Окремо від повітової поліції зберігалась в усіх губерніях і міська поліція. Її правовий статус визначали Тимчасові правила про устрій поліції в містах і повітах губернії 1862 року. Такі поліцейські підрозділи діяли майже півстоліття, а на початку 20 століття в Україні міська поліція виконувала свої обов'язки в містах, що управлялись градоначальниками. Міському поліцейському управлінню підпорядковувались виконавчі чиновники поліції, дільничні і міські пристави та їх помічники, поліцейські наглядачі, городові та інші поліцейські службовці.

В європейських губерніях Росії, в тому числі і в Україні, Законом від 5 травня 1903 року було створено повітову поліцейську варту, до складу якої входили урядники і вартовики. Слід зазначити, що окрім поліцейських функцій, вартовики військової частини здійснювали "придушення безладдя силою зброї".

Більш на професійному рівні поліцейські вартовики здійснювали свої повноваження з часу становлення системи професійної підготовки поліцейських кадрів. Перші школи урядників поліцейської варти було створено у Києві і Харкові, а з 1910 року такі школи діяли вже в 14-ти губерніях.

Утворення українських добровільних міліцейських формувань розпочалося після лютневої революції 1917 року з так званого Вільного козацтва. Підрозділи Вільного козацтва було організовано для охорони громадського порядку за територіальними принципами: в селах - сотні, волость становила курінь, курені повіту - полк, полки округу - кіш. Найбільш поширене Вільне козацтво було на землях Київщини та Волині, Полтавщини та Чернігівщини і складалося переважно з селян.

Українська радянська міліція свою історію розпочинає на початку 1919 року, коли у складі Ради Народних Комісарів Української Радянської Республіки було створено Народний Комісаріат внутрішніх справ. Правовою основою утворення і діяльності робітничо-селянської міліції України став декрет РНК УРСР від 9 лютого 1919 року [188].

Багато труднощів зазнало формування української міліції: не вистачало кадрів, слабкою була матеріально-технічна база. Та не зважаючи на них, з функцією забезпечення правопорядку, захисту громадян від злочинності, міліція справлялася.

Правовий статус працівників міліції визначався Положенням про службу робітничо-селянської міліції від 28 вересня 1925 року, затверджене ВЦВК та РНК. Згідно з цим документом було закріплено основні права і обов'язки працівників міліції, причому підкреслювалося, що при здійсненні завдань по охороні революційного порядку працівники міліції повинні докласти всіх зусиль по їх виконанню, не зупиняючись перед можливою небезпекою.

На шляху централізації органів внутрішніх справ важливим постав 1934 рік, коли 10 липня постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ). В УРСР було створене НКВС, який, до речі, не був самостійним, оскільки функціонував на підставі, Положення про загальносоюзний НКВС, на який покладалися обов'язки забезпечення революційного правопорядку і державної безпеки, охорони соціалістичної власності, ведення записів актів громадянського стану. Ще більш надмірною була централізація органів внутрішніх справ у до воєнний період. Це обумовлено перш за все, особливостями політичного і суспільно-економічного розвитку України в складі СРСР.

Цього часу міліція, як органи внутрішніх справ в цілому, використовувалась як інструмент перетворення в життя правлячої Комуністичної партії. В зв'язку з цим мало місце використання міліції для виконання не властивих для неї функцій: участь в репресіях проти власного народу та карантинних заходах в роки голодомору 1932-1933 років, забезпечення примусових заходів під час колективізації, здійснення нагляду за масами населення, що мобілізувалось на будівництво промислових об'єктів по програмі індустріалізації. Комплектуванням кадрів міліції безпосередньо займались партійні органи і при цьому переважали не ділові якості, професійна підготовка, а суто класовий, партійний підхід по ідеологічним ознакам. Та незважаючи на це, особовий склад міліції і сам не уникнув чисток і репресій, що проходили в Україні в 30-ті роки, труднощів з матеріальним забезпеченням, складнощів в соціально-побутових умовах [48, с.65].

Досить широко, хоч і однобоко, в спеціальній літературі відображено діяльність міліції в роки Великої Вітчизняної війни. Згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 року "Про воєнний стан", місцеві органи державної влади повинні були надавати допомогу і сприяти військовому командуванню в використанні сил і засобів в цілях оборони держави підтримання безпеки і громадського порядку. В цей час крім своїх обов'язків по боротьбі із злочинністю і охороні громадського порядку, міліція безпосередньо приймала участь в бойових діях, вела боротьбу з дезертирством, мародерством, розповсюджувачами різного роду провокаційних чуток, займалась очищенням міст від злочинного елементу, забезпечувало вимоги комендантської години, обмеження пересування автотранспорту і таке інше.

В процесі звільнення України від окупації НКВС УРСР розпочав комплектування органів міліції, основним джерелом поповнення якої були демобілізовані воїни, колишні партизані, робітники і колгоспники, які виявили бажання працювати в міліції. З метою широкого залучення громадськості в активну роботу по охороні правопорядку в звільнених районах були намічені заходи щодо проведення систематичних доповідей і звітів про діяльність міліції керівних осіб на підприємствах і колгоспних зборах.

Важливим етапом у формуванні і розвитку органів міліції став післявоєнний період. Тяжкі соціальні умови, політичні причини, зростання злочинності змусили Уряд провести чергову реорганізацію органів міліції. За рішенням Верховної Ради СРСР від 18 березня 1946 року НКВС було перетворено в МВС СРСР. Зміни аналогічного характеру було проведено і в союзних республіках. У жовтні 1949 року за рішенням Уряду органи міліції були передані із Міністерства внутрішніх справ в Міністерство державної безпеки, на яке у тому числі покладалось управління міліцейською службою охорони громадського порядку і громадської безпеки. Розроблено було нову структуру місцевих органів міліції, вводився лінійний принцип (по видам злочину) підпорядкування.

Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 січня 1960 року змінено організаційну структуру органів міліції: скасовано МВС СРСР, а його функції передано міністерствам внутрішніх справ союзних республік [59]. 5 вересня 1962 року МВС УРСР було перетворено у Міністерство охорони громадського порядку УРСР, а управління (відділи) внутрішніх справ виконкомів - в управління (відділи) охорони громадського порядку виконкомів. Але з часом, останні знову перетворено відповідно у Міністерство внутрішніх справ УРСР та управління (відділи) внутрішніх справ виконкомів [63].

Впровадження спеціалізації в діяльності міліції обумовило утворення спеціальних чергових частин, служби профілактики, спеціальних підрозділів нагляду за умовно-засудженими і умовно-звільненими, пересувних міліцейських груп, стройових підрозділів дорожнього нагляду.

Демократичні перетворення, які мали місце в суспільстві, не обминули і органи міліції. Діяльність їх стала більш відкритою, посилились зв'язки з населенням, з засобами масової інформації, громадськими формуваннями, органами місцевої влади. У 1989 році в ряді міст і районів України місцевими Радами народних депутатів приймаються рішення щодо введення додаткової чисельності працівників міліції.

Отримавши самостійність, українська держава не могла більш керуватися колишньою союзною нормативною базою. Необхідно було прийняти цілу низку законодавчих актів та врегулювати ними суспільні відносини, що складалися під впливом демократизації суспільства, переходу економіки до ринку, активізації кримінального елементу. Насамперед, суверенна держава потурбувалась про прийняття законів, які були спрямовані на захист життя, здоров'я, прав і свобод людини. Одним із перших серед них став Закон України "Про міліцію", прийнятий 20 грудня 1990 року, який визначає основні завдання міліції, принципи її діяльності, організацію та підпорядкування, права і обов'язки міліції, правовий та соціальний захист працівників міліції, вирішує деякі інші питання організації і діяльності міліції.

Історичний екскурс щодо утворення, розвитку і діяльності міліції України дозволяє зробити висновок, що у різні історичні періоди підрозділи міліції, забезпечуючи громадський порядок, перебували як у безпосередньому підпорядкуванні центральних апаратів органів внутрішніх справ, так і підпорядковувались місцевим органам влади, або останні мали канали впливу на порядок їх утворення та діяльності.

Але достатньо урегульованих у правовому відношенні муніципальних підрозділів міліції громадської безпеки вітчизняний досвід не знає.

Разом з тим, звертає на себе увагу досвід більшості розвинутих країн, держав колишнього СРСР, пов'язуючи успішну діяльності своєї поліції з її певною децентралізацію. Остання змогла розв'язати слідуючи задачі:

- збільшити кількість працівників без виділення додаткових фінансових витрат з боку центру;

- утримувати значну частину підрозділів міліції за рахунок місцевого бюджету;

- більш успішно будувати з врахуванням місцевих умов, оперативніше реагувати на їх зміни;

- для вирішення проблем, пов'язаних безліччю дрібних правопорушень, не будуть залучатися центральні органи внутрішніх справ, що дозволить сконцентрувати увагу на боротьбі з найбільш тяжкими, особливо небезпечними злочинами;

- оптимізувати управління силами і засобами міліції, наблизити її до населення, обходитися меншою кількістю адміністративного апарату;

- реальніше розробляти регіональні програми боротьби зі злочинами з врахуванням місцевих факторів, опираючись при цьому і розраховуючи в основному на власні ресурси.

Статус місцевої міліції однак не передбачає її абсолютної автономії, відповідальної лише перед органами місцевого самоврядування. Буде здійснюватися прокурорський нагляд, за центральними органами залишається виконання функцій з координації діяльності всіх підрозділів місцевої міліції, їх матеріально-технічному забезпеченню, підготовці кадрів, оперативному керівництві ними в разі ускладнення оперативної обстановки, проведення масових заходів, що мають міжрегіональний характер.

В структурі місцевої міліції повинна знаходитися патрульно-постова служба підрозділи, що здійснюють охорону об'єктів національної власності, нагляд за дорожнім рухом, які забезпечують виконання рішень місцевих органів самоврядування, а також служби профілактики, дільничних інспекторів міліції інші зовнішні служби.

Якщо проаналізувати процеси муніципалізації міліції в країнах колишнього СРСР, слід відзначити, що певні спроби в цьому напрямку зроблені законом РРФСР "Про міліцію" прийнятим 18 квітня 1991 року [60; 104]. Ним затверджено розподіл міліції на кримінальну і громадської безпеки (місцеву міліцію). Органи місцевого самоврядування отримали тим самим велику можливість реально впливати на діяльність міліції. Однак міліцію громадської безпеки не можна повністю ототожнювати з муніципальною поліцією в чистому виді (за західними зразками). Подвійне підпорядкування і підконтрольність міліції громадської безпеки, тобто підпорядкування її не лише органу місцевого самоврядування, але й вищестоящим органам внутрішніх справ, зберігається. Більш того при підготовці закону передбачалось, що достатньо більша частина міліції громадської безпеки буде утримуватися за рахунок бюджетів РФ і республік, які входять до її складу [104].