Відповідно до другого етапу еволюції взаємозв'язків держави та інформаційної сфери (підрозділ 1.2) вважаємо за необхідне дослідити вплив держави на розвиток національної інформаційної сфери. Дослідження показали, що усталеність розвитку як суспільства, так і держави вирішальною мірою визначаються якісним та кількісним розвитком інформаційної сфери, тобто інформаційна сфера визначає зміст і характер державно-управлінського впливу. На нашу думку, якісний вплив інформаційної сфери на державне управління в сучасних умовах превалює над відповідним впливом держави на удосконалювання інформаційної сфери. Вважаємо, що узгодити ці процеси можливо за умови розробки та реалізації відповідної державної інформаційної політики, яка враховувала б як чинник розвитку інформаційної сфери, так і чинник перетворення держави в інформаційну державу в умовах інформаційного суспільства. Питання формування та реалізації державної інформаційної політики потребує спеціальних державно-правових досліджень. В зв'язку з цим зосередимо увагу на цих проблемах і надамо власне бачення їх вирішення.

В інформаційному суспільстві політика та інформація – це взаємозалежні явища, що впливають одне на одне в процесі державного управління. Дійсно, якість інформації та її доступність, сучасні інформаційні технології, що радикально збільшують обсяг і швидкість поширення інформації, викликають глибокі зміни в політиці конкретної держави, роблять суттєвий вплив на характер і системи владарювання (точна інформація підвищує ефективність влади, дозволяє вчасно скоригувати обраний напрямок дій, відреагувати на обставини, що знову з'явилися). Водночас і політичні структури впливають на інформацію, ступінь її відкритості, процеси доставки, характер передачі споживачу. Одна з найважливіших соціальних функцій влади – дозування інформації та її "пакування". На цьому засновується механізм маніпулювання громадською думкою. Найвідомішою і простою формою владного контролю над інформаційними процесами виступає цензура, коли держава за допомогою спеціально призначених та відповідальних перед ним чиновників "керує" змістом друкарських та інших інформаційних матеріалів.

Результативним засобом регуляції відносин між владою та інформацією служить право [138, 139]  , що стримує свавілля як однієї, так і іншої сторони, що передбачає наявність для них взаємних стимулів і обмежень. Практика свідчить, що юридичний спосіб регуляції такого роду відносин найбільш ефективний і прийнятний для більшості членів суспільства. Він менше схильний до перекручування під час функціонування, його елементи загальновідомі і виключають довільні встановлення. Крім того, прийняття самих правових норм відбувається в обстановці, як правило, відкритого обговорення. Тому першочергова увага державної влади, політичних об'єднань і наукової громадськості повинна бути звернена до вирішення проблеми розробки концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням головних особливостей сучасного етапу розвитку української державності.

По-перше, на сьогодні в Україні здійснюються глибокі соціально-економічні і політичні перетворення з метою переходу від тоталітарної держави з адміністративно-плановим управлінням економікою до демократичної, соціальної, правової держави з ринковою економікою, що не може бути успішно реалізовано без одночасної якісної зміни інформаційного середовища, переходу до інформаційно відкритого суспільства і інформаційно прозорої державної влади.

По-друге, кардинальне реформування конституційних, політичних, соціально-економічних основ української державності без соціальних, національних та релігійних конфліктів, які спроможні породити реальну загрозу територіальній цілісності країни, можливе тільки за умови постійної тісної взаємодії влади і суспільства на основі порозуміння, взаємоповаги і ділового партнерства. Для забезпечення такої взаємодії, насамперед, необхідні постійна інформаційна взаємодія між владою і суспільством, створення відкритого інформаційного простору, без якого неможливо формування демократичного громадянського суспільства.

По-третє, йдуть складні процеси формування відносин у державі за новими для посттоталітарної України демократичними принципами – дотримання прав людини, їх пріоритет над правами держави; конституційне обмеження влади більшості над меншістю; повага прав меншості на власну думку, її вільне вираження; верховенство закону; розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову; відділення місцевого самоврядування від державної влади; плюралізм думок, партій, громадських об'єднань із різноманітними програмами і статутами, що діють у рамках Конституції України. В цих умовах зберігання державної і територіальної цілісності України, її державності у вирішальній мірі обумовлено усталеністю інформаційного впливу між центром і регіонами, між усіма гілками і рівнями влади, виключенням будь-яких проявів "інформаційного сепаратизму", будь-яких спроб зруйнувати єдиний інформаційний простір країни, загальнодержавну інфраструктуру й систему національних інформаційних ресурсів.

По-четверте, нові соціально-економічні умови і відносини в суспільстві, що реально формуються в процесі реформ, обумовлюють необхідність адекватної зміни методів, форм і технологій державного управління, у цілому всієї системи державного управління. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (в першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою повинно стати визначення стратегічної цілі такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг.

Слід зазначити, що вперше обговорення стратегії та ролі держави у інформатизації суспільства в нашій країні проводилося за рішенням колишнього керівництва СРСР у 1989-1990 рр. За участю державних структур та громадськості була розроблена концепція інформатизації суспільства, потім схвалена відповідно комітетом Верховної Ради СРСР. На її основі були підготовлені проекти загальносоюзної програми інформатизації і відповідних республіканських програм. Проте, внаслідок ряду причин (обмеженість фінансових ресурсів, неузгодженість позицій міністерств і відомств) проект зазначеної програми не був прийнятий урядом. Інформаційне суспільство як конструктивна ідея для реалізації широкого комплексу цивілізаційних перетворень почала активно використовуватися для ініціювання державних програм, починаючи з 1993 р. Шляхи реалізації потенціалу інформаційного суспільства розглядаються державними структурами кожної із країн по-різному. Однак на це є свої причини. Будь-яка суверенна держава самостійно визначає стратегію свого розвитку в цілому і політику розвитку окремих сфер діяльності. При цьому вона виходить, передусім, із необхідності реалізації національних інтересів і цілей.

Перехід до інформаційного суспільства – це найбільш раціональний шлях підвищення якості життя населення країни за рахунок вступу України на новий шлях цивілізованого розвитку і переходу економіки на наукоємні, ресурсозберігаючі виробництва. Підставами для такого переходу є постійний рух країни від комп'ютеризації (у 60-х – 80-х рр.) до інформатизації (у 80-х – 90-х рр.) і створення розвинутого інформаційного середовища суспільства (на рубежі століть). Всім цим етапам відповідав і відповідає сьогодні певний рівень розвитку державної політики, що покликана регулювати ці процеси. Це була державна політика, що пов'язана зі створенням автоматизованих систем управління, політика інформатизації (програми інформатизації), а тепер це перетворюється у державну інформаційну політику. Чим же відрізняється поняття "інформаційна політика", від прийнятого "політика інформатизації"?

Те, що називали "політикою інформатизації" означало таку політику, що орієнтована на створення техніко-технологічної бази переходу країни до інформаційного суспільства ("залізо", "кабелі", будинки і т.ін., тобто взагалі – предмети матеріальні). У політиці не було місця для вирішення проблем інформаційних прав особистості, узгодження інтересів людини – суспільства – держави. Можна говорити про те, що ця політика прагнула "уникнути" соціальних проблем, зокрема, впливу інформації на громадську свідомість, демократизацію суспільства. З чим пов'язаний перехід до інформаційної політики? З початку 90-х рр., коли розроблялася перша концепція політики інформатизації, відбувся суттєвий прогрес у розвитку і застосуванні інформаційних і телекомунікаційних технологій, інформаційних мереж, змінилося відношення суспільства до інформації як ресурсу розвитку. Якщо раніше про це говорили як про предмет наукової фантастики, то сьогодні, як показує досвід розвинутих країн, інформація стає основою переходу до нової якості розвитку, що характеризує розвиток високих технологій, перебудову виробництва на їх основі, зміну характеру суспільного життя. Сьогодні, поряд із фінансами, інформація стає головним двигуном розвитку, отримує соціальний і політичний характер. Відповідно, виникла явна необхідність переходу від тільки "технологічної" політики до "соціально-технологічної", що охоплює максимально широко все, що стосується інформації, відносин в інформаційній сфері. Тоді ж виникла необхідність визначення поняття "інформаційна політика", що відповідає новим умовам соціально-економічного і політичного розвитку країни.

Відомо, що політика держави може бути визначена як стратегічний курс держави. Вона має три види діяльності: вироблення курсу політики, вибір цього курсу, реалізація цього курсу, що вибраний [90, с. 255]. Відповідно, інформаційна політика держави – це стратегічний курс держави в інформаційній сфері. Вироблення цієї політики, як правило, прерогатива політичних партій, які представлені у парламенті. Вибір курсу політики в інформаційній сфері здійснюється виборцями, а саме, шляхом голосування за певних народних депутатів, що і входять до парламенту – Верховної Ради України. Реалізація державної інформаційної політики здійснюється за допомогою механізму держави урядом, що був сформований блоком партій, який переміг на виборах. В свою чергу, питання відповідності засад державної інформаційної політики праву покладається на Конституційний Суд України та суди загальної і спеціальної юрисдикції [140].

Перехід до нової державної інформаційної політики потребує і нової стратегічної цілі, котру можна коротко визначити як забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. Однак це не означає, що ми всі завтра по команді дружно почнемо свій перехід в інформаційне суспільство. Просто, якщо тенденція світового цивілізованого розвитку спрямовується до інформаційного суспільства, а Україна хоче зберегти і збільшити свою світову значимість, то вона також повинна починати рухатися в цьому напрямку. Концепцію державної інформаційної політики України, що розробляється, можна розглядати, у випадку її реалізації, як один із засобів забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. Концепція державної інформаційної політики України для її практичної реалізації повинна носити нормативний характер і, зокрема, може розглядатися можливість її документального оформлення у вигляді нормативно-правового акту Верховної Ради України. При цьому Концепція не повинна стати "мертвою буквою закону", а, навпаки, постійно розвиватися. Вважаємо за доцільне підкреслити, що "у демократичному суспільстві легітимація офіційної політики передбачає її відповідність праву, а легалізація – закріплення у правовому законі" [90, с. 257].