Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. У зв'язку з цим судова юрисдикція розуміється нами як сфера діяльності органів судової влади.

Суди здійснюють свою діяльність шляхом відправлення правосуддя по цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справах. У правосудді полягає вся діяльність органів судової влади, а саме правосуддя здійснюється виключно судами, діяльність яких регламентована нормами як Конституції і процесуального права, так і Законом України "Про судоустрій України". Делегування функцій судів, а також присвоєння цих функцій іншими органами і посадовими особами не допускається[1].

Оскільки правосуддя нерозривно пов'язане із функціонуванням судової влади, необхідно проаналізувати ці два правових інститути і визначити функції правосуддя як основні напрями діяльності судів як у цілому, так і при реалізації правосуддя у цивільному процесі.

Дослідженням різних аспектів судової влади і правосуддя в останній час займалися В. В. Городовенко, Ю. М. Грошевий, В. В. Комаров, І. Є. Марочкін, Ю. Д. Притика, В. В. Сташис,
 

 
В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика[2] і багато інших учених. Поряд із зазначеними дослідженнями багато питань сучасного становища та реалізації судової гілки влади розроблялися на науково-практичних конференціях[3].

При характеристиці вказаних інститутів у правовій науці не існує єдності думок відносно поняття, правової природи і змісту правосуддя і судової влади.

Оскільки термін "правосуддя" є похідним від інституту судової влади, видається необхідним піддати аналізу судову владу як вид державної діяльності і потім перейти до дослідження правосуддя і його функцій у цивільному процесі.

В. Лебедєв, наприклад, при дослідженні правосуддя і судової влади ототожнює ці поняття[4]. На думку інших авторів, правосуддя і судова влада з позиції реалізації права - поняття не тотожні. Правосуддя - форма захисту права судовою владою, де рішення суду є актом правосуддя із захисту порушеного чи оспорюваного права[5]. На відміну від згаданих учених, правосуддя, на думку В. Городовенка, - це основний (але не єдиний) напрям дільності судової влади і є його функцією[6]. М. І. Тітов, характеризуючи судову владу, вказує, що восьмий розділ Конституції досить чітко виклав основні напрямки організації правосуддя та його органів у системі загальних судів, яка побудована на принципах територіаль- ності та спеціалізації[7].

Перелік різноманітних думок відносно змісту правосуддя можна було б продовжити[8]. Проте предметом цієї монографії є дослідження проблем апеляції та касації у цивільному судочинстві, а тому ми зупинимося на основних проблемах судової влади стосовно предмета цієї роботи.

На думку автора, правосуддя не слід ототожнювати із судовою владою (як це робить В. Лебедєв[9]), оскільки судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, кримінального, адміністративного, конституційного, господарського судочинства[10], а правосуддя, як зазначалося вище, є формою захисту права судовою владою. Не розділяє позиції В. Лебедєва й І. Рекецька[11]. Крім того, виходячи з конституційних положень про необмежену судову юрисдикцію, вважаємо, що правосуддя є основною формою захисту права і діяльності судової влади щодо виконання покладених на неї завдань.

У юридичній літературі наголошується, що зміцнення державності і розвиток демократичних основ суспільства неможливо забезпечити без створення в Україні судової влади як самостійної і незалежної гілки державної влади. Це й було передбачено як завдання судово-правової реформи, що отримала свій розвиток у 1992 р. з ухваленням Верховною Радою України Концепції судово-правової реформи. Зазначений документ почав динамічно розвиватися після 1996 р. на основі принципів, закріплених у Конституції України[12].

Правовий статус органів судової влади принципово по- новому закріплений у Конституції України 1996 р., яка закріпила необмежену судову юрисдикцію в порівнянні з раніше діючим законодавством. У раніше діючому законодавстві Союзу РСР суд виконував, по суті, каральну функцію, проте в даний час він стає органом державної влади, що забезпечує повноцінний захист прав особистості, державних і суспільних інтересів[13].

Л. І. Григор'єва відзначає, що ще на початку ХХ ст. юристом С. Познишевим судова влада визначалась як гілка влади державної, яка має здійснюватися окремими органами, що не виконують адміністративних або законодавчих функцій, проте покликані виконувати закон, стверджувати його панування в житті, боротися із свавіллям і насильством.

Суди всіх рівнів складають єдину судову систему, в якій кожен суд за характером своєї діяльності, наданими йому повноваженнями виступає як специфічний державний орган, що зобов'язаний від імені держави захищати права і свободи шляхом здійснення правосуддя. На сьогодні у зв'язку з реалізацією Концепції судово-правової реформи 1992 р. у статтях 6 і 124 Конституції України суд визнаний як незалежний орган державної влади, який у встановлених Конституцією межах реалізує свої повноваження, здійснюючи правосуддя[14].

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів зазначається, що судову реформу в Україні започатковано в часи здобуття державної незалежності. Головна мета на той час полягала в тому, щоб утвердити судову владу як незалежну гілку влади в рамках системи поділу влади в демократичному суспільстві.

Незважаючи на позитивні здобутки на цьому шляху, процес становлення незалежного судівництва в Україні характеризувався суперечливістю та непослідовністю. Далися ознаки консерватизму у підходах до реформування та брак чіткого бачення того, якою має бути судова система в державі, що керується верховенством права. За таких обставин на даний час вітчизняні суди ще не стали дієвим інститутом захисту прав людини, рівень довіри до них з боку суспільства лишається вкрай низьким.

Враховуючи наведене, метою вказаної Концепції є забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд [15].

З огляду на викладене вважаємо такою, що заслуговує на увагу, позицію І. Л. Петрухіна: "Становлення судової влади - результат самозречення держави, що допускає контроль над собою з боку незалежного могутнього органу - суду"[16]. Судовій практиці відомі випадки, коли рішенням суду визнавалися незаконними акти органів державної влади та вищих посадових осіб держав[17]. У зв'язку з цим І. Є. Марочкін має рацію, що право судової влади оголошувати певні рішення двох інших гілок державної влади неконституційними свідчить про верховенство суду в соціальному житті, про судове всесилля. На даному прикладі проявляється цінність судової влади в механізмі стримувань і противаг[18].

Усі заходи законодавця спрямовані на функціональне відокремлення судової влади від інших гілок державної влади з метою забезпечення реальної незалежності і завдяки цьому прийти до функціонування таких судів, які були б здатні реалізовувати конституційні приписи щодо здійснення правосуддя[19].

Цікаво, що давньогрецький філософ Арістотель задовго до "народження" класичної теорії поділу влад Монтеск'є виділяв три частини державних органів: законодавчий інститут, інститут адміністративної (виконавчої) влади та судовий інститут. Арістотель приділив останньому багато уваги, провів класифікацію судів за видами і підвидами; розглянув порядок формування суддівського корпусу та ретельно дослідив питання участі громадян у роботі судових органів.

Монтеск'є детально розглядав проблему поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Все загинуло б, якби в одній і тій же особі... були об'єднані ці три влади - видавати закони, виконувати загальнообов'язкові постанови, судити злочини і тяжби приватних осіб. Оскільки кожна з влад схильна до зловживань, Монтеск'є пропонує механізм взаємного стримування влад, закладаючи при цьому в модель кожної з них відповідні повноваження[20].

У теперешній час з історико-правового аспекту заслуговує на увагу робота В. Городовенка, в якій вказаний автор дослідив етапи утворення сучасної судової системи України[21]. На теоретичному рівні сформулювались пропозиції вдосконалення існуючої моделі принципу поділу влади в Україні[22].

О.  Р. Дашковська справедливо зазначає, що термін "розподіл влад" є умовним, оскільки державна влада як носій суверенітету є єдиною та неподільною і захищає тільки притаманні їй державні інтереси на підставі їх поєднання з інтересами особистості за відсутності пріорітету будь-якого з цих інтересів[23].

Ключовим моментом доктринального підходу до поділу влади є визнання самостійного і рівноправного значення судової влади по відношенню до інших гілок влади. В умовах правової державності судова влада є вартовим права і правопорядку. Це виділяє її серед інших гілок влади і наділяє особливим статусом, що дозволяє їй виступати арбітром у відносинах між різними суб'єктами права і між ними і державою. Як один з елементів поділу влади суд виступає невід'ємною складовою механізму саморегуляції державної влади[24].

Формою реалізації судової влади в цивільному судочинстві є, за вірною думкою В. В. Комарова, правосуддя. Такий висновок ґрунтується на тому, що судова влада як влада державна крім як у правосудді втілюватись не може і не повинна. Винятковість судової влади є свого роду ключем до поняття правосуддя. Якщо винятковість судової влади, так би мовити, є генетичною ознакою правосуддя, що стверджує відокремлення судової влади від законодавчої і виконавчої, то повнота судової влади є функціональною ознакою правосуддя та визначає сферу правосуддя, тобто сферу реалізації судової влади. Реалізація судової влади завжди пов'язана з розглядом конкретної юридичної справи[25].