Лише наприкінці жовтня 1917 р. становище трохи поліпшилося. У резолюції Генерального секретаріату Української Народної Республіки від 3 листопада 1917 р. наголошувалося, що до міського самоуправління повинні перейти знову всі права стосовно міліції, оскільки необхідність у надзвичайній військовій охороні міста Києва вже минула. Резолюція доручала керівникам зацікавлених відомств розробити систему заходів щодо охорони порядку у Києві та країні за допомогою воєнної сили і муніципальної міліції (патрулі, інспектування міліції тощо). Намагаючись зміцнити єдиноначальність у міліції, підсилити її централізацію, Центральна Рада 5 березня 1918 р. видала Закон про передачу столичної міліції у розпорядження Міністерства внутрішніх справ. Однак, Київська міська дума виступила проти запровадження у життя цього Закону.

Після державного перевороту у грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський сповістив народ України, що права приватної власності, як основа цивілізованої державності, поновлюються повною мірою і всі розпорядження як Українського Уряду, так і Тимчасового Уряду Росії відміняються та скасовуються. За цією ж грамотою розпускалися Центральна та Мала ради.

14 травня 1918 р. було видано Наказ Міністра внутрішніх справ Гетьманату про усунення від посад повітових комісарів та їх помічників і заміну їх повітовими старостами. Наказ приписував повітовим комісарам та їх помічникам з часу державного перевороту в Україні передати усі службові справи призначеним на ці посади повітовим старостам.

Згідно з Постановою Гетьмана від 18 травня 1918 р., існуючу на підставі постанови Тимчасового Уряду міську та повітову міліції, надалі, до створення відповідних законів, приписувалося іменувати "Державною вартою", що передавалася під владу та у розпорядження в адміністративному відношенні губернським та повітовим старостам. Усі міліцейські посади перейменовувалися. Так, інспектора міліції, зазначалося у Постанові, надалі слід називати інспектором державної варти, начальника міліції - начальником державної варти тощо.

9 серпня 1918 р. Гетьман затвердив Закон "Про Статут Української Державної варти". Статут регламентував порядок керування вартою в губерніях та повітах, у містах і селах. У п. 7 Статуту зазначалося, що варта у повіті поділяється на сільську (кінну), яка обслуговує волості, села і селища, та міську (пішу), що обслуговує невеликі міста та міські селища повіту. Статут регулював інші питання діяльності варти, зокрема, про школи та курси по спецпідготовці службовців варти, про її резерви тощо. Як і міліція Центральної Ради, варта Скоропадського не могла, тим більше за умов воєнного часу, упоратися зі злочинністю. Уряд Гетьмана шукав нові форми організації щодо сприяння варті у справі боротьби із злочинністю [141].

17 жовтня 1918 р. Гетьман затвердив Постанову про організацію добровільних дружин, які створювалися для підтримки законності та порядку. Ці дружини формувалися у містах представниками державної влади на місцях (міськими отаманами, губернськими та повітовими старостами) спільно з місцевими громадськими організаціями.

2 грудня 1918 р. Гетьман Скоропадський зрікся влади, яка перейшла до Гетьманського Уряду, а потім до Директорії.

4 січня 1919 р. Рада Народних Міністрів схвалила Закон про скасування інституту Державної варти і про формування народної міліції - для охорони законності та порядку в Україні. Закон набирав чинності з дня його затвердження.

Організуючи народну міліцію, Директорія відмовилася від ідеї Центральної Ради про народну міліцію, яка мала замінити регулярну армію. Було розроблено інструкцію для міліції. "Народна міліція, - зазначалося в інструкції, - це державний інститут, встановлений для охорони законного ладу, громадського спокою і порядку, а також для попередження, розслідування і виявлення кримінальних вчинків і виконання інших обов'язків, покладених на неї Законом. Народна міліція перебуває у відомстві Міністерства внутрішніх справ". Інструкція вводила сторожову (вартову) службу [141].

Організацією державного будівництва Директорія продовжувала займатися й тоді, коли її влада обмежувалася землями на схід за Збруч (фактичною столицею Директорії був Кам'янець-Подільський). Звертають на себе увагу Циркуляр МВС Директорії "Про тимчасову організацію влади на місцях", підписка при вступі на посаду козака-міліціонера, Закон про тимчасові штати народної міліції, Закон про тимчасові штати та Статут Коша охорони республіканського ладу в Україні і інші документи цього періоду у діяльності Директорії. Кош охорони республіканського ладу заміняв міліцію за її відсутності, проводив дізнання та брав участь у попередньому розслідуванні, проводив арешти за постановами суду та прокуратури.

Серед основних недоліків організації міліції УНР відмічалися: різноманітність органів цієї служби (на місцях існували: міліція, карно-розшукові відділи, резервні сотні міліції, сотні Коша охорони республіканського ладу, політичні відділи особливого призначення тощо); відсутність людей, які відповідають своєму призначенню; матеріальна незабезпеченість співробітників міліції та карно-розшукових відділів; відсутність регулярного зв'язку; відсутність засобів переслідування; надзвичайні зловживання з боку посадових осіб міліції та карно-розшукових відділів; втручання у компетенцію міліції військової влади; відсутність повного складу міліціонерів.

За родом справ органи служби безпеки, як зазначалося у доповіді начальника Головної управи військової повинності Віце-директору Адміністративного департаменту МВС, повинні бути поділені на органи для ведення кримінальних справ (міліція та Коші охорони - для зовнішньої служби та карно-розшукові відділи - для служби таємної по найбільш важливих кримінальних справах) та органи політичних справ (громадського характеру - політичні відділи та воєнного характеру - розвідки та контррозвідки різних типів). Замість цього за відсутності на місцях контролю та інспектування, а також через невідповідність своєму призначенню керівників цих органів, кожен із них втручається у компетенцію іншого: міліція займається і зовнішньою, і таємною службами; карно-розшукові відділи ведуть і кримінальні, і політичні справи, особливо, коли по справі можна відсудити чимало грошей та цінного майна; розвідки і контррозвідки втручаються у справи кожного з цих органів [141].

Таке становище наштовхнуло Уряд УНР на думку щодо реформування усієї системи служби безпеки і замість народної міліції та інших органів, що виконують завдання з охорони порядку й безпеки, створити єдиний державний орган охорони безпеки у республіці. Вже перебуваючи за межами України, але сподіваючись повернутися на її землю, Уряд УНР розробив Закон про поліцію безпеки, а потім Закон про корпус жандармерії безпеки. Передбачалося формувати їх на професійній основі. На цьому закінчується історія міліції Української Народної Республіки.

За радянських часів діяльність МВС регулювалася положеннями, що не публікувалися. Першим законодавчим актом СРСР щодо діяльності міліції став Закон СРСР від 6 березня 1979 р. "Про радянську міліцію" [3]. Крім визначення основних завдань міліції, прав та обов'язків її співробітників, Закон регулює застосування міліцією заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї. Цей розділ Закону критикували міжнародні і вітчизняні правозахисні організації, тому що він не відповідає міжнародно-правовим документам, зокрема "Кодексу поводження посадових осіб по підтримці правопорядку" (ООН, 1991 р.) і "Основним принципам застосування сили і зброї представниками правоохоронних органів", схваленим Генеральною Асамблеєю ООН у 1990 р.[82] У ньому відсутні чіткі критерії застосування сили та зброї, що дозволяє надмірно широко їх трактувати.

Після проголошення незалежності України почалася розбудова усіх державних органів країни, у тому числі і органів внутрішніх справ.  20 грудня 1990 р. Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про міліцію" [8].

Організаційно-функціональна побудова міліції базується на принципах територіальності і спеціалізації. Міліція України є складовою частиною органів внутрішніх справ України, очолюваних Міністерством внутрішніх справ України. Структуру міліції України (згідно ст. 7 Закону України "Про міліцію") складають підрозділи кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, місцевої міліції, транспортної міліції, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, спеціальної міліції [8].

Відповідно до ст. 2 Закону, основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.

Законом визначається, що правовою основою діяльності міліції є: Конституція України, згаданий Закон, інші законодавчі акти України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ України, Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку.

Закон України від 4 березня 2004 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції" доповнив Закон України "Про міліцію" ст. 71. Місцева міліція, в якій законодавчо закріпив завдання, склад та організаційні засади діяльності місцевої міліції [13].

Закон України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність" визначає завдання оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів, у тому числі і органів внутрішніх справ, а саме: пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Стаття 3 Закону визначає, що правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, згаданий Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію, Службу безпеки, Прикордонні війська, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна [7].

У сучасному законодавстві України систематизуючими нормативними актами щодо прямого регулювання боротьби з організованою злочинністю та корупцією, як установи публічного права, можна вважати закони України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю [12] та від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією" [14].

Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" визначає головні напрями загальнодержавної політики та організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю.