Разом з тим вітчизняне цивільне процесуальне законодавство не передбачає процедури допуску зацікавленої особи до оскарження й обмежень оскарження рішень по окремих категоріях цивільних справ. Як зазначалося вище, в ЦПК України не встановлене вичерпне коло суб'єктів права на оскарження судових рішень, механізми якого-небудь допуску до права на оскарження з боку органів державної влади. У літературі справедливо наголошується, що ст. 8 Конституції України особі гарантується право оскаржити судові рішення в апеляційному або касаційному порядку безпосередньо на підставі Конституції України, що має найвищу юридичну силу[165].

За правилами ЦПК Франції клопотання про перегляд рішення суду в ревізійному порядку має на меті відміну рішення, яке набрало законної сили, з метою повторного вирішення спору на підставі фактів і норм права.

О. О. Борисова зазначає, що своєрідний дозвіл на подачу заяви про перегляд рішення в порядку нагляду встановлений Арбітражним процесуальним кодексом РФ, закріпивши як підстави для зміни або відміни судових актів у порядку нагляду порушення одноманітності в тлумаченні та застосуванні арбітражними судами норм права; порушення прав і законних інтересів невизначеного кола осіб або інших публічних інтересів та ін.

В Австрії для звернення до ревізійного суду також необхідний допуск. Відповідно до № 502 ЦПК ревізія допустима лише в тому випадку, коли рішення суду залежить від рішення юридичного питання відносно матеріального або процесуального права, яке має важливе значення для збереження правової єдності, правової безпеки і правового розвитку. Це важливо, тому що апеляційний суд відхиляється від практики Верховного суду або тому що судова практика відсутня або не узагальнена.

Згідно із судовою практикою Верховного Суду юридичне питання має "важливе значення" і тоді, коли мова йде про конкретизацію невизначеного правового поняття або коли предметом спору є основні положення процесуального права.

Розглядаючи допуск до оскарження судового рішення як своєрідний "процесуальний фільтр", О. О. Борисова відзначає, що крім допуску на звернення до суду вищої інстанції існує й інший порядок відкриття провадження щодо перевірки судового акта, що набрав законної сили, який також спрямований на "обмеження кількості справ, що вимагають третього судового розгляду".

Перш ніж скарга зацікавленої особи потрапить на розгляд суду третьої інстанції, вона має пройти через так званий "фільтр", яким служить склад суддів даного суду, що здійснює первинне вивчення скарги, вирішує питання про її значущість, необхідність розгляду в суді третьої інстанції[166].

У даний час за правилами ЦПК Німеччини апеляційний розгляд справи в останній інстанції можливий, тільки якщо перший апеляційний суд або Федеральний Верховний суд дають відповідний дозвіл. Отримати дозвіл на апеляцію у Федеральному Верховному суді можна тільки тоді, коли в задоволенні апеляційної скарги було відмовлено першим апеляційним судом, оскаржувана сума перевищує 20 000 євро і коли це піднімає питання фундаментальної важливості (п. 1 № 543 ЦПК Німеччини).

Нова схема доступу до апеляційного розгляду справи в останній інстанції внесла низку змін у культуру самого апеляційного провадження Німеччини. Процедура апеляційного розгляду справи в останній інстанції більше не доступна кожній справі зі значною ціною позову. З іншого боку, справи з незначною ціною позову тепер можуть бути передані на розгляд до Федерального Верховного суду, якщо суд першої апеляції дійде висновку, що в справі піднімаються питання першорядної ваги (фундаментального характеру)[167].

У законодавстві Російської Федерації, як пише І. А. Приходько, цивільному й арбітражному процесуальному законодавству невідомий інститут допуску скарги: будь-яке рішення, незалежно від ціни позову, від того, наскільки принципова відповідна справа, від того, порушений федеральний закон або закон суб'єкта Російської Федерації, підлягає перевірці судом контролюючої інстанції, якщо сторона скористалася своїм правом ініціювати перегляд судового рішення, подавши скаргу[168].

Аналогічної думки дотримується В. М. Жуйков, який зазначає, що в процесі реформування законодавства про цивільне судочинство всі обмеження цього права були скасовані і встановлено, що до суду другої інстанції можуть бути оскаржені рішення всіх судів загальної юрисдикції.

Важливу роль у цьому відіграв Конституційний Суд РФ винесенням двох ухвал: від 28 травня 1999 р. № 9-П "У справі про перевірку конституційності частини другої статті 266 і пункту 3 частини першої статті 267 Кодекса РФСФР про адміністративні правопорушення у зв'язку зі скаргами громадян

О.  А. Арбузової, О. Б. Колегова, А. Д. Кутирєва, Р. Т. Насибу- ліна і В. І. Ткачука"; від 25 грудня 2001 р. № 17-П "У справі про перевірку конституційності частини другої статті 208 Цивільного процесуального кодексу РРФСР у зв'язку зі скаргами громадян Г. В. Істоміна, А. М. Соколова, І. Т. Султанова, М. М. Хафізова і А. В. Штатна", а також деяких інших ухвал, що стосуються норм ЦПК і КПК.

У цих ухвалах Конституційний Суд РФ висловив позицію, згідно з якою право на судовий захист, гарантоване ст. 46 Конституції РФ, включає і право на оскарження судових актів (рішень, ухвал) і, отже, не може бути обмежено[169].

Вважаємо, що з урахуванням положень цивільного процесуального права України щодо того, що всі процесуальні питання апеляційного і касаційного проваджень вирішуються судами цих інстанцій, вирішувати питання про допуск особи, що звернулася до суду, міг би належний склад того суду, до компетенції якого входить розгляд скарги на судове рішення. Водночас слід зазначити, що ЦПК і Конституція

України не передбачає механізму "допуску" зацікавленої особи з боку органу судової влади до оскарження рішення.

У зв'язку з цим вважається, що рекомендації відносно можливості допуску осіб до оскарження судового акта й обмеження оскарження рішень по деяких категоріях цивільних справ суперечить судовій практиці Європейського суду з прав людини в тому, що ст. 13 Конвенції передбачає можливість наявності ефективних засобів захисту щодо перегляду судового рішення. У випадку, якщо особі не надано національним законодавством право оскарження судового рішення, то така процедура захисту прав не є досить ефективним засобом захисту заявника. У подібних випадках, як відзначає Європейський суд, має місце порушення ст. 2 Протоколу № 7 до Кон- венції[170].

Міжнародно-правові стандарти правосуддя надають можливість для національного законодавства передбачати в окремих випадках необхідність допуску особи до окремих видів оскарження (перегляду) судових актів. Так, ст. 332 ЦПК України передбачений попередній порядок розгляду справи судом касаційної інстанції, де колегіально вирішується питання про можливість передачі касаційної скарги на розгляд цивільної справи по суті судовою палатою по цивільних справах Верховного Суду України як судом касаційної інстанції. Така процедура розгляду справи є особливою формою касації у вигляді попереднього розгляду справи. На даному етапі суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Поряд з цим касаційний суд може скасувати судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов'язкове скасування судового рішення. За відсутності зазначених підстав суд касаційної інстанції призначає справу до судового розгляду. Справа призначається до розгляду і в тому випадку, якщо хоч один суддя із складу суду дійшов такого висновку.

Статтею 356 ЦПК України закріплюється, що питання про допуск скарги у зв'язку з винятковими обставинами до провадження суду вирішується судовою колегією Верховного Суду України у складі семи суддів без виклику осіб, що брали участь у справі, впродовж п'ятнадцяти днів з дня надходження скарги. Скарга вважається допущеною до провадження у зв'язку з винятковими обставинами і справа витребовуєть- ся, якщо хоч би три судді дійшли висновку про необхідність цього. Про допуск скарги і витребування справи або відмови в цьому суд виносить ухвалу, яка оскарженню не підлягає.

На нашу думку, допуск скарги до оскарження повинен мати місце при "винятковому" оскарженні, тобто коли процесуальним законодавством встановлені обмеження, пов'язані з межами розгляду цивільної справи. У даному аспекті заслуговує підтримки думка В. І. Манукян про те, що не буде порушенням ситуація, коли національний суд має право розглядати виключно питання права, а не факту. У багатьох державах вищі суди мають саме такий дискреційний характер юрисдикції, тобто фактична сторона даної справи може бути поза їх юрисдикцією[171].

Наприклад, підставами касаційного оскарження є тільки неправильне застосування судом (судами) норм матеріального права або порушення норм процесуального права (ч. 2 ст. 324 ЦПК України). Судові рішення по цивільних справах можуть бути переглянуті у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду в касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів:

1.  неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того ж самого положення закону;
2.  визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України (ст. 354 ЦПК).

На думку В. А. Канашевського, Рішення Європейського суду може також слугувати підставою для перегляду нормативного акта, що не відповідає Конвенції. Рішення Європейського суду не встановлює цивільні права і обов' язки, а констатує наявність або відсутність порушення Конвенції. Останнє слово в справі відновлення порушених цивільних прав залишається, в усякому разі, за національними судовими ін- станціями[172].

Перегляд рішення національного судового органу за виняткових обставин передбачений не тільки цивільним процесуальним, але й адміністративним процесуальним законодавством України. Так, Судова палата по адміністративних справах Верховного Суду України в даний час має право переглядати рішення Верховного Суду України після визнання рішення названого судового органу міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України[173].

Можливість обмеження права на оскарження судового рішення виходячи з малозначності ціни позову передбачена вищезгаданими Рекомендаціями Комітету міністрів Ради Європи. Але, на нашу думку, реалізація в національному законодавстві такого положення сприятиме позбавленню зацікавлених осіб права оскарження судових актів, що суперечить ст. 13 ЦПК і статтям 55, 124, п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України. Крім цього, оскарження рішень за так званими "малими позовами" може зовсім не стосуватися ціни позову. Адже предметом оскарження може бути і мотивувальна частина судового рішення. Іншими словами, оскарження судового рішення зважаючи на незгоду особи, що подала скаргу, зі встановленими судовим рішенням обставинами, які можуть стати в подальшому фактами, що не підлягають доведенню в іншій цивільній справі, має бути гарантовано і не обмежено ціною позову.