАТ "Діпрозаводтранс". Суд першої інстанції вказаний позов задовольнив у повному обсязі без залучення безпосереднього власника майна. Оскільки ця справа розглядалась без участі та повідомлення ВАТ "Діпро- заводтранс", а зазначеним судовим рішенням прямим чином зачіплені права та обов'язки останнього, то ВАТ "Діпрозаводтранс" подало касаційну скаргу на рішення по цій справі до Вищого господарського суду України. Підставою касаційного оскарження стало порушення судом першої інстанції норм процесуального права та те, що господарський суд Харківської області прийняв рішення про права й обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі[578].