Сутність муніципальної поліції полягає в тому, що вона створюється органами місцевого самоврядування і підзвітна їм, знаходячись у взаємодії з іншими міліцейськими структурами. Національна міліція повинна здійснювати по відношенню до муніципальних підрозділів міліції координаційні функції. Організаційного підпорядкування не повинно бути. Воно має місце тільки при проведенні спеціальних операцій. Для їх забезпечення створюються механізми централізації, консолідації, нарощування міліцейських сил. Не зважаючи на організаційно-правову самостійність місцевої міліції, застосування і виконання загальнодержавного законодавства залишається її найважливішим обов'язком. Крім того місцева міліція зобов'язана пред'являти вищим органам міліції необхідну інформації про стан правопорядку.

Чому ж ідея муніципалізації міліцейських формувань стала такою актуальною?

З одного боку, ця ідея покликана до життя політичними процесами зміцнення народовладдя і демократії, зокрема, з реалізацією універсальної концепції будівництва нових структур влади. Її сутність визначається в тому, що влада кожного рівня оволодіває тими повноваженнями, які вона буде спроможною ефективно, в інтересах свого населення освоїти, передаючи на "верхній рівень" повноваження, що являють собою більш загальний інтерес.

З другого боку, прагнення муніципалізувати міліцію є, з рештою, об'єктивною реакцією на нездатність центральної влади забезпечити міліцію необхідними ресурсами і адекватно своєчасно враховувати місцеві умови, які часто змінюються.

І останнє, муніципальна міліція не без підстав розглядається як засіб максимального наближення її до населення, що дозволяє вирішувати вічну проблему так званого інформаційного вакууму навколо міліції. Підрозділи муніципальної міліції в набагато більшій мірі піддані соціальному контролю. Вони підзвітні органам місцевого самоврядування, а це означає і громадянам, що їх обрали.

З врахуванням соціального призначення міліції, своєю діяльністю вона повинна задовольняти громадські інтереси, надані публічною владою всіх масштабів. Не зважаючи на деякий збіг, певна тотожність інтересів об'єктивних причин не реальна і гарантувати досягнення їх балансу, як свідчить практика, не зможе ні абсолютно централізована, ні, навпаки, повністю децентралізована модель міліції, ні міліція, що знаходиться у так званому подвійному підпорядкуванні.

В цьому зв'язку очевидно, що існуюча система української міліції потребує перетворень, здійснюваних за двома зустрічними напрямками: централізація і децентралізація. Послідовної і повної централізації потребують ті міліцейські служби і підрозділи, які будуть складати національну міліцію. Навпаки, дійсну, а не декларовану децентралізацію необхідно буде здійснити в відношенні до тих міліцейських структур, які будуть функціонувати як міліція місцевого самоврядування.

Більш того, в перспективі муніципалізації з легалізацією недержавної детективної і охоронної діяльності, а також зберігання і використання громадянами спеціальних засобів самооборони і вогнепальної зброї, дозволить демонополізувати поліцейську функцію, яка до цих пір зосереджується в руках держави.

Слід відмітити, що ідея місцевої міліції набула не тільки прихильників, але й немало впливових, явних і прихованих противників. Мотив - природне неприйняття центральними структурами перспективи ослаблення свого впливу, що появляється в разі реалізації указаної пропозиції.

Якщо проаналізувати аргументи, завдяки яких заперечується ідея муніципалізації міліції, необхідно відмітити наступне:

- по-перше, автономне функціонування місцевої міліції вимагає включення до її складу оперативних служб, без яких є неможливим процес розкриття злочинів. В умовах відсутності адекватної кримінальної юстиції, а також справжньої незалежності судової влади, економічної і цивільної свободи, такий захід неминуче приведе до абсолютної залежності працівників кримінальних служб від місцевих властей. Це, в свою чергу, вплине на рівень забезпечення законності в правозастосовній діяльності. Однак, загроза абсолютної залежності працівників кримінальних служб від місцевої влади, на наш погляд, тут перебільшена. Вона нейтралізується не лише тим, що законодавство забороняє органам місцевого самоврядування втручатися в кримінально-процесуальну, оперативно-розшукову діяльність міліції і здійснюване нею провадження в справах про адміністративні правопорушення. Крім того, не слід забувати про систему прокурорського нагляду і судового контролю;

- по-друге, для повсемісного створення місцевої міліції відсутні матеріальні передумови. Більша кількість Рад не будуть в змозі утримувати ці підрозділи і апарати. Але ж ніхто і не вимагає створювати місцеву міліцію там, де для її утримання немає коштів. Це можна робити поступово, в міру удосконалення податкового законодавства, вишукування інших джерел фінансування, а в ряді місць і взагалі не вводити місцеву міліцію, забезпечувати порядок силами міліції центрального підпорядкування;

- по-третє, зарубіжний досвід функціонування децентралізованих поліцейських систем свідчить, що їх існування можливе тільки в країнах з добре розвинутою ринковою економікою і стабільними політичними процесами. При чому, фактор стабільності цих процесів є визначеним. В країнах де таких умов немає, діють відносно централізовані системи управління поліцейським апаратом. Важко не замітити, що наявність добре розвинутої ринкової економіки, як фактор муніципалізації міліції це питання про те, чи мають органи місцевого самоврядування кошти для утримання місцевої міліції. Їх відсутність в даний момент у конкретних органів місцевого самоврядування не є, як уже зазначалось, перешкодою на шляху законодавчого закріплення можливості створення місцевої міліції.

Що стосується нестабільності політичних процесів, як факторів, що ускладнюють муніципалізацію української міліції, то слід би було спитати, яка ще, крім громадського спокою в суспільстві, потрібна стабільність, які суб'єктивні та об'єктивні критерії оцінки політичних процесів як стабільних або не стабільних? Навряд чи можливо отримати на дані питання які-небудь чіткі відповіді, які б могли аргументувати заперечення ідеї муніципалізації міліції.

А з точки зору забезпечення дотримання поваги прав людини і громадянина, найбільш прийнятою вважається поліцейська система, елементами якої виступають так звані паралельні структури, мається на увазі, з точно визначеною і взаємопов'язаною компетенцією.

Вказане свідчить, на наш погляд, про відсутність в теперішній час не нездоланних перешкод на шляху до переводу ряду конструктивних ідей, пов'язаних з муніципалізацією міліції в площину конкретних правових рішень.

Політичні й економічні реформи, в тому числі і реформа всієї правової системи України і, зокрема органів внутрішніх справ може бути ефективною лише в тому разі, якщо при її проведенні буде враховано не тільки досвід нашої країни, але й практична діяльність поліції найбільш розвинутих держав, які мають в більшості своїй, багатовікову історію. Вивчення досвіду минулого необхідно також для того, щоб не сталося повернення назад.

Здійснимо екскурс в історію цього питання. Вивчаючи історію виникнення та розвитку органів охорони громадського порядку України не можна обійти увагою того факту, що низка юридичних термінів походить ще з норм "Руської правди" Ярослава Мудрого та інших історико-правових документів.

Поряд з цим, історики відзначають деяку бідність документальних джерел стосовно окремих періодів утворення та розвитку правоохоронних систем, у тому числі поліцейських структур чи інших підрозділів, що здійснювали забезпечення громадського порядку.

Так, функцію охорони громадського порядку на землях Київської Русі водночас з судовою функцією виключно виконувала адміністрація, тобто князівська влада. Найбільш важливі справи князь розглядав зі своїми боярами. А після прийняття християнства, зростання впливу церкви на віруючих і справи в державі викликали створення церковного суду. Церковні посадові особи виконували у справах, так чи інакше пов'язаних з релігією, не тільки судові, а й поліцейські функції.

Найважливішим напрямком охорони громадського порядку періоду Київської Русі була охорона приватної власності. Суворо карались порушення феодальної власності на землю, посягання на недоторканість хоромів власника, знищення або пошкодження тварин, майна, в тому числі і рабів, які були власністю господарів, та інші. Яких-небудь значних змін не зазнала охорона громадського порядку Київської Русі періоду феодальної роздробленості. Але в цей час вже посилюється роль місцевих князів, зростає значення вічевих сходів, у яких брало участь все міське вільне населення, вирішальну ж роль грали на них князі, бояри, церковні ієрархи. На сходах вирішувались питання війни і миру, поточного законодавства, охорони громадського порядку, сплати податків, зміни і призначення міської адміністрації.

Спеціального поліцейського апарату взагалі не було з часів Київської Русі включно до кінця 17 століття. Характерним для всього цього періоду є покладання таких обов'язків або на органи загального управління, або на військові формування - від княжої дружини до військових посадових осіб більш пізнього часу (старшини чи гетьмана).

Самостійну структуру поліцейські органи, як органи державного примусу, сформувались набагато пізніше виникнення держави. Також набагато пізніше з'явився сам термін "поліція", яким тепер називають в більшості держав професійні органи охорони правопорядку, отримав саме таке значення. З початку ж словом "поліція" позначалась вся система державного устрою і управління в грецьких містах-державах (полісах). А з кінця 14 століття його почали вживати у Франції, а потім в Німеччині в більш вузькому понятті - для позначення основних елементів громадського порядку, урядової діяльності, направленої для його забезпечення.

Здійснення функцій охорони громадського порядку в часи Гетьманщини (1648-1764 рр.) було покладено на осіб, які мали певну державну владу, тобто виконували адміністративні, виконавчі, судові, в тому числі поліцейські функції. За підтримання громадського порядку та безпеки на території полків, сотень особисто відповідали полковники та сотники.

Вже більш розвинута система охорони громадського порядку склалась на Запорізькій Січі. Додатковими повноваженнями поліцейського характеру наділялись представники козацької старшини.

Важливим етапом створення системи органів внутрішніх справ, що діяли в Україні, слід вважати кінець 18 - початок 19 століття. Україна в цей час входила до складу Росії. Характерними рисами цього періоду є абсолютна влада самодержавства, наявність величезного бюрократично-чиновницького апарату, головне місце в якому посідали адміністративно-поліцейські органи. Одним із перших було засновано Міністерство внутрішніх справ. З 1811 по 1819 рік в Росії існувало також Міністерство поліції, яке відало всім поліцейським апаратом. В 1837 році видається положення про земську поліцію, яким разом з Тимчасовими правилами про устрій поліції в містах і повітах губерній (1862 р.) в основному завершується загальна реформа поліції.

Серед підрозділів, які виконували поліцейські функції на території України, була і внутрішня варта, яка залучалась в основному для несення караульної і конвойної служби. Поряд із загальними військовими обов'язками внутрішня варта здійснювала вироки суду, затримання і знищення "повсталих", придушення непокори на окраїнах країни, конфіскацію заборонених товарів, збирання податків, охорону порядку при стихійних лихах і таке інше.

На території України до реформи 60-х років 19 століття функції поліції в повітах виконували земські суди, а в містах - міські управи. Повітова поліція і міська управа діяли на основі "Положення про земську поліцію" 1837 року і "Наказу чинам і службовцям земської поліції".