Уперше про судові витрати йдеться вже в Руській Правді (ст. 108) і знаходить своє продовження в судових грамотах і судебниках. Судове мито було значним джерелом доходу держави, її посадових осіб. Передбачалися різноманітні види мита: пересуд, правий десяток; упорядковується збір мита і надходження його до скарбниці.

У Статуті цивільного судочинства 1864 р. судовим витратам присвячений його розділ IV, головною метою якого було одержання від осіб, які зверталися за захистом порушених прав і законних інтересів, певних грошових сум на покриття хоча б частини витрат уряду для утримання судових місць. Разом з тим законодавець прагнув, щоб такі збори по змозі були б співрозмірні з матеріальним становищем тих, хто шукає правосуддя.Після жовтневої революції 1917 року постало питання про доступність суду та правосуддя. Одним з факторів, що впливали на рішення цього питання, було судове мито і судові витрати взагалі. У вересні 1924 р. був прийнятий Цивільний процесуальний кодекс УРСР, що встановив наступні види витрат по веденню справи: судове мито, гербовий збір, канцелярський збір і витрати по провадженню справ (ст.34). Однак постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 лютого 1933 р.1 були скасовані різні види зборів і було введено "єдине державне мито", що стягувалося при пред'явленні позову. Радянським законодавством були встановлені цілі та порядок стягнення судо-

1 СЗ СССР. - 1939. - № 12. - Ст.151.
 

 
вих витрат, а також специфічне коло осіб, що звільнялися від їхньої сплати.

Наступним кроком у розвитку законодавства про судові витрати стало прийняття 18 липня 1963 року ЦПК УРСР, який вніс істотні зміни до норм інституту, що розглядається: було розширене коло осіб, що звільняються від сплати судових витрат; досить повно були регламентовані питання витрат, пов'язаних з розглядом справи. Так, наприклад, новелою стало віднесення до судових витрат витрати на розшук відповідача, а також витрат, пов'язаних " виконанням рішення суду. Безсумнівно, позитивним кроком законодавця треба визнати прийняття Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р., що заклав основу правового регулювання інституту судових витрат у сучасному законодавстві.

На даний момент різноманітність цивільних процесуальних відносин, що функціонують з приводу та у зв'язку з інститутом судових витрат, регулюється ЦПК України 2004 р.

Судові витрати - це витрати держави, що покладаються на державний бюджет України, а також на заінтересованих у справі осіб, з приводу та у зв'язку з розглядом і вирішенням цивільної справи у суді загальної юрисдикції.

Введення судових витрат передбачає досягнення наступних цілей:

1. кошти, що одержуються від судового збору, дуже незначні у своїй мірі, але усе ж таки сприяють покриттю тих витрат, які супроводжують судову діяльність. Разом з тим відшкодування витрат по здійсненню правосуддя не надходить безпосередньо до суду, тому фінансування судів не залежить від суми, яка одержується як судовий збір;

, 2) існування судових витрат покликане дисциплінувати громадян, юридичних осіб, тим самим запобігаючи появі необгрунтованих позовних вимог;

1. судові витрати повинні стимулювати добровільне виконання процесуальних обов'язків.

Таким чином, розрізняють компенсаційну, превентивну та соціальну функції судових витрат. Компенсаційна функція полягає у відшкодуванні коштів, витрачених державою на здійснення правосуддя з цивільних справ, а також коштів, витрачених особами, які звертаються до суду, або тих, хто здійснює певні процесуальні дії. Превентивна функція полягає в запобіганні необгрунтованих звернень до судів, у забезпеченні виконання юридично заінтересованими у вирішенні справи особами своїх процесуальних обов'язків. Соціальна функція проявляється в тому, що судові витрати покликані забезпечити фактичну доступність правосуддя.
 

 
Щодо інституту судових витрат повинен застосовуватися принцип процесуальної економії; вимоги даного принципу знаходять свій прояв у цілій низці процесуальних норм правового явища, що розглядається, внаслідок якого економиться час, сили і кошти суду та учасників судового процесу. Причому, стосовно до інституту судових витрат даний принцип можна визначити як нормативно встановлені основоположні засади, що відображають реалізацію компенсаційної та превентивної функцій і які стосуються як суду, так і інших учасників процесу[20].

Згідно зі ст.79 ЦПК судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Відмінність судового збору від судових витрат полягає в наступному:

1. судовий збір є обов'язковим платежем за дії, що вчиняються судом у зв'язку з розглядом та вирішенням, переглядом справи і видачею документів. Витрати, пов'язані з розглядом справи, складаються із сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи, призначеної судом, огляд доказів за місцем їх перебування тощо;
2. розмір судового збору визначений законодавством і залежить від характеру і ціни позову. Розмір судових витрат прямо не залежить від характеру спору і ціни позову та відрізняється за кожною конкретною справою залежно від фактично вчинених витрат;
3. судовий збір в усіх справах, що розглядаються судами в Україні, сплачується або стягується до бюджету держави. Сума судових витрат вноситься на депозитний рахунок суду з наступною їхньою виплатою експертам або перекладачам.

Інститут судових витрат нерозривно пов'язаний із проблемою доступності правосуддя з цивільних справ, що проявляється в наступних положеннях:

1. доступність правосуддя прямо пов'язана з можливістю для осіб, які звертаються до суду (а так само й тих, які залучаються до судового процесу), витримати тягар всіх пов'язаних із цим витрат. Якщо судові витрати непомірно великі, є непосильними для більшості таких осіб, тоді ситуацію з доступністю правосуддя не можна визнати нормальною;
2. якісне правосуддя, що забезпечує ефективний правовий захист при справедливому судовому провадженні в розумний строк, об'єктивно не може бути дешевим. У той же час якщо правосуддя не відповідає пред'явленим до нього вимогам, не забезпечує ефективний захист прав, а суд не є незалежним та неупередженим, тоді

. і право доступу до правосуддя не може вважатися гарантованим;
 

1. змагальний процес передбачає професійне юридичне представництво на всіх його стадіях, а це неминуче робить судовий процес дорожчим, збільшуючи витрати тих, хто бере участь у цьому процесі. Тим часом неможливість звернутися до послуг професійного юридичного представництва означає фактичне утруднення доступу до правосуддя;
2. можливості держави, яка існує за рахунок коштів платників податків, з фінансування правосуддя, забезпечення права доступу до суду не безмежні.

Отже, значна частина витрат, пов'язаних із здійсненням правосуддя, покладається на самих цих осіб, що загалом є справедливим1.

Зазначені положення вказують на те, що, судові витрати - самостійна проблема, яка вимагає свого вирішення: з одного боку, необхідно не допустити непомірної дорожнечі процесу для осіб, які беруть участь у змагальному процесі, а з іншого - забезпечити якісне та справедливе правосуддя з цивільних справ, що вимагає чималих витрат.

Як зазначає Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів від 10 травня 2006 року, судові витрати, які несе особа, не повинні бути перешкодою для судового захисту її прав.