1.  Парламенти типу арени - існують в країнах, де в основу організації державної влади покладено модель "гнучкого" поділу влади. Парламент такого типу відіграє вирішальну роль у формуванні уряду, який несе перед ним політичну відповідальність. Діяльність парламентів типу арени значною мірою зводиться до обговорення ідей та напрямів державної політики, що формується урядом. Подібні парламенти формуються у країнах з парламентською формою правління (Велика Британія, Італія, Греція тощо).
2.  Парламенти типу конгресу (трансформаційні, або перетворювальні парламенти) - існують в країнах, де організація державної влади будується відповідно до моделі "жорсткого" поділу влади. Такі парламенти існують у країнах із президентською (дуалістичною) формою правління, яка характеризується відсутністю інституту парламентської відповідальності органів виконавчої влади. При цьому головним завданням подібних парламентів є законодавча діяльність, визначення основних напрямів політики держави, тобто безпосереднє перетворення політичних ідей в реальні закони - звідси і їхня назва. Виконавча влада за таких умов може ініціювати певний політичний курс, але всякий раз "він має апробуватися на міцність і розсудливість" у парламенті (США, Росія).
3.  Парламенти змішаного типу - існують в країнах із змішаною формою правління, де в основу організації державної влади покладено елементи як моделі "гнучкого", так і моделі "жорсткого" поділу влади (Україна).
4.  Представницькі установи соціалістичного типу - існують у соціалістичних країнах і відіграють роль "маріонеткової" установи при органах виконавчої влади, забезпечуючи видимість демократичного характеру процесів організації і здійснення державної влади (КНР).
5.  Консультативні ради - існують у монархічних державах абсолютистського типу і є дорадчими органами при главі держави, які можуть бути ним розпущені в будь-який час (Саудівська Аравія).

За характером функцій, здійснюваних парламентами, а також їхніх взаємовідносин з органами виконавчої влади виділяють парламенти:

1.  активні - відіграють значну роль як у прийнятті законів, так і у формуванні уряду та контролі за його діяльністю (Конгрес США, Верховна Рада України);
2.  реактивні - на їх діяльність значний вплив мають уряди, хоча парламент зберігає значні повноваження у сфері контролю за виконавчою владою (парламенти Великої Британії, Канади, Австралії);
3.  маргінальні - фактично повністю контролюються виконавчою владою, через що їхній внесок у формування політики держави досить незначний (Національні збори йорданії, Палата представників Марокко);
4.  мінімальні - органи, які виконують декоративну функцію, утворюються з метою надання видимості легітимності існуючому режиму (парламенти соціалістичного типу).

Зрозуміло, що органи, віднесені до третьої та четвертої груп, лише умовно можуть називатися парламентами, оскільки порядок їх формування, характер компетенції та організаційні принципи і форми діяльності не мають нічого спільного із парламентаризмом.

За структурою парламенти поділяють на однопалатні (монока- мерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів
 

 
великих і середніх за розміром демократичних країн мають бікамер- ну структуру (наприклад, Велика Британія, США, Іспанія, Італія, Німеччина, Франція, Польща). Вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою (федерації найчастіше мають двопалатні парламенти: нижня палата представляє інтереси всього населення, верхня - безпосередньо інтереси суб'єктів федерації), історичними традиціями (парламент унітарної Британії складається з двох палат починаючи з XIV ст.), вимогами законодавчого процесу (парламент ФРН, нижня палата якого - Бундестаґ, приймає закони, а верхня - Бундесрат, схвалює деякі з них, може накласти на них вето, пропонувати доповнення до законів, вже прийнятих Бун- дестаґом, направляти спірні питання на розгляд погоджувальної ради, що складається з представників обох палат) тощо.

Проблема структури парламенту неоднозначно оцінюється в юридичній науці. Чимало вчених схиляються до думки про доцільність бікамерної структури парламенту (звичайно, якщо мова не йде про парламенти невеликих за чисельністю населення країн). На користь цієї позиції висловлюються такі аргументи:

•  бікамерні парламенти відповідають європейській демократичній традиції, згідно з якою необхідність подвійного представництва пов'язується з соціальною чи географічною різноманітністю;
•  наявність двох палат є важливою гарантією гласності, публічності законодавчої влади, врахування позиції меншості (опозиції) в парламенті;
•  бікамерна структура сприяє підвищенню якості законодавчої діяльності, здійсненню ефективного парламентського контролю та втіленню державної політики на національному та регіональному рівнях.

Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять фактори ускладнення та уповільнення перебігу законодавчого процесу.

Бікамерні парламенти, у свою чергу, поділяють на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій сфері, а уряд підзвітний кожній з них у рівному обсязі (Бельгія, Італія). Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових повноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування (Велика Британія, Іспанія, Франція).

Залежно від способу конституційного закріплення компетенції виділяють такі види парламентів:

1.  Парламенти з необмеженою компетенцією (суверенні парламенти або парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією), які існують у країнах з парламентською формою правління, де в "чистому" вигляді реалізовано принцип парламентаризму, що передбачає верховенство парламенту у системі органів державної влади. Конституції цих держав (наприклад Конституція Японії 1946 р.) не містять переліку повноважень парламенту, з чого й випливає юридична необмеженість його компетенції за предметом, тобто вважається, що він може видавати закони з будь-яких питань державного та суспільного життя.
2.  Парламенти з відносно обмеженою компетенцією функціонують у федеративних, децентралізованих унітарних державах, а також в державах, де в основу організації державної влади покладено модель "жорсткого" поділу влади. При цьому компетенція парламенту обмежується фундаментальними правами, питаннями, які згідно з конституцією віднесено до сфери компетенції виконавчої та судової гілок влади, до виключної компетенції суб'єктів федерації чи до сфери компетенції місцевого самоврядування (США).
3.  Парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією характерні для країн, де реалізовано французьку конституційну модель організації влади. Конституції таких держав встановлюють чіткий і вичерпний перелік питань, з яких парламент має право приймати закони (Україна).

Чисельний склад парламенту визначається з урахуванням різ- новекторних чинників. Так, з одного боку, чисельність парламенту (його нижньої палати) має бути достатньою для забезпечення його представницького характеру, а щоби парламент виступав реальним представником народу і виразником його інтересів (представницьким мандатарієм нації), до його складу мають входити відносно численні об'єднання парламентарів (депутатські групи та фракції), які відображали б інтереси значних прошарків суспільства. Крім того, чисельність парламенту має забезпечити можливість формування його робочих органів (профільних комітетів та спеціальних комісій), які здійснюють законопроектну і контрольну діяльність. З іншого боку, надмірна чисельність парламенту суттєво ускладнює організацію його роботи. Оптимальною, з огляду на ці обставини, вважається чисельність парламенту в 350-500 депутатів.

Водночас на чисельність парламенту можуть впливати й такі чинники, як його структура, чисельність населення країни, форма державного устрою тощо. Для прикладу, чисельність членів парламентів європейських країн коливається від трохи більше 20 членів (Національна рада Монако має 24 члени; Ландтаґ Ліхтенштейну - 25, Палата депутатів Люксембурґу, Національна асамблея Уельсу та Велика Генеральна рада Сан-Маріно - по 60) до понад 600 (659 членів у Палаті громад Британського парламенту, 669 у Бундестазі ФРН тощо). Рекордну кількість депутатів має Національний конгрес КНР, який складається з майже 3000 (точніше 2984) членів.

У різних країнах парламенти мають різні назви: парламент (Палата лордів і Палата громад) у Великій Британії, Конгрес (Сенат і Палата представників) у США, Верховна Рада в Україні, Національна рада в Словаччині, Народна рада в Сирії, Федеральні збори (Державна дума і Рада Федерації) в Росії, державні збори в Угорщині, Народні збори в Болгарії, Національна асамблея в Польщі, Сейм у Латвії, Литві, Естонії, Генеральні кортеси в Іспанії, Асамблея республіки в Португалії, Фолькетинґ у Данії, Стортинґ в Норвегії, Ріксдаґ у Швеції, Генеральні штати в Нідерландах, Бундестаґ і Бундесрат у Німеччині, Сабор у Хорватії, Кнесет в Ізраїлі, Меджліс в Ірані, Азербайджані, Туркменістані, Хурал в Монголії, Збори народних представників у Китаї, Національний конгрес у Мексиці, Народна асамблея народної влади на Кубі тощо.

Парламенти виконують чимало функцій. Класичну їх класифікацію запропонував відомий англійський державознавець Вільям Берджґот. До них він відносив законотворчість, участь у формуванні інших органів влади (виконавчих органів), політичне волевиявлення та контроль за урядом, загальне представництво нації та інтересів суспільства. Проте парламент є найважливішим і найголовнішим республіканським інститутом влади передусім тому, що саме він схвалює закони (принаймні в демократичних країнах). І цю свою основну функцію - законодавчу - парламент не повинен передавати виконавчій владі ні за яких обставин[13], хоча це, безумовно, в деяких країнах трапляється, а в деяких навіть практикується постійно.

Парламенти сучасних держав виконують не лише свої традиційні функції, а й беруть участь в міжнародній діяльності і разом з главами держав, урядами, дипломатичними і консульськими установами й службами є зовнішньополітичними органами. Вони впливають на зовнішню політику держави через бюджет і механізми правотворчос- ті, приймають закони, що регламентують зовнішні зносини. В ряді випадків парламенти беруть участь у призначенні посадових осіб, в обов'язки яких входить здійснення зовнішніх зносин, контролю за діяльністю державних органів, що забезпечують виконання міжнародних зобов'язань. Парламенти, як правило, ратифікують укладені державами міжнародні договори, які лише після цього набувають статусу обов'язкових.

У конструюванні та конституюванні парламентів істотну роль відіграла наука теорії держави і права, від якої пізніше відокремилися конституційне право та політологія. Як відзначає відомий італійський фахівець з конституційного права А. Піззоруссо, парламентське право "часто розглядалося як сфера інтересів політологів, а не юристів. Тим не менш той розвиток, який парламентське право пройшло за останній час, справив дуже вагомий вплив на проникнення цієї науки на рівні університетської освіти і наукових досліджень".

Парламентське право стало одним з тематичних блоків політичної компаративістики. Якщо політична наука приділяє увагу парламентам в плані подання загальних характеристик шляхом порівняння типових рис парламентських інститутів, то парламентське право як самостійна галузь юридичної науки вивчає закономірності, роль і місце парламенту в тріаді розподілу влад, а також представницький характер організації і діяльності представницьких органів народу.