У юридичній науці проблемам доступності правосуддя віднедавна приділяється пильна увага. Високий науковий рівень дослідження ця проблема отримала у працях Ю. М. Гро - шевого, В. В. Комарова, В. А. Кройтора, Д. О. Туманова[138] й інших вчених. Доктринальний їх аналіз при відправленні правосуддя по цивільних справах здійснений Н. Ю. Сакарою в дисертаційному дослідженні "Проблема доступності правосуддя по цивільних справах"[139]. Інститут доступу до правосуддя на стадіях оскарження акту правосуддя піддавався дослідженням не тільки в цивільному, але й у кримінальному судочинстві[140].

Аналіз літературних джерел дозволяє зробити висновок про існування різних поглядів на правову природу і зміст доступності правосуддя як міжгалузевої категорії.

Практичний інтерес у вивченні загальної проблеми доступності правосуддя обумовлюється тим, що відповідно до Концепції удосконалення суддівства для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів до основних цілей і завдань названої Концепції належить забезпечення доступності і справедливості суддівства[141].

Початком вивчення доступності правосуддя в контексті функції перегляду і контролю в системі цивільної юрисдикції є те положення, що доступність правосуддя як об'єкт наукових досліджень виник у Європі в 60-х рр. ХХ ст. з метою зробити судовий захист ефективнішим[142]. Проблемам доступності правосуддя на стадіях апеляційного і касаційного провадження приділялася увага О. О. Борисовою в наукових роботах і у виступах на міжнародних науково-практичних конференціях.

У юридичній літературі наголошується, що при буквальному розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може скластися враження, що вона прямо не закріплює право зацікавленої особи на вирішення судом виниклого спору про цивільні права й обов'язки, окреслюючи виключно вимоги справедливості розгляду. В той же
 

 
час очевидно, що якщо в особи відсутній доступ до правосуддя, решта гарантій права на справедливий судовий розгляд стають безглуздими.

На підставі цієї тези Європейський суд з прав людини розробив принцип "права на доступ", який випливає з положень ч. 1 ст. 6 Конвенції. Частина 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з будь-якою вимогою, що стосується спору про його цивільні права й обов'язки ("право на суд"). Порушення права на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до правосуддя, має місце в тих випадках, коли особа, обґрунтовано вважаючи незаконним втручання будь-яких інших осіб у здійснення своїх цивільних прав, не має можливості звернутися з відповідним позовом до суду, що відповідає вимогам ч. 1 ст. 6 Конвенції. Крім того, право на доступ до правосуддя повинно не тільки формально визнаватися, але й бути "ефективним".

Хоча право на доступ до правосуддя і складає лише один з аспектів права на суд, саме це право робить можливою реалізацію інших вимог справедливого процесу[143]. У зв'язку з цим В. В. Комаров та Н. Ю. Сакара пропонують виділяти такі основні складові елементи права на справедливий судовий розгляд:

•  необтяжений юридичними й економічними перешкодами доступ до судової установи;
•  належна судова процедура;
•  публічний судовий розгляд;
•  розумний строк судового розгляду;
•  розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленим законом[144].

Актуальність дослідження доступності правосуддя в аспекті перегляду судових актів обумовлюється також вимогами

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо необхідності розгляду справи компетентним і справедливим судом. О. М. Овчаренко має рацію, що якщо законодавством передбачена можливість судового розгляду цивільної справи декількома інстанціями, то недостатньо, щоб тільки суд першої інстанції діяв у повній відповідності з вимогами справедливого правосуддя. Необхідно, щоб розгляд справи в судах вищих інстанцій відповідав цим вимогам. Так, у рішенні у справі "Екбатані проти Швеції" від 26.05.1988 р. вказується: "У відповідності з практикою Суду до держави, де створені апеляційні або касаційні суди, висувається вимога забезпечити особам, що притягуються до відповідальності згідно із законом, користування в таких судах основними гарантіями, передбаченими нормами Конвенції"[145].

Одним з елементів судового захисту в цілому є його доступність в окремих стадіях або провадженнях цивільного процесуального права. Поряд з цим слід мати на увазі, що перегляд судових рішень у структурі судового захисту прав людини не є обов'язковим з точки зору ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказана норма закріплює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. При цьому не визначається, суд якої інстанції є належним з позиції зазначеної статті. Таким чином, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод наявність форм судового перегляду та інституційну побудову судової влади відносить до компетенції національного законодавства.

Європейські стандарти здійснення правосуддя передбачають, що в принципі повинна існувати можливість контролю за будь-яким рішенням нижчестоячого суду ("суд першої інстанції") з боку вищестоящого суду ("суд другої інстанції"). Якщо буде визнано доцільним передбачити виключення з цього принципу, то будь-які такі виключення мають бути засновані на законі і відповідати загальним принципам справедливості. Сторонам повинна надаватися інформація про їх право на оскарження і про те, яким чином це право здійснювати, зокрема, про строки, в які слід подавати скаргу[146].

Отже, за наявності в національному законодавстві Високих Договірних Сторін вказаної Конвенції можливості перегляду судового рішення судові контрольні інстанції мають відповідати ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з точки зору доступу до правосуддя.

Доступність правосуддя при перегляді судових рішень, таким чином, як загальновизнаний стандарт має існувати в національному законодавстві держав, яким адресовані вказані Рекомендації.

У юридичній літературі не існує єдиної думки щодо змісту доступності правосуддя при перегляді судових актів. І. А. Приходько, наприклад, з метою забезпечення рівних можливостей осіб на реалізацію права на судовий контроль у цивільному й арбітражному процесі, забезпечення доступності правосуддя при оскарженні судових актів, підвищення ефективності роботи контролюючих інстанцій пропонує збільшити передбачені ЦПК строки оскарження рішень судів загальної юрисдикції, встановивши тривалість таких термінів принаймні не менше, ніж терміни на оскарження, встановлені ЦПК. Вказаний автор вважає за доцільне і збільшення термінів для повторного розгляду справи в арбітражному суді апеляційної інстанції[147].

О. М. Овчаренко вважає, що зміст доступності в апеляційній і касаційній інстанціях полягає в їх завданнях і призначеннях, а також інституційній доступності[148].

На нашу думку, зміст доступності правосуддя на стадіях перегляду судових актів судами контролюючих інстанцій слід розглядати з урахуванням таких істотних положень, які є найбільш актуальними у визначенні проблем доступності правосуддя у вищезгаданому контексті і пропозиції заходів з їх вирішення:

1.  коло суб'єктів права на оскарження судового акта;
2.  можливість обмеження права на оскарження судового рішення;
3.  інституційна доступність судів контролюючих інстанцій;
4.  остаточність законної сили судового рішення, що набрало законної сили.

У зв'язку з оцінкою та можливою модернізацією процедури оскарження судових рішень і судової системи в цілому видається доцільним приділити увагу моделям перегляду судових актів у порядку цивільного судочинства в контексті загальної проблеми доступності правосуддя. На необхідність забезпечення зацікавленим особам права ефективного судового захисту при перегляді рішення звертав неодноразово увагу Європейський суд з прав людини[149].

Комітет міністрів Ради Європи в Рекомендації № Я (2000) 2 з перегляду справ і відновлення провадження у справі на внутрішньодержавному рівні у зв'язку з рішеннями Європейського суду з прав людини не визначає, хто саме повинен звертатися за переглядом справ. Беручи до уваги, що основною метою рекомендації є забезпечення адекватного захисту потерпілих унаслідок порушень Конвенції, встановлених Судом, логіка системи передбачає, що вказані особи повинні мати право звертатися з необхідним клопотанням до компетентного суду або іншого внутрішньонаціонального органу. Зважаючи на різні традиції Договірних Сторін, положення

подібного характеру не були включені в рекомендацію[150].

Як бачимо, Комітет міністрів Ради Європи не передбачає перелік суб'єктів права, що рекомендується, на перегляд судового рішення. Пріоритет законодавчого закріплення кола таких осіб названий орган відносить до національного законодавства Договірних Сторін. Проте ст. 8 Загальної Декларації прав людини передбачене право кожної людини на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом[151]. Це положення повною мірою стосується і права зацікавлених осіб на оскарження судових рішень по правилах, передбачених національним законодавством.

Слід погодитися з М. С. Єрьоменко в тому, що доступність засобів перегляду судових актів у першу чергу має на увазі наявність у зацікавленої сторони права на оскарження рішень суду першої інстанції. Незважаючи на те, що ч. 1 ст. 6 Конвенції як така не передбачає і не має на увазі право на апеляційне оскарження судових рішень по цивільних справах, таке право може бути надане сторонам національним процесуальним законодавством. Відповідно, якщо вищестоящий суд вирішує спір про цивільні права й обов' язки, гарантії ч. 1 ст. 6 Конвенції застосовуються і на стадії апеляційного або касаційного перегляду[152].

Статті 292 і 324 ЦПК України передбачають коло суб'єктів права на апеляційне і касаційне оскарження судових актів. У правозастосовній практиці не виникає проблем при оскарженні акта правосуддя особами, що брали участь у розгляді судом цивільної справи. Закріплюючи як суб'єктів права оскарження осіб, які беруть участь у справі, та осіб, вказаних у статтях 45 і 46 ЦПК, законодавець надав таке право також особам, які не брали участі в розгляді справи, але відносно прав і обов'язків яких суд виніс рішення. Саме останнім і важко деколи реалізувати гарантоване ст. 13 ЦПК право на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень.