Останнім часом фахівці обговорюють питання про розробку загальної теорії ефективності управління, його інтенсифікації з метою максимального використання можливостей і переваг демократичного, соціального, правового суспільства [133]. Така теорія робить лише свої перші кроки, і тому питання методології побудови мають важливе значення. Для багатьох дослідників [43; 56; 134] очевидно, що така теорія не може бути створена на базі кібернетичних підходів до вирішення проблеми управління. І це незважаючи на те, що кібернетика "прагне" виділити найбільш загальні риси і закономірності будь-яких процесів управління та у тому або іншому плані пов'язує їх із кібернетичним розумінням ефективності. Саме надмірна спільність, абстрактність кібернетичного підходу змушує дослідників відмовитися від нього як загального методологічного фундаменту, що, проте, не виключає певного використання кібернетичних засобів для розуміння механізму ефективності управління в суспільстві. Було запропоновано системно-діяльнісний підхід як найбільш загальний і водночас "уловлюючий" специфіку управлінських процесів у соціальній формі руху матерії, як адекватна методологічна база. Зупинимося на аналізі цього підходу з урахуванням подальшого вирішення конкретного завдання.

Управління являє собою внутрішньо притаманну властивість суспільства на будь-якому ступені його розвитку, воно взагалі випливає із системної природи суспільства, колективного характеру праці людей, необхідності їхнього спілкування, обміну результатами своєї матеріальної і духовної діяльності. Якщо поява життя пов'язана взагалі з виникненням управління (а точніше самоуправління), то генезис соціальної форми руху є невід'ємним від формування особливого, вищого виду управління, що одержав назву соціального. Соціальне управління неможливо було б без виникнення свідомості, і саме соціальне управління – це, насамперед, свідома діяльність людини, що переслідує свої цілі. Але це не просто свідома діяльність, а той особливий її різновид, що пов'язаний з виробленням рішень, організацією, що спрямована на перетворення рішень у життя, із регулюванням системи відповідно до заданої мети, підведенням результатів діяльності, систематичним одержанням, переробкою і використанням різноманітних видів соціальної інформації. Отже, під соціальним управлінням будемо розуміти вплив на суспільство в цілому або на його окремі ланки (виробництво, соціально-політичне і духовне життя, галузі економіки і т.ін.) із тим, щоб забезпечити зберігання їх якісної специфіки, їх нормальне функціонування, вдосконалення і розвиток, ефективну реалізацію цілі, що була поставлена на початку управлінського циклу.

Дозволимо нагадати, що суб'єктами соціального управління є держава в особі своїх органів, державні службовці та громадські об'єднання [135]. Громадські об'єднання базуються на нормі моралі, їх управління носить організаційний характер. Управління з боку держави і державних органів — державне управління. Державне управління як частина соціального управління виконує свої завдання у порядку державної діяльності, його основне призначення – здійснення виконавчої влади на основі використання правового механізму. Державний характер такого управління виявляється в тому, що в його процесі реалізується завдання, функції, інтереси держави. Для цього формуються спеціальні органи, яким надаються необхідні повноваження і які діють в межах закону. Державне управління має як виконавчий, так і розпорядчий характер. Державне управління як соціальне явище, його форми, принципи, характер обумовлюється завжди і всюди проблемами соціального життя, розвитком, воно здійснюється в інтересах певних соціальних груп. В умовах постіндустріального суспільства (вибори, переговори, референдуми, соціальне партнерство, солідарна відповідальність) роль державного управління зводиться не тільки до забезпечення покрокового розвитку, але й до забезпечення стабільності суспільних відносин — це головний зміст управлінської діяльності держави. Відомо, що державне управління відноситься до функцій держави, вносить ознаки державного устрою та форм правління, розподілу державної влади, правотворення, правозастосування, правоохорони, верховенства закону та державного примусу для його забезпечення.

Будь-який вид соціального управління (наприклад, державне управління) тим і відрізняється від управління в технічних і біологічних системах, що вплив суб'єкта управління на об'єкт управління відбувається шляхом визначення цілі діяльності. Формування цілей і завдань державного управління виходить із глибокого і всебічного аналізу розвитку суспільства, тобто аналізу різноманітної інформації. Державне управління втілюється в систему цілей: перспективних і поточних; організаційно-технічних і соціально-економічних; загальносистемних, галузевих, регіональних тощо. При цьому воно покликано планувати, організовувати, координувати, стимулювати, контролювати потоки інформації, діяльність колективів і окремих людей, яка спрямована на досягнення поставлених цілей.

Будь-яка управлінська діяльність у суспільстві, як і діяльність взагалі, мають свої компоненти, що утворюють цілісну систему. Як головні варто розглянути об'єкт, суб'єкт, засоби, операції, цілі, результати, потреби й умови. Для глибокого аналізу цих компонентів необхідно мати у своєму розпорядженні вичерпну, достовірну інформацію. Компоненти управлінської діяльності, що проаналізовані в [3, с. 54-57], утворюють певну систему, яка у разі правильної організації та інформаційного обміну повинна зробити певний соціальний ефект, задовольняти ті потреби, інформація про які викликала появу і розвиток тих або інших інформаційних процесів управління. Віддача управлінської діяльності, її інформаційна "відповідь" на інформаційні запити, що викликаються соціальною практикою,  визначає активність, ефективність соціального (державного) управління.

Особливого значення набувають проблеми ефективності та її підвищення для вдосконалювання управління соціальними процесами, максимального використання досягнень науково-технічної революції і можливостей правового, демократичного суспільства. Проблема ефективності перетворюється в комплексну, фундаментальну галузь соціального знання, що потребує інтеграції і концентрації зусиль філософської науки, галузей соціального знання, інших наук. Необхідно, на нашу думку, визначити поняття ефективності й проаналізувати шляхи його розвитку [3, с. 57-60]. До того, як це поняття стало науковим, воно, як і багато інших, було повсякденним, позанауковим, що позначало таку характеристику діяльності людей, котра веде до певних результатів. Ефективне, як відомо, означає діюче, результативне, продуктивне. Тому ефективність на повсякденно-інтуїтивному рівні означала певну характеристику діяльності людей і мала спочатку діяльнісну природу. Очевидно, що позанаукове поняття ефективності, незважаючи на бідність, нерозвиненість свого значення, проте, виражало певну системну характеристику людської діяльності, причому будь-якої діяльності, що призводить до результатів. Термін "ефективність" пізніше став пов'язуватися з результативністю, а результативність діяльності полягає в тому, що вона досягає поставленої цілі [136, с.749]. Що стосується ефективності соціального (державного) управління, то вона взагалі навряд чи може бути пов'язана лише з економічною ефективністю. Економічна ефективність державного управління може виступити як деякий елемент, але аж ніяк не визначальним членом у "векторі ефективності" державного управління. Більш важливим тут є ефективність цільова і потребнісна, тобто ефективність соціальна, якій підпорядковані економічні чинники ефективності державного управління. У процесах управління суспільством, якщо воно ефективне, з'являються нові результати за рахунок використання системно-інтеґративних взаємодій. Це викликає особливий інтерес для системної концепції ефективності державного управління [137, с. 45].

Здається доцільним відзначити, що комплекс уявлень про функціонування соціально-економічної системи, про її завдання і механізми як би фокусується у певних настановах управління. Управлінська настанова є надзвичайно важливою соціально-психологічною характеристикою, що виражає переважну орієнтацію системи і суб'єктів управління під час вибору альтернатив дії. Складаючись в умовах певної суспільної формації, вона водночас несе на собі відбиток того або іншого типу культури. Визначеним нами у [3, с. 15] двом класам програм (традиційних і раціоналістичних) відповідають два класи настанов управління: традиційні і раціоналістичні. Настанова на додержання традиції жорстко приписують у кожній ситуації однозначну програму поведінки. На відміну від неї раціоналістичні настанови і програми поведінки дозволяють вибрати спосіб дії з множини можливих у конкретній ситуації, що характерно для сучасних систем управління, незважаючи на зберігання деяких елементів традиційних програм.

Розрізняють три типи раціоналістичних настанов: раціональність, ефективність і удосконалювання. Раціональність припускає задоволення деяких обмежень, граничних або якісних вимог, що дозволяють відрізнити "нераціональне" від "раціонального". У самому загальному значенні це вимога "виживання" системи і, отже, найбільш універсальна, слабка форма управлінської орієнтації. Для суспільних систем із складною структурою "виживання", у першу чергу, означає зберігання даного якісного структурного типу, що може бути реалізовано дуже широким спектром конкретних припустимих структур. Але кожна з них повинна забезпечити певну стабільність системи, збалансованість її елементів і підструктур, незважаючи на зовнішні впливи.

Ефективність, як правило, звичайно пов'язана з пошуком і вибором у множині припустимих структур "найкращої" згідно із заданими критеріями, структури і забезпеченням її функціонування. Адекватною зміні цілей і умов функціонування системи є настанова удосконалювання. Вона зосереджує увагу на створенні такого механізму управління, що забезпечив би розвиток і удосконалювання керованого об'єкта, зміну його структури відповідно до динаміки умов функціонування. Більш досконалою є та система, що успішно (скоріше, з меншими витратами і т.ін.) адаптується до більш широкого діапазону умов. При цьому в управлінні повинно бути передбачено найкраще співвідношення між жорстким регулюванням і самонавчанням. При цьому вимоги раціональності й ефективності не втрачають свого значення. Навпроти, вони залишаються вихідними і синтезуються настановою удосконалювання, що узгодить стабільність і добір найкращих нововведень у соціально-економічному розвитку. Саме такий синтез породжує поняття "гнучкості", пристосовуваності системи. Але ця настанова, на відміну від настанов раціональності й ефективності, безпосередньо орієнтована на діяльність системи управління, а не об'єкта управління. Тим самим вперше за основу береться метауправління, тобто проблема створення й удосконалювання ефективного керуючого механізму, який спроможний забезпечити успішне функціонування соціально-економічної системи в широкому й апріорно не заданому діапазоні умов.

Аналіз ефективності державного управління в суспільстві дозволяє зробити такі головні висновки:

• ефективність державного управління визначається всіма компонентами людської діяльності;
• важливий напрямок підвищення ефективності державного управління пов'язаний з інформатизацією (комп'ютеризацією) управлінської праці, тобто розвитком інформаційної сфери;
• існує об'єктивний зв'язок (прямий і зворотний) між ефективністю й удосконаленням державного управління: ефективність є основою для настанови удосконалювання, яка остаточно реалізується вже на рівні метауправління.