Як справедливо зазначається в літературі, ухвалення судом рішення про визнання права власності на майно за пев- ною особою означає, що в разі набрання рішенням законної сили всі інші особи презюмуються такими, що не є власниками того самого майна. Отже, якщо інша особа вважає себе власником цього майна, то для спростування вказаної презумпції дана особа повинна довести в суді, що саме вона, а не особа, вказана в судовому акті, є "справжнім" власником. Інакше ніхто, виключаючи хіба що саме цю особу, не має права вважати його власником. Аналогічна ситуація з висновками суду щодо юридичної долі присудженого майна, дійсності угоди тощо[153].

Виходячи з цього деколи важко виділити коло суб'єктів, які хоч би гіпотетично можуть претендувати на право власності на майно, яке згідно з рішенням суду належить іншій особі.

На відміну від ЦПК України 1963 р., правом оскарження в даний час наділено, по суті, необмежене коло осіб. Це призводить до певних проблем тлумачення статей 292 та 324 ЦПК України. Труднощі виникають перш за все при визначенні тих критеріїв, якими потрібно керуватися при прийнятті скарг від осіб, які не брали участі в розгляді справи. У зв'язку з цим судам буває важко оцінити судове рішення з позиції того, чи зачіпаються в ньому права й обов' язки осіб, що не брали участі в розгляді справи.

На нашу думку, оскільки статті 292 і 324 ЦПК не обмежують коло суб'єктів права на оскарження судових рішень, то до суду зі скаргою може звернутися будь-яка особа, яка вважає, що її права порушені судовим актом. Причому звернутися з апеляційною або касаційною скаргою до суду може і той суб'єкт, який не брав участі у справі, але права якого прямо або опосередковано порушені названим актом правосуддя. На цій підставі автор не може погодитися з позицією В. Єфименко в тому, що в ЦПК встановлений такий принцип реалізації права особи на оскарження судових рішень, що суперечить Конституції, згідно з яким особа має право на оскарження в апеляційному і касаційному порядку тільки в тому випадку, якщо це право надане йому законом і встановлений порядок оскарження[154].

За правилами статей 582-592 ЦПК Франції право на оскарження як особи, яка не брала участь у справі, належить будь-якій особі, що в ній зацікавлена, за умови, що вона не брала участь як сторона і не мала свого представника у справі, рішення по якій вона оскаржує. Скарга особи, що не брала участь у справі, має на меті перегляд або зміну рішення суду на користь цієї особи. На відміну від цивільного процесуального права України і Російської Федерації, скарга особи, що не брала участь у справі, за правилами ст. 587 ГПК Франції, розглядається тим самим судом, який виніс оскаржуване рі- шення[155].

У зв'язку з цим видається спірною позиція О. А. Борисо- вої, яка стверджує і обґрунтовує тезу про те, що особи, які не брали участь у справі, не мають права оскарження судового акта з таких причин.

По-перше, ухвалене судове рішення з юридичної точки зору не має ніякого значення для даних осіб, оскільки суб'єктивні межі законної сили судового рішення, як правило, поширюються на осіб, що беруть участь у справі.

По-друге, однією з обов'язкових умов виникнення процесуального відношення в суді другої інстанції є наявність внутрішньої тотожності спірного правовідношення.

Таким чином, з вказаних причин особи, що не брали участь у справі, не можуть оскаржити судове рішення й інший судовий акт, що порушує їх права. При цьому неможливе оскарження як судового акта (відсутність тотожності спірного правовідношення), що набрав законної сили, так і того, що не набрав законної сили (суб'єктивні межі законної сили рішення)[156].

Аналогічної думки дотримується В. М. Жуйков, який вважає правильним відхилення пропозиції про надання права оскарження судових рішень особам, що не брали участі у справі. Свою позицію вказаний автор обґрунтовує тим, що на осіб, що не беруть участь у справі, законна сила рішення суду не поширюється, і вони мають право заявляти в суді ті самі вимоги, які були дозволені судом без їх участі, а також оспорювати в іншому цивільному процесі встановлені судом факти і правовідносини. Особи, що не беруть участь у справі, мають право подати наглядову скаргу на рішення суду, яким порушені їх права або законні інтереси, а винесення рішення про права й обов'язки осіб, не залучених до участі в справі, є істотним порушенням норм процесуального права, яке через ст. 387 ЦПК РФ тягне за собою його безумовне скасування в порядку нагляду[157].

І. А. Приходько, навпаки, відзначає можливу непослідовність, з одного боку, при покладенні на суд обов' язку скасувати судовий акт, прийнятий щодо прав і обов'язків не залу- чених до участі у справі осіб, а з іншого - при ненаданні таким особам можливості самостійного звернення до суду з відповідною скаргою.

Обґрунтовуючи свою позицію, автор відзначає, що суд вирішує питання про права й обов'язки сторін спору, відповідно. Отже, особа, яка вважає, що судом вирішено питання про його права та обов' язки, потенційно повинна вбудовуватися в систему процесуальних зв'язків, що характеризують протистояння учасників правового конфлікту і визначених трикутником "позивач - відповідач - третя особа, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору". Якщо заявник скарги свідомо не вбудовується в цю конфігурацію, тобто навіть гіпотетично не може зайняти в ній одне з указаних місць (зокрема як процесуальний співучасник або правонаступник сторони і т. д.), то доведеться визнати, що питання про його права й обов'язки судом не вирішувалося незалежно від того, згаданий він у судовому акті чи ні і в якому контексті. За таких обставин скаргу можна вважати неприйнятною, у зв'язку з чим вона не може бути прийнята[158].

Окрім вищеназваних аргументів, якими обґрунтовується наша незгода з викладеними позиціями О. А. Борисової і В. М. Жуйкова, додамо, що згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України, до обставин, що не підлягають доказуванню, належать обставини, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, у цивільній, господарській або адміністративній справі, в яких брали участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини. Тому зміст судового рішення може поширюватися і на тих осіб, які не брали участі в розгляді справи за наявності умов, указаних у ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Суд не вирішує питання по суті в момент прийняття скарги про те, порушені чи ні права особи, яка звертається зі скаргою на судове рішення. У протилежному випадку судам контролюючих інстанцій необхідно було б обґрунтовано відмовляти у прийнятті апеляційних і касаційних скарг на тій підставі, що судове рішення жодним чином не зачіпає права суб'єкта, що звернувся. Цим можна обґрунтувати існуюче положення цивільного процесуального законодавства щодо відсутності підстав для відмови у прийнятті апеляційної скарги. Наприклад, при вирішенні питання про прийняття апеляційної або касаційної скарги до розгляду суд не може зробити висновок про те, порушені чи ні судовим рішенням права особи, яка не брала участі у справі, але є суб'єктом права оскарження. Тому висновок про те, порушуються чи ні судовим рішенням права або інтереси осіб, що не брали участі у розгляді справи судом першої інстанції, робиться судами контролюючих інстанцій після судового розгляду по суті апеляційної (касаційної) скарги.

Стаття 45 ЦПК України передбачає можливість участі в цивільному процесі органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звернутися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних або суспільних інтересів, і брати участь у цих справах.

Названі суб'єкти відповідно до ст. 46 ЦПК мають процесуальні права й обов'язки сторони, на користь якої вони діють, за винятком права укладення мирової угоди.

Для встановлення можливості вказаних осіб оскаржити рішення суду необхідно звернутися до нормативного акта, який регулює діяльність того чи іншого суб'єкта, вказаного в ст. 45 ЦПК. Так, ст. 37 Закону України "Про прокуратуру" передбачає право прокурора або його заступника на оскарження судового рішення в апеляційному і касаційному порядках незалежно від його участі в розгляді цивільної справи судом першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційні та касаційні скарги тільки у справах, у розгляді яких вони брали участь[159].

У юридичній літературі відзначається, що суб'єктами оскарження мають бути особи, що беруть участь у справі, а також інші особи, якщо їх права або законні інтереси порушені судовим рішенням[160]. На нашу думку, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, можна зробити висновок, що правом оскарження судового рішення повинні володіти тільки ті особи, які брали участь у справі, або особи, які не брали участі у справі, але суд у рішенні вирішив питання про їх права й обов'язки. Прокурор, що не брав участі у справі, таким чином, не повинен мати права оскарження судового рішення.

В.  М. Жуйков зазначає, що у рішенні по справі "Брума- реску проти Румунії" Європейський суд з прав людини відзначив, що суб'єктом оскарження рішення національного суду був Генеральний прокурор Румунії, який був стороною у провадженні й у силу ст. 330 ЦПК Румунії, володів повноваженнями подавати заяви про відміну судового рішення.

У рішенні по справі "Рябих проти Росії" Європейський суд відзначив, що перегляд судового рішення від 8 червня 1998 р. був ініційований головою Білгородського обласного суду, який не був учасником судового розгляду[161].

Як бачимо з наведених рішень Європейського суду, перегляд судового рішення, що стало для сторін обов' язковим, недопустимий за заявою державної посадової особи, що не брала участі в розгляді справи.

До проблеми суб'єктного складу права на оскарження судового рішення примикає доцільність "допуску" осіб до оскарження актів правосуддя з боку органів судової влади і можливе обмеження такого права з боку держави для зацікавлених осіб. Про це наголошується в правовій літературі[162] та в Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 р. № Я (95) 5. Згідно з вимогами вказаних Рекомендацій пропонується в законодавчому порядку виключити ряд категорій справ, наприклад позовних вимог на невелику суму; ввести вимогу про отримання дозволу суду на подачу скарги; встановити конкретні граничні терміни для здійснення права на оскарження; відстрочувати здійснення права на оскарження щодо ряду проміжних питань до подачі головної скарги в основній справі[163]. На думку В. М. Жуйкова, необхідним є обмеження права оскарження до суду другої інстанції рішень судів по деяких категоріях справ (малозначних, як рекомендує Кабінет міністрів Ради Європи, і які відрізняються особливостями, що вимагають негайного набрання винесеними по них рішеннями законної сили).

Вказаний автор вважає за можливе існування законодавчих обмежень по окремих категоріях справ, наприклад, судових наказів, рішень, винесених у справах, підсудних мировим суддям, і т. п.[164]