Характеристика наказного провадження також визначається безспірністю даного інституту, хоча вказана ознака визначається Д. Д. Луспеником дещо відносною[63]. Іншу позицію щодо визначення правової природи наказного провадження займає І. В. Удальцова, яка підтримує положення цивільного процесуального законодавства щодо безспірності справ даної категорії[64].

Стаття 96 ЦПК передбачає умови, за наявності яких зацікавлена особа може поставити перед судом питання про необхідність видачі наказу. Слід враховувати, що законодавством можуть бути встановлені й інші випадки, в яких цивільні справи можуть розглядатися в порядку наказного провадження.

Як відзначає А. Н. Кузбагаров, судовий наказ дозволяє оптимізувати судовий розгляд малих позовів при вирішенні вимог про стягнення сум заборгованості за документами. Стягнення на підставі належно оформленого, як правило, в публічному порядку документа ґрунтується на постулаті, що якщо документ оформлений у законному порядку, то боржник, видаючи його, сам присудив себе до платежу. Такі накази видаються без виклику боржника і мають на меті забезпечити механізм примусового виконання, тобто не що інше, як наказ на дії виконавчих органів.

Сама вимога ставиться на розсуд кредитора. Він може заявити звичайний позов, і тоді цю вимогу суд має розглянути за всіма правилами позовного провадження. Але в цьому випадку йому доведеться заплатити більший розмір мита і, що найголовніше, він не отримає можливого виграшу в часі[65].

1. Застосуванні до порушників процесуального закону заходів процесуальної відповідальності. Ця функція визначена М. Й. Штефаном як встановлена нормами цивільного процесуального права і забезпечена державним примусом міра (заходи) впливу на правопорушників у вигляді покладання на нього обтяжливого додаткового обов'язку або позбавлення прав майнового або особистого характеру, що не компенсується, зі здійснення окремих цивільних процесуальних дій або застосування інших заходів державного примусу за здійснення протиправних цивільних процесуальних дій (бездіяльності)[66].

В. В. Комаров та О. В. Рожнов вказують, що до прийняття ЦПК України 2004 р. цивільне процесуальне законодавство не містило такого консолідованого інституту, як заходи процесуального примусу, хоча в процесуальній літературі у різні часи ставилось питання про необхідність дослідження проблематики цивільної процесуальної відповідальності. Док- тринальну адаптацію таких методологічних підходів можна знайти в постанові Міжпарламентської асамблеї держав - учасниць СНД від 16 червня 2003 р. № 216, якою затверджений перепрацьований варіант концепції та структури Модельного кодексу цивільного судочинства для держав - учасниць СНД. У Модельному кодексі пропонується спеціальна глава "Підстави та заходи процесуальної відповідальності", яка має містити поняття та склад процесуального правопорушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності[67].

Необхідність віднесення заходів процесуальної відповідальності до функцій правосуддя в системі цивільної юрисдикції визначається переважно тим, що прийняття нового ЦПК України поряд з принципово новими процесуальними положеннями припускає встановлення різних наслідків невиконання процесуальних дій сторін і вплив цих наслідків на хід процесу[68].

І. М. Зайцев вірно визначав, що немає і не може бути єдиної моделі юридичної відповідальності, що реалізується в різних правовідносинах. Кожна галузь права характеризується своєрідністю відповідальності, що є одним з показників галузевої самостійності. Не є винятком і цивільне процесуальне право, яке в даний час має розвинену систему юридичної відповідальності, здатну забезпечити належну дисципліну в судочинстві при розгляді і вирішенні цивільних справ[69].

В. В. Бутнєв пише, що відповідальність у цивільному процесуальному праві, так само як і юридична відповідальність узагалі, може бути позитивною і негативною. Позитивна цивільна процесуальна відповідальність - це покладена на суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин необхідність точно виконувати свої процесуальні обов' язки і використовувати надані йому процесуальні права відповідно до їх призначення. Це цивільний процесуальний обов'язок більш загального характеру порівняно з обов'язками в конкретних процесуальних правовідносинах. Позитивна цивільна процесуальна відповідальність, як правило, передбачається нормами-завданнями і нормами-принципами. Свій прояв позитивна цивільна процесуальна відповідальність знаходить у конкретних правах і обов'язках суб'єктів конкретних цивільних процесуальних правовідносин.

Негативна цивільна процесуальна відповідальність є обов'язком правопорушника зазнати юридично несприятливих наслідків правопорушення у вигляді позбавлень особистого чи майнового характеру. Маючи загальні ознаки негативної юридичної відповідальності, вона відрізняється від інших різновидів юридичної відповідальності тим, що передбачена нормами цивільного процесуального права і застосовується до особи, яка вчинила цивільне процесуальне право- порушення[70].

1. Тлумаченні правових норм. У юридичній літературі разом з вивченням даної функції правосуддя на сучасному етапі розвитку судочинства досліджується також її історія розвитку[71], оскільки без характеристики генезису тлумачення правових норм навряд чи можливо об'єктивно і всебічно досліджувати сучасні аспекти судового тлумачення, надавати пропозиції про внесення змін до чинного законодавства.

Під тлумаченням правових норм прийнято розуміти діяльність щодо встановлення дійсного змісту нормативних правових розпоряджень задля їх практичної реалізації[72]. Судове ж тлумачення правових норм розглядається як інтелектуально-вольова юридична діяльність судді (колективного судового органу), яка має офіційний характер і спрямована на розкриття дійсного змісту норм Конституції, міжнародних договорів, законів, інших нормативних актів. Результатом такої діяльності є формування суддівської думки, а кінцевою метою - забезпечення конституційних прав людини й інших суб'єктів права шляхом винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення[73].

Розглядаючи тлумачення правових норм як комплексну складову процесу реалізації норм права, виділяють два його аспекти. По-перше, це процес мислення особи, що вивчає правову норму, тобто з'ясування дійсного змісту норми права і його усвідомлення. По-друге, тлумачення допускає роз'яснення змісту правових норм, що є необхідною передумовою для правильного розуміння і реалізації вимог правових норм. Воно здійснюється за допомогою певних засобів, які складають відокремлену сукупність прийомів аналізу правових норм[74].

Слід зазначити, що доцільність і необхідність тлумачення (роз'яснення) правових норм судами в деяких випадках піддається сумніву. В. Єршов, наприклад, вважає, що суб'єктами роз'яснення норм можуть бути тільки законотворчі органи, що прийняли тлумачений акт, оскільки за своєю правовою природою тільки вони можуть приймати нормативні акти, зокрема роз'яснення обов'язкового характеру. Суди ж покликані лише розглядати спори, роз'яснюючи норми, роблячи їх зрозумілими з метою розгляду конкретного спору[75]. На думку А. І. Осетинського, основна роль найвищого спеціалізованого судового органу полягає у формуванні єдиної практики здійснення правосуддя шляхом забезпечення однакового тлумачення норм матеріального і процесуального права[76].

На думку автора цієї роботи, аналіз законодавства про судоустрій і процесуального законодавства дозволяє зробити висновок про те, що до функцій судів цивільної юрисдикції всіх ланок належить тлумачення правових норм. Проте зважаючи на спеціалізацію органів судової влади по юрисдик- ційних критеріях слід враховувати необхідність розроблення теоретичних аспектів даної функції. Зважаючи на вищевикла- дене проблема тлумачення юридичних норм органами судової влади, як зазначає В. С. Смородинський, є надзвичайно актуальною і вимагає окремого глибокого вивчення[77].

Судове тлумачення є різновидом офіційного тлумачення з огляду на те, що офіційний правозастосовний акт (судове рішення) виноситься не тільки після аналізу фактичних обставин цивільної справи, що розглядається судом, але й після аналізу, тлумачення (роз'яснення) застосовуваних судом правових норм при вирішенні юридичної справи. Теоретичні і практичні питання тлумачення судами норм цивільного процесуального права були висвітлені в роботах О. Т. Боннера,

Н.  І. Авдеєнко[78] і деяких інших учених.

Судове офіційне тлумачення, як зазначає Т. В. Кондрашо- ва, може бути казуальним, тобто обов' язковим для конкретної справи, і нормативним, або загальним, тобто обов'язковим для всіх справ певної категорії[79]. На думку В. С. Смородин- ського, офіційне судове тлумачення поділяється на рекомендаційне й обмежено-обов'язкове (казуальне). Рекомендаційне тлумачення, як відзначає вказаний автор, звернене не тільки до певного суду і навіть не до всіх судових інстанцій, а до всього суспільства. Казуальне ж тлумачення офіційно діє в межах конкретної справи. Проте фактично і його дія не вичерпується одним випадком, оскільки дати тлумачення правової норми, відповідної тільки для одного випадку, неможливо.
 

 
Норма права завжди розрахована на ряд однорідних випадків, тобто діє неодноразово[80].

Характеризуючи казуальне тлумачення правових норм органами судової влади, слід враховувати, що винесене в конкретній справі судом рішення містить правило поведінки, яке є обов'язковим для сторін справи, що перебуває на розгляді в суді. У такому разі судове рішення нагадує правову норму. З іншого боку, правова норма розрахована на багаторазове застосування, а судове рішення, як правило, персоніфіковане і стосується тільки певної ситуації. Наприклад, при тлумаченні ряду норм матеріального права суди апеляційних інстанцій виходять зі змісту законодавства і правової природи правовідносин, що виникли. Так, при перегляді рішення місцевого суду Боровсько- го районного суду судова палата по цивільних справах апеляційного суду Харківської області застосувала тлумачення ст. 195 ЦК УРСР 1963 р. і дійшла висновку про те, що у випадках, коли сторони домовилися укласти договір, але відповідно його не оформили, то виплачені в рахунок виконання договору платежі повертаються не як завдаток, а отримані як аванс грошові кошти в рахунок укладення договору в майбутньому[81].