Об ’єктивний критерій злочинної недбалості базується на вимогах персональної відповідальності суб’єкта. Цей критерій означає обов’язок конкретної особи передба­чити можливість настання суспільно небезпечних наслідків при здійсненні нею дій, що потребують додержання певних заходів обережності. Це можуть бути як елементарні (прості) заходи, які застосовуються у процесі безпосереднього спілкування людей один з одним, так і складні, наприклад, вимоги безпеки при здійсненні професійної діяльнос­ті. Обов’язок бути уважним і обачливим при здійсненні відповідних дій, передбачити можливість настання від них небезпечних наслідків може випливати із законів, спеці­альних правил (інструкцій, положень), що регламентують ту чи іншу службову або професійну діяльність, а також із загальновизнаних (доступних для розуміння всіма) норм людського спілкування. Відсутність обов’язку для особи передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків (об’єктивного критерію) означає відсутність у її діяльності злочинної недбалості. Наприклад, Н. було притягнуто до кримінальної відповідальності за те, що, працюючи завідувачкою магазином, не перевірила якості ремонту печі. При користуванні нею в магазині виникла пожежа через те, що ремонт печі був неякісним. Суд, аналізуючи суб’єктивну сторону діяння, що його припустила­ся Н., встановив, що вона не зобов’ язана була передбачити можливість виникнення пожежі внаслідок неякісного ремонту, оскільки контроль за такими роботами не входив до кола її службових обов’язків. Справу щодо Н. було припинено за відсутності вини.

Суб’єктивний критерій злочинної недбалості слід розглядати у тісному зв’язку з об’єктивним. Вирішальне значення тут має встановлення фактичної можливості особи передбачити зазначені в законі наслідки. Цю можливість необхідно пов’язувати, по-перше, з індивідуальними якостями особи (вік, освіта, ступінь підготовленості та кваліфікації, знання загальних і спеціальних правил обережності, наявність життєво­го і професійного досвіду, інтелектуальний рівень, стан здоров’я тощо); по-друге - з тією конкретною обстановкою, в якій діяла дана особа. Наявність цих двох умов робить для суб’єкта реально можливим передбачення суспільно небезпечних наслід­ків. Указівка в законі на те, що при злочинній недбалості, крім обов’язку, має бути і можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння, виключає об’ єктивне ставлення за вину. Тому невинно щодо введення в обіг на ринку України (випуск на ринок України) небезпечної продукції (ст. 227 КК) діє суб’єкт у разі, якщо вимоги щодо безпечності продукції змінені, але йому у встановленому порядку про це не повідомлено, і продукція продовжує випускатися на виробництві за старими вимогами щодо її безпечності. Незважаючи на обов’язок випускати продукцію відпо­відно до встановлених вимог, особа, яка не знає про їх зміни, в такому разі не може передбачити, що своїми діями допускає випуск небезпечної продукції.

Вольова ознака злочинної недбалості полягає у тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, не мобілізує власні інтелектуальні та психічні здібності для того, щоб здійснити вольові дії, необ­хідні для запобігання таким наслідкам. Щодо таких дій в особи відсутні характерні для волі переживання - «треба», «це необхідно зробити», «я повинен їх здійснити», хоча ситуація давала їй достатню інформацію (зовнішні сигнали) для цього, а за сво­їми особистими якостями вона могла сприйняти й усвідомити цю інформацію та прийняти правильне рішення.

1.  Як уже зазначалося, законодавець у ч. 3 ст. 25 КК сформулював визначення не­дбалості відносно злочинів з матеріальним складом. Що стосується злочинів із фор­мальним складом, то при визначенні вини характеристику її ознак треба давати щодо діяння (дії, бездіяльності), а не наслідків. Таке переміщення тягне за собою заміну словосполучення з «не передбачила» на «не усвідомлювала». Звідси для злочинів, що мають формальний склад, недбалість може бути визначено таким чином: особа, яка вчинила діяння (дію або бездіяльність), не усвідомлювала його суспільної небезпеч­ності, хоча повинна була і могла це усвідомлювати. Наприклад, при вльоті іноземно­го літака на територію України пілот, який ним керував, забув увімкнути відповідні розпізнавальні знаки. Продовжуючи політ, він не усвідомлював, що порушує правила міжнародних польотів, тобто вчиняє суспільно небезпечне діяння, визначене як злочин у ст. 334 КК, хоча повинен був і міг усвідомлювати цю обставину, якщо б виявив необхідну уважність.
2.  «Випадок». Від злочинної недбалості слід відрізняти «випадок» («казус»). «Ви­падок» у судовій практиці зустрічається нерідко, а актуальність питань, які з ним пов’язані, досить висока, оскільки йдеться про наявність або відсутність вини у кож­ному випадку. Особливо часто «випадок» зустрічається у справах про заподіяння шкоди життю та здоров’ю людини, виробничий травматизм, порушення правил без­пеки руху та експлуатації транспорту.

«Випадок» є самостійним видом психічного ставлення суб’єкта до суспільно не­безпечних наслідків. Він має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з діянням (дією або бездіяльністю) особи, яка, однак, не тільки не передбачала можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. «Випадок» ви­ключає вину в поведінці особи. На відміну від злочинної недбалості «випадок» ха­рактеризується відсутністю суб’єктивного критерію, який у поєднанні з об’єктивним визначає недбалість як вид необережної вини. Неможливість передбачити суспільно небезпечні наслідки може бути зумовлена як суб’єктивними особливостями особи (брак необхідних знань, навичок, досвіду, слабкі розумові здібності, хвороба тощо), так і тією конкретною обстановкою, в якій було вчинено діяння, що спричинило на­слідки. Наприклад, М. і К. ішли польовою дорогою. М., закурюючи, кинув у зарослий травою кювет палаючий сірник, який потрапив у бочку з-під бензину, що там лежала, внаслідок чого бензин, що залишився на дні бочки, зайнявся і стався вибух. Дном бочки, що вилетіло, К. було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. Сам же М. від ви­буху не постраждав, бочки, що лежала в кюветі, не бачив. У цьому випадку М. не передбачав можливості заподіяння шкоди К. і не міг її передбачити.

«Випадок» («казус») виключає кримінальну відповідальність за відсутністю скла­ду злочину (зокрема вини) в поведінці особи.

Що стосується ситуацій, пов’язаних із відсутністю в особи обов’язку («не повин­на») діяти певним чином та передбачати наслідки, то за таких обставин питання про вину або «випадок» («казус») знімається за відсутністю у поведінці особи діяння як ознаки об’єктивної сторони злочину.

1.  При вирішенні на практиці питання про вину та її форми слід мати на увазі, що в деяких злочинах може мати місце змішана форма вини, тобто різне психічне став­лення особи у формі умислу і необережності до різних об’єктивних ознак одного і того ж злочину: до одних ознак - умисел (прямий чи непрямий), до інших - необережність (самовпевненість чи недбалість).
2. Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочинів, в яких об’єктивна сторона за своїм характером є складною. Можна виділити дві групи зло­чинів зі змішаною формою вини.

До першої з них належать злочини, в яких діяння, що становить порушення будь- яких правил безпеки, саме по собі, у відриві від наслідків, є адміністративним, дис­циплінарним чи іншим правопорушенням, і тільки настання суспільно небезпечних наслідків, причинно пов’язаних із діянням, робить все вчинене злочином. До таких злочинів належать, наприклад, незаконне перевезення на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин, що спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 269 КК); порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спри­чинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК); порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують тран­спортними засобами, якщо воно спричинило смерть потерпілого або заподіяло тяжке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 286 КК) та ін. У цих злочинах порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але ставлення до наслідків виражається тільки в необережності. Тому, коли винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: до діяння - умисел, а до наслідків - необережність, в цілому злочин кваліфікується як необережний, оскільки діяння саме по собі не є злочином, а стає ним тільки за умови настання тяжких наслідків.

У другій групі злочинів складність об’єктивної сторони полягає в тому, що перед­бачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший (найближчий) - є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, другий (віддалений) - кваліфікуючою ознакою. У цих злочинах до діяння і до першого, обов’язкового, наслідку суб’єктивна сторона виражається в умислі, а у ставленні до іншого (кваліфікуючого) наслідку - тільки в необережності. До таких злочинів належать, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК); умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК). Так, якщо проаналізувати суб’єктивну сторону умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), то стосовно діяння (наприклад, удару ножем) і заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у винного може бути тільки умисел, а стосовно другого наслідку - смерті потерпілого - лише необереж­ність. У цілому злочин визнається умисним, тому що саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість злочину, його суспільну небезпечність.

Значення змішаної форми вини виявляється в тому, що вона дає можливість ви­значити правильну кваліфікацію та відмежувати близькі за об’єктивними ознаками склади злочинів. Так, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть, буде кваліфікуватися як умисне вбивство (ст. 115 КК), якщо до тілесного ушкодження і до смерті був умисел; якщо ж і до тілесного ушкодження і до смерті була необереж­ність, то особа буде відповідати за необережне вбивство (ст. 119 КК). Лише при наяв­ності умислу до діяння та тяжких тілесних ушкоджень, а необережності до смерті - буде мати місце склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 121 КК, - умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть.