Видається справедливим положення глави 1 розділу 5 ЦПК України про те, що законодавством не закріплений граничний строк для відновлення строку на подачу апеляційної скарги, оскільки суб'єкт права на оскарження може дізнатися про порушення свого права рішенням суду першої інстанції набагато пізніше за набрання останнім законної сили. Крім того, ст. 318 ЦПК передбачає за судом апеляційної інстанції повноваження на скасування раніше винесеного рішення (ухвали) у випадку, якщо апеляційна скарга на рішення суду від особи, яка не брала участі в розгляді справи, надійшла до апеляційного суду вже після розгляду апеляційної скарги, поданої за ініціативою осіб, що брали участь у справі. Після розгляду апеляційної скарги суб'єкт права на оскарження має право подати касаційну скаргу до Верховного Суду України впродовж двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ст. 325 ЦПК).

Н.  Ю. Сакара як елемент доступності правосуддя в цивільному судочинстві виділяє право бідності як механізм усунення фінансових перешкод при зверненні до суду. Проблема оплати судових витрат існує і при зверненні зацікавлених осіб до судів апеляційної і касаційної інстанції. При цьому слід погодитися з указаним автором у тому, що судам слід активніше використовувати механізми відстрочення, розстрочки або звільнення від сплати судових витрат щодо конкретних осіб, які через свій майновий стан не можуть їх спла- тити[174].

Інституційна доступність судів контролюючих інстанцій визначається їх територіальним розміщенням і структурною побудовою. Щодо судів апеляційної інстанції слід зазначити, що вони розташовані, як правило, на обласному рівні. Водночас у разі потреби замість апеляційного суду області можуть створюватися апеляційні суди, територіальна юрисдикція яких поширюється на декілька районів області. Наприклад, певні частини апеляційних судів Дніпропетровської і Донецької областей розміщені в містах Кривий Ріг та Маріуполь.

Інституційна доступність Верховного Суду України як суду касаційної інстанції визначається розглядом касаційної скарги тільки з позиції правильного застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права. Верховний Суд України не має права перевіряти обґрунтованість і фактичну сторону оскаржуваного рішення. Тому учасники касаційного провадження можуть і не бути присутніми при розгляді справи, оскільки мотиви оскарження викладені в касаційній скарзі на судове рішення.

У зв'язку з цим може бути доцільним передбачити в ЦПК України можливість розгляду скарги судом касаційної інстанції за правилами письмового процесу, як це передбачено ст. 222 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому суб'єкти касаційного провадження можуть не бути присутніми при розгляді скарги Верховним Судом України.

Оскільки система судів цивільної юрисдикції в Україні передбачає, на відміну від судової системи Російської Федерації, існування судів першої інстанції (місцевих судів), апеляційних і суду касаційної інстанції, то видається можливим висловити деякі міркування з приводу вдосконалення інсти- туційності судів цивільної юрисдикції.

Безперечним, на нашу думку, є положення процесуального законодавства про те, що всі цивільні справи розглядаються як суди першої інстанції місцевими судами (ст. 107 ЦПК України). Це відповідає демократичному принципу судового устрою про те, що кожне рішення суду першої інстанції може бути оскаржене до суду контролюючої інстанції.

Суди апеляційної інстанції переглядають рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, й обмежене коло ухвал вказаних судових органів. У цілому територіальна юрисдикція апеляційних судів відповідає їх предметній компетенції. Апеляційний суд перевіряє рішення місцевих судів з погляду їх законності й обґрунтованості. Суд же касаційної інстанції не має права робити висновки про обґрунтованість оскаржуваного рішення судів першої або апеляційної інстанцій і перевіряє правильність застосування нижчестоячими судами норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим слід погодитися з думкою І. А. Приходько про те, що апеляційна інстанція має стати основною у виправленні судових помилок. Це дозволить розвантажити касаційну інстанцію. Для цього необхідно, щоб апеляційна інстанція мала достатньо часу для повторного розгляду справи. Встановлений нині для цього термін недостатній: сторони не встигають обмінятися змагальними паперами. Надання відповіді на апеляційну скаргу, ознайомлення з нею, підготовка та представлення заперечень на відповідь і тим більше заперечень на заперечення в зазначений термін практично неможливо[175].

Міжнародно-правові стандарти здійснення правосуддя не закріплюють чіткої системи інстанційності судової системи. Однак з огляду на вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право за судовий захист, вважаємо, складається з таких компонентів: а) право на звернення до суду за захистом порушених прав, свобод та інтересів; б) справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.

Право на звернення до суду за захистом, у свою чергу, складається з: а) можливості звернення до суду першої інстанції за захистом і б) звернення до суду контролюючої інстанції із скаргою на рішення суду першої інстанції у випадку незадоволення заінтересованою особою останнім. Однак це не означає, що побудова системи судів контролюючих інстанцій залишається поза увагою з боку вказаної Конвенції. Вбачається, що зміст ст. 13 згаданого нормативного акта дає підстави стверджувати про необхідність ефективного судового захисту на будь-якому етапі провадження по справі, в тому числі і при перегляді судових рішень національними судами, створеними відповідно до закону.

Таким чином, існуюча система судів в Україні, на нашу думку, відповідає міжнародно-правовим стандартам правосуддя та складається з таких інстанцій:

1.  місцеві суди існують на міському (районному) рівні і розглядають цивільні справи по першій інстанції;
2.  існування судів апеляційної інстанції справедливе на обласному рівні. До їх компетенції має входити розгляд апеляційних скарг на рішення (ухвали) місцевих судів, що не набули законної сили. Після проголошення рішення судом апеляційної інстанції набуває законної сили як оскаржуване рішення, так і рішення апеляційного суду;
3.  здійснення функцій касаційного суду з боку Верховного Суду України в даний час пов'язане з деякими труднощами. Так, розгляд цивільної справи за касаційною скаргою Верховним Судом України відбувається часто впродовж декількох років, що пов'язано з великим потоком касаційних скарг. Це нерідко призводить до порушення принципу розумності процесуального строку, впродовж перебігу якого цивільна справа має бути розглянута. У юридичній літературі наголошується, що у зв'язку з величезною завантаженістю Верховний Суд України фізично не в змозі ретельно вивчити і розглянути по суті всі касації, що надходять з регіонів. Про катастрофічне положення з фінансуванням, штатом співробітників і перевантаженістю справами неодноразово указувалося в ухвалах Верховного Суду України, що є причиною нерозгляду в розумні терміни касаційних скарг[176].

Є. В. Васьковський правильно писав про те, що розгляд справ по суті верховним судом було б пов'язано з величезними труднощами для сторін, свідків та інших осіб, що беруть участь у справах, яким доводилося б здійснювати далекі подорожі, для явки в засідання цього суду, що знаходиться в столиці або в іншому центральному місті держави. Таким чином, доцільнішим є обмеження діяльності верховного суду перевіркою судових рішень виключно з юридичного боку, з точки зору правильного й одноманітного тлумачення законів матеріального права і процесу[177].

На нашу думку, з урахуванням існуючої правової традиції та значущості касаційного перегляду судових рішень, вважаємо, що, не розглядаючи спір про право цивільне, діяльність Верховного Суду має бути спрямована на формування єдиної судової практики і відповідності актів правосуддя міжнародним зобов'язанням України. Слід погодитися з тією позицією, що винятковість виявлятиметься в тому, що для ухвалення відповідної заяви або скарги буде передбачений або допуск судів другої або третьої інстанцій для звернення в найвищий судовий орган, або "фільтр" у вигляді складу суддів, які заздалегідь розглядають заяву або скаргу; підставами для передачі заяви або скарги до суду вищої інстанції служитимуть забезпечення одноманітності судової практики, необхідність тлумачення правової норми, застосування якої викликає складнощі, забезпечення публічних інтересів, інтересів сус- пільства[178].

Можливість існування "суду третьої інстанції" передбачається Рекомендацією № Я(95)5 від 7 лютого 1995 р. Вказана категорія судів не включає конституційні чи аналогічні суди.

Винятковість можливості існування суду третьої інстанції обумовлена особливостями національного законодавства. Якщо буде визнано доцільним передбачити винятки з принципу двохінстанційності, - будь-які такі винятки мають ґрунтуватися на законі та відповідати загальним принципам справедливості.

При розгляді можливості застосування заходів, що стосуються судів третьої інстанції, державам слід мати на увазі, що справи вже пройшли слухання у двох інших судах. Скарги до суду третьої інстанції мають подаватися в першу чергу в рамках таких справ, які заслуговують третього судового розгляду, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть одноманітному тлумаченню закону. Їх коло може бути також обмежене скаргами по тих справах, які стосуються питань права, що мають значення для всього суспільства в цілому. Від особи, що подає скаргу, слід вимагати обґрунтування того, чим його справа сприятиме досягненню таких цілей[179].

Тому навряд чи можна погодитися з думкою про те, що Комітет міністрів Ради Європи у своїх рекомендаціях виходить з того, що судовий контроль, як правило, має завершуватися апеляційною інстанцією. Хоча міжнародні стандарти правосуддя (наприклад, ст. 2 Протоколу № 7) не зобов'зує створювати апеляційні і касаційні суди, проте викладене дозволяє зробити висновок про те, що має існувати можливість контролю за будь-яким рішенням нижчестоячого суду ("суд першої інстанції") з боку вищестоящого суду ("суд другої інстанції").

Наприклад, ЦПК Німеччини передбачає також і можливість оскарження рішень суду першої інстанції безпосередньо до суду ревізійної інстанції, минувши апеляційну інстанцію, що відповідає п. "&> ст. 7 Рекомендацій Комітету міністрів від 7 лютого 1995 р.

Для здійснення цієї дії необхідно виконання декількох умов. По-перше, потрібна згода протилежної сторони в "обході" суду апеляційної інстанції. По-друге, "обхід" суду апеляційної інстанції має бути допущений ревізійним судом. Ревізійний суд при вирішенні питання про допуск такої скарги керується загальними підставами, а саме: 1) спір повинен мати принципове значення або 2) рішення ревізійного суду необхідне для вдосконалення права чи забезпечення одноманітного відправлення правосуддя. Подачу стороною кло- потання про допуск розгляду справи ревізійним судом, минувши суд апеляційної інстанції, а також згоду на оскарження в такому порядку іншої сторони вважають відмовою від подачі сторонами апеляційної скарги (№ 566 ЦПК).

Окрім допуску на звернення до суду вищої інстанції існує й інший порядок порушення провадження щодо перевірки судового акта, який набрав законної сили, котрий також спрямований на обмеження кількості справ, що потребують третього судового розгляду відповідно до п. "Б> Рекомендацій Комітету міністрів № Я(95)5 від 7 лютого 1995 р.