13. Коментована стаття передбачає межі здійснення жінкою, чоловіком свого права на підтримання шлюбних відносин. Заходи щодо підтримання шлюбних відносин мають відповідати, по-перше, нормам чинного законодавства, а по-друге, моральним засадам суспільства. При цьому під нормами чинного законодавства розуміються як норми СК України, так і норми інших нормативно-правових актів. Зокрема ст. 13 ЦК України встановлює, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчинюються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При цьому дружина, чоловік, здійснюючи своє право на збереження шлюбних відносин, зобов'язані не порушувати як прав та інтересів іншого з подружжя, так і їх дітей, а також інших членів сім'ї.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог чинного законодавства суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. З точки зору сімейного законодавства санкцією за вихід за межі здійснення своїх сімейних прав жінкою або чоловіком може бути припинення шлюбу. Так, в разі вчинення протиправних дій одним із подружжя щодо іншого або дитини СК надає право на пред'явлення позову про розірвання шлюбу жінці та чоловікові протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (ст. 110 СК). Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення (ст. 112 СК).

14. Чинне законодавство не містить переліку тих життєвих обставин, які можуть слугувати безспірними підставами для розірвання шлюбу. Це обумовлене визнанням законодавцем за кожним подружжям права самостійно вирішувати питання продовжувати шлюбні відносини чи ні. Виключення складають норми ч. 2 ст. 49 та ч. 2 ст. 50 СК України про те, що небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу, а також відмова дружини від народження дитини або нездатність її до народження дитини може бути причиною розірвання шлюбу. Всі інші обставини, які можуть призвести до розірвання шлюбу, не підлягають законодавчому закріпленню.

15. Жінка та чоловік мають право припинити шлюбні моральні, біологічні, духовні, а також і юридичні відносини. Чинне законодавство регулює порядок припинення юридичних шлюбних відносин, оскільки "нормы права не могут регулировать биологические брачные отношения и не могут содействовать их поддержанию. Нормы права могут только содействовать развитию и соблюдению требований норм морали в брачных отношениях". Але саме право припинити шлюбні відносини розповсюджується на будь-яку сферу подружнього життя.

Право припинити шлюбні правовідносини хоч і належить до особистих немайнових прав подружжя, але має певну специфіку. По-перше, волевиявлення подружжя або одного з них недостатньо для припинення шлюбних відносин. Необхідно ще й рішення компетентного державного органу про розірвання шлюбу. По-друге, не завжди волевиявлення подружжя чи одного з них є підставою для винесення такого рішення. Суд може відмовити у задоволенні позову. По-третє, волевиявлення подружжя може ставитись під сумнів шляхом вжиття судом заходів щодо примирення учасників спору, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК). По-четверте, при розірванні шлюбу мають враховуватись інтереси й інших осіб, насамперед малолітніх дітей і дітей-сиріт (п. 1 ст. 112 СК). По-п'яте, закон передбачає випадки, коли один із подружжя протягом певного проміжку часу взагалі не може здійснити особистого немайнового права на припинення шлюбних відносин. Так, позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (п. 2 ст. 110 СК).

16. Слід зазначити, що подати позов про розірвання шлюбу може особа, яка досягла повноліття, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена. Суд може залучити до участі в справі законного представника особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 29 ЦПК України). В інтересах того з подружжя, хто визнаний недієздатним, позов про розірвання шлюбу має право пред'явити його опікун (ч. 5 ст. 110 СК). Таким чином, можливість здійснення жінкою та чоловіком свого права на припинення шлюбних правовідносин залежить від обсягу цивільної дієздатності кожного з них.

17. Ч. 5 коментованої статті закріплює право жінки та чоловіка на особисту недоторканість. Право на особисту недоторканість входить до групи основних прав людини. Вітчизняна правова система містить широкий спектр правового регулювання відносин щодо здійснення та захисту цього права. Положення національного законодавства узгоджуються з найважливішими засадами, що містяться у міжнародних актах, які декларують загальнолюдські цінності та принципи поваги до прав та свобод людини. До цих міжнародно-правових актів відносять такі документи, як Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р., Резолюція Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1991 р. "Принципи захисту психічно хворих осіб та покращення психіатричної допомоги", Декларація про захист всіх осіб від насильницьких зникнень від 18 грудня 1922 р., Конвенція проти тортур й інших жорстоких, нелюдських та таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання від 26 червня 1987 року.

Так, Загальна декларація прав людини у ст. 12 фіксує неприпустимість свавільного втручання держави та інших громадян у особисте та сімейне життя громадянина, зазначаючи, що кожна людина має право на захист з боку закону від такого втручання або таких посягань. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права у ст. 9 встановлює право людини на свободу та особисту недоторканість. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює елементи права особи на свободу та особисту недоторканість у ст. ст. 3 та 5. Право бути вільним від тортур і право бути вільним від нелюдського поводження є одними з основних прав людини, тому що вони пов'язані з особистою недоторканістю і людською гідністю індивіда.

В літературі право на особисту недоторканість визначається як право людини самостійно приймати рішення щодо цілісності свого організму при житті або після смерті, захищеність особи від будь-якого не бажаного нею впливу, контакту або посягання, а також право самостійного вирішення питання контактування з оточуючим середовищем. Таким чином, право на особисту недоторканість необхідно розглядати, по-перше, як право на тілесну недоторканість, по-друге, право на статеву недоторканість, та, по-третє, право на психічну недоторканість.

Право на тілесну недоторканість є елементом права на особисту недоторканість і передбачає право на захист від протиправних посягань на тілесну цілісність організму людини та право вільно розпоряджатися своїм тілом, органами, тканинами. Право на статеву недоторканість визнається за людиною незалежно від її віку: особа, яка не досягла статевої зрілості, має право на захист від статевих зносин взагалі; особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку, має право на захист від розпусних дій щодо неї; особа, яка досягла статевої зрілості, має право самостійно вирішувати питання свого статевого життя. Право на психічну недоторканість передбачає сукупність правомочностей із забезпечення благополуччя психічного здоров'я людини і можливості особи вимагати компенсації завданої шкоди у разі порушення цього права.

Отже, коментована стаття заперечує можливість порушення особистої недоторканості чоловіка та дружини один одним з метою примушування іншого з подружжя до припинення шлюбних відносин або до їх збереження.

18. Як особливий випадок порушення особистої недоторканості дружини або чоловіка у статті розглядається порушення їх статевої недоторканості шляхом примушування до статевого зв'язку за допомогою психічного чи фізичного насильства. Вказана норма є гарантією попередження насильства у сім'ї, яке на сьогоднішній день, на жаль, набуває все більшого поширення.

Правові і організаційні основи попередження насильства в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, визначає Закон України "Про попередження насильства в сім'ї" від 15 листопада 2001 року. Відповідно до ст. 1 вказаного Закону насильство в сім'ї - це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім'ї по відношенню до іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім'ї як людини та громадянина і наносять йому моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю.  Воно може бути фізичним, психічним, сексуальним та економічним.

Фізичне насильство - умисне нанесення одним членом сім'ї іншому члену сім'ї побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного чи психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі і гідності. Психологічне насильство - насильство, пов'язане з дією одного члена сім'ї на психіку іншого члена сім'ї шляхом словесних образ або погроз, переслідування, залякування, якими навмисно спричиняється емоційна невпевненість, нездатність захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психічному здоров'ю. Сексуальне насильство - протиправне посягання одного члена сім'ї на статеву недоторканість іншого члена сім'ї, а також дії сексуального характеру по відношенню до неповнолітнього члена сім'ї. Економічне насильство - умисне позбавлення одним членом сім'ї іншого члена сім'ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смерті, викликати порушення фізичного чи психічного здоров'я. Коментована стаття здебільшого спрямована на попередження фізичного, психічного та сексуального насильства. Проте не можна виключити можливість застосування одним з подружжя щодо іншого і економічного насильства з метою збереження або припинення сімейних відносин.

19. Будь-яке порушення особистого немайнового права жінки та чоловіка на особисту недоторканість є протиправним і забезпечується певними санкціями з боку держави. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про попередження насильства в сім'ї" члени сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.

Сімейно-правовим засобом захисту чоловіка та жінки від насильства є аліментні зобов'язання. Так, право одного з подружжя на утримання після розірвання шлюбу у відповідності з ст. 76 СК України виникає зокрема тоді, коли ця особа стала інвалідом і її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу (наприклад, внаслідок вчинення насилля в сім'ї). Таке ж право виникає у одного з подружжя, якщо у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Таке право триває протягом трьох років з дня розірвання шлюбу. Зокрема таке право може виникати при розірванні шлюбу через причину вчинення другим з подружжя насилля в сім'ї.