У Франції з метою підвищення ефективності діяльності Касаційного суду застосовувалися різні заходи, серед яких при кожній палаті законом від 3 січня 1979 р. були створені спеціальні склади суддів у кількості не менше трьох суддів, до обов'язків яких входить повернення заявникам "очевидно неприйнятні і необгрунтовані" скарги. З 1981 р. ці склади також були наділені повноваженнями виносити касаційні ухвали нарівні з нормальним (звичайним) складом Касаційного суду. Закон № 81-759 від 6 серпня 1981 р. значно розширив повноваження вказаних складів Касаційного суду, надавши їм повноваження виносити касаційні ухвали про відмову в задоволенні касаційних скарг.

Система обмеження кількості справ, що потребують третього розгляду була введена також у Латвії, Литві, Естонії, де нещодавно пройшла реформа цивільного судочинства й були прийняті нові цивільні процесуальні кодекси[180].

З доступністю інстанцій судів пов'язана проблема оста- точності законної сили судового рішення, яке набрало законної сили, та його правової визначеності.

Аналіз рішень Європейського суду з прав людини дозволяє зробити висновок про те, що принцип правової визначеності передбачає неможливість перегляду рішення суду національними судовими установами після винесення остаточного рішення. Жодна зі сторін не має права вимагати пере-
 

 
гляду остаточного судового рішення, що набрало законної сили, тільки з метою нового судового розгляду і винесення по суті нового рішення. Винятки з цього принципу допустимі тільки у разі виявлення виняткових обставин.

Процедура перегляду цивільної справи за нововиявлени- ми обставинами не суперечить принципу правової визначеності в тому випадку, якщо використовується для виправлення помилок, допущених під час здійснення правосуддя. Завдання суду полягає в тому, щоб установити, чи суперечило ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосування вказаної процедури в даній справі.

Остаточність рішення передбачає неможливість повторного судового розгляду цивільної справи між особами, що брали участь при первинному розгляді цивільно-правового спору[181].

Як пише В. М. Жуйков, "остаточним" рішенням у справі, виходячи із змісту п. 1 ст. 35 Конвенції, слід вважати рішення суду першої або другої інстанції, що набрало законної сили: рішення (ухвала) суду першої інстанції - після спливу строку його оскарження чи після залишення його без змін судом другої інстанції; рішення (ухвала) суду апеляційної інстанції або ухвала суду касаційної інстанції про відміну рішення (ухвали) суду першої інстанції і винесення нового рішення (ухвали) або про зміну рішення (ухвали) суду першої інстанції - з дня його винесення. Водночас Європейський суд не визнав провадження в цивільних справах у порядку нагляду, що розглядаються судами загальної юрисдикції, ефективним засобом правового захисту по змісту п. 1 ст. 35 Конвенції, із закінчення якого повинен обчислюватися встановлений у цій статті шестимісячний термін[182].

На національному рівні мають існувати адекватні можливості для досягнення, наскільки це можливо, restitutio in integrum. Комітет міністрів Європи орієнтує національні правові системи на забезпечення існування для перегляду справ, включаючи відновлення провадження в тих інстанціях, у яких Європейський суд встановив порушення Конвенції й у випадках, коли:

1.  на потерпілу сторону триває вплив негативних наслідків рішення національної інстанції, яке не забезпечує справедливої компенсації і не може бути змінене шляхом перегляду у справі, і
2.  рішення Суду дозволяє зробити висновок про те, що:

1.  оспорюване рішення національної інстанції по суті суперечить Конвенції або
2.  визнане порушення ґрунтується на процедурних помилках або порушеннях, що мають такий серйозний характер, що впливають на результати внутрішньодержавного розгляду.

Вказана Конвенція не містить положень, що зобов'язують Договірні Сторони передбачати у внутрішньому праві можливості для перегляду справ і відновлення провадження у справі. Наявність таких можливостей є за певних умов надзвичайно важливим, а в деяких справах дійсно єдиним засобом досягнення restitutio in integrum. Усе більша кількість держав приймає спеціальне законодавство, що забезпечує можливість перегляду справ і відновлення провадження у справі. В інших державах така можливість з'явилася в результаті діяльності судів або національних органів влади в рамках існуючого права[183].

На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що проблема доступності правосуддя при реалізації апеляційного і касаційного оскаржень судових рішень у контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішень Європейського суду з прав людини, потребує активної імплементації в національні процесуальні законодавства європейських держав й України зокрема. У той же час слід враховувати особливості національного процесуального законодавства та законодавства про судоустрій.

Викладені в даному розділі цієї роботи положення стануть вихідним початком при дослідженні предмета дослідження на подальших її сторінках.

Після розгляду правової природи й основних положень перегляду судових рішень у системі цивільної юрисдикції як функції судової влади вбачається можливим перехід до вивчення цього принципу в таких формах: при реалізації апеляційного та касаційного перегляду.