1. Дружина має право на материнство.

2. Небажання чоловіка мати дитину або нездатність його до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.

3. Позбавлення жінки можливості народити дитину (репродуктивної функції) у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї є підставою для відшкодування завданої їй моральної шкоди.

4. Вагітній дружині мають бути створені у сім'ї умови для збереження її здоров'я та народження здорової дитини.

5. Дружині-матері мають бути створені у сім'ї умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших прав та обов'язків.

1. Право на материнство є природним правом жінки. Відповідно до ст. 51 Конституції України материнство охороняється державою. Чинне законодавство містить цілу низку правових гарантій, покликаних сприяти здійсненню жінкою свого права на материнство. Відповідно до ст. 84 СК України дружина під час вагітності та дружина, з якою проживає дитина у віці до трьох років, має право на утримання від чоловіка. Відповідно до ст. 176 КЗпП України не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років. Відповідно до ч. 1 ст. 79 КК України вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, у разі призначення їм покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі суд може звільнити від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку тощо.

2. Поняття "материнство" та "право на материнство", які застосовуються у коментованій статті, не є тотожними. Поняття "материнство" включає в себе і фізіологічний стан жінки під час вагітності, і її соціальне становище, а також її моральний настрой. Отже, материнство — це фізіологічний та соціальний стан жінки з моменту зачаття до смерті дитини або смерті самої матері. З огляду на це визначення в залежності від фізіологічного стану жінки може змінюватися зміст її права на материнство.

Умовно можна виокремити три "періоди" у житті жінки, протягом яких зміст права на материнство жінки буде відносно однаковим: а) перший період, коли жінка не є вагітною; б) другий період, коли жінка знаходиться в стані вагітності; в) третій період, коли жінка має дитину. При цьому третій період також можна поділити на частини в залежності від віку дитини, оскільки зміст права на материнство змінюється також в залежності від віку дитини.

Виходячи з цього, в залежності від відповідного періоду в житті жінки окремі складові змісту права жінки на материнство встановлюються різними статтями СК України, які містяться у різних його частинах, а також й іншими нормативно-правовими актами. Так, коментована стаття регулює ті особисті немайнові відносини, які виникають між дружиною та чоловіком переважно у перший та другий періоди. Особисті немайнові відносини дружини та чоловіка, які виникають у третій період, тобто їх відносини як батьків дитини регулюються главами 12 та 13 СК.

3. Право на материнство як особисте немайнове право дружини є відносним*. З цього випливає висновок, що зобов'язаною особою щодо дружини є її чоловік.

4. Зміст будь-якого суб'єктивного права становить сукупність правомочностей: 1) здійснювати власні позитивні дії з метою задоволення свого інтересу; 2) вимагати певної поведінки від зобов'язаних осіб з метою задоволення свого власного інтересу; 3) звернутися до компетентних державних органів за захистом своїх порушених прав.

Кожна жінка має можливість вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК України), яка у даному випадку буде спрямована на вирішення питання мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.

Відповідно до ст. 272 ЦК України фізична особа здійснює особисті немайнові права самостійно, а крім того має право вимагати від кожної особи вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав. Проте слід зазначити, що специфіка права на материнство полягає в тому, що, по-перше, вказане право на першому етапі важко здійснити самостійно, а, по-друге, оскільки не кожна особа є суб'єктом сімейних правовідносин щодо конкретної жінки, то вони і не можуть бути зобов'язаними особами у вказаних  правовідносинах.

Розглядаючи право на материнство у контексті шлюбу, необхідно звернути і увагу на те, що відповідно до ст. 54 СК України усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Це означає, що дружина та чоловік, здійснюючи своє право на материнство та батьківство обмежені відповідним правом один одного, тобто, по-перше, питання мати чи не мати дитину повинно вирішуватися ними спільно, а, по-друге, дії, спрямовані на здійснення кожним з них своєї репродуктивної функції мають здійснюватися ними щодо один одного, а не щодо сторонніх осіб, за винятком застосування до жінки або чоловіка допоміжних репродуктивних технологій.

Вказане право жінки має абсолютний характер захисту, завдяки чому, по-перше, жінка має можливість вимагати від кожного утримуватись від дій, які перешкоджають здійсненню нею цього права, а, по-друге, жінка також має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб способами, встановленими ст. 18 СК України, а також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (ст. 275 ЦК України). При цьому вона має право захищатися як від протиправних дій щодо неї "її чоловіка, так і від протиправних дій інших осіб, які перешкоджають здійсненню нею права на материнство на будь-якому етапі.

5. Як особисте немайнове право, право на материнство має специфічну підставу виникнення, яку визначити доволі важко. Як вже зазначалося, право на материнство є природним правом жінки. У своїй переважній більшості природні права людини, такі як право на життя, здоров'я, ім'я, честь, гідність, свободу пересування тощо, виникають з моменту її народження. Але цього не можна сказати про право на материнство, оскільки з моменту народження людина ще не здатна зачати, виносити та народити дитину і свідомо вирішити питання про те, мати її чи не мати. Отже, на наш погляд, підставою виникнення права на материнство є подія у вигляді досягнення жінкою чи чоловіком статевої зрілості. Статева зрілість не стосується соціальних факторів, зокрема здатності виховувати дитину і матеріальної спроможності утримувати її, а є природним станом людини і настає у кожної особи при досягненні певного віку. Саме з цього віку, на нашу думку, і виникає право у жінки здійснювати свою репродуктивну функцію, тобто право на материнство.

Таким чином, в контексті коментованої статті право на материнство можна визначити як особисте немайнове право, яке виникає з приводу здійснення жінкою її репродуктивної функції з моменту досягнення нею статевої зрілості та є забезпеченими законом можливостями самостійно вирішувати питання, мати чи не мати дитину, вимагати від всіх та кожного, а перш за все від власного чоловіка, поведінки, яка сприятиме здійсненню права на материнство, та вимагати утримуватися віддій, які перешкоджають здійсненню цього права, звертатися за захистом свого права від протиправних посягань інших осіб способами, встановленими чинним законодавством.

6. Вирішуючи питання щодо народження в сім'ї дитини, подружжя може прийти і до протилежних думок. Якщо чоловік з якихось причин не бажає мати дитину, то така його поведінка може стати причиною для розірвання шлюбу. При цьому не має значення причина його відмови від народження дитини (відсутність належних коштів, власного житла у подружжя, стан здоров'я, моральна неспроможність стати батьком тощо). Не має також значення, чи відмовляється він мати дитину взагалі, чи наполягає на відкладенні її народження на певний визначений або не визначений строк.

Ще однією причиною для розірвання шлюбу може стати нездатність чоловіка до зачаття дитини. Ця нездатність може бути як тимчасовою, так і довічною. Причини нездатності чоловіка до зачаття дитини також можуть бути різними: природженими, набутими внаслідок хвороби або протиправної поведінки щодо нього.

7. П. 3 коментованої статті закріплює абсолютне право жінки на відшкодування їй моральної шкоди, заподіяної позбавленням її можливості народити дитину. Це означає, що не тільки її чоловік зобов'язаний діяти таким чином, щоб не заподіювати шкоди репродуктивному здоров'ю своєї дружини, а всі й кожен зобов'язані утримуватися від дій, які можуть тягнути за собою позбавлення жінки репродуктивної функції. Вказана норма вже була піддана критиці у юридичній періодиці, оскільки загальний порядок відшкодування моральної шкоди закріплений у ЦК України, а відповідальність за протиправні дії щодо будь-якої особи передбачена як Цивільним, так і Кримінальним кодексами України, а також Кодексом про адміністративні правопорушення України. Отже нагальної необхідності у вміщенні подібної норми у СК України не існує. Вказана шкода має відшкодовуватися у порядку, передбаченому ЦК України та нормами спеціального законодавства.

8. Можливість жінки здійснювати свою репродуктивну функцію є однією з складових її здоров'я. Відповідно до ст. 12 Основ законодавства України про охорону здоров'я, затверджених Законом України від 19 листопада 1992 року охорона здоров'я — один з пріоритетних напрямів державної діяльності.

Стаття 43 Конституції України передбачає разом з правом кожної особи на працю також право кожного на належні, безпечні й здорові умови праці. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 року). Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт, пов'язаних з санітарним та побутовим обслуговуванням), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до Переліку важких робіт і робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я (Перелік важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29 грудня 1993 р. №256).

Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітню дитину, регулюється законодавством (ст. 10 Закону України "Про охорону праці"). З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму І професійних захворювань, отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством.