Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

№ 2. Місце парламенту в механізмі державної влади. Еволюція парламентаризму в сучасному світі

Сторінки матеріалу:

  • № 2. Місце парламенту в механізмі державної влади. Еволюція парламентаризму в сучасному світі
  • Сторінка 2

Єдиним джерелом влади у демократичній державі є народ. Структура влади теоретично побудована так, що державні справи вирішуються саме за його волею. Оскільки пряме правління народу в сучасних умовах є практично неможливим, народ здійснює свою волю через представників, яких обирає за допомогою законодавчо закріпленої процедури виборів. Так обираються голова виконавчої влади і представники влади законодавчої. Таким чином, народ опосередковано, через своїх повноважних представників стає автором законодавчих рішень, які визначають суспільно-політичні норми життя і устрою суспільства.

Діяльність парламенту є надзвичайно важливою і суттєво впливає на діяльність виконавчої й судової гілок влади. Парламент є орга- ном представницької влади. Він є основною владною структурою держави, що може протистояти виконавчій владі у її прагненні отримати якомога більше прав для реалізації власних повноважень. Будь-який дисбаланс у протистоянні цих двох владних гілок завжди несе у собі елемент загрози для демократії. На протязі багатьох століть знані світові філософи, політологи та соціологи, працюючи над теоретичними засадами побудови демократичного суспільства, намагалися врахувати всі можливі прояви негативних рис характеру людей, які стоять за владним кермом, аби створити такі умови, за яких неконтрольовані дії владних осіб були б неможливими[11].

У більшості європейських країн парламенти створювались як органи протидії необмеженій владі монарха. В Англії, наприклад, політичні тези проти королівської влади почали публікуватися починаючи з ХІІ ст. У цих творах говорилося, що законодавча влада повинна належати королю, знаті і народу. Перше розгорнуте вчення про владу містилося у творах Джона Локка, який був прихильником конституційної монархії і висунув ідею, за якою вона мала розподілятися на три гілки: законодавчу, яка приймає закони; виконавчу, яка ці закони виконує; і союзну (федеративну), яка відає зовнішньою політикою. За теорією Локка, органи влади не повинні бути рівноправними. Законодавча влада має найвищий статус, але не є абсолютною. Вона є владою від народу, якому належить верховна влада. Ідеї Локка мали значний вплив на становлення парламентаризму в Англії. Однак творцем класичної теорії поділу влад був Шарль Луї Монтеск'є. Саме він запропонував розрізняти три основні гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову. Кожна з них, на його думку, мала бути рівною іншій. Проте й тут законодавча влада ставилася на перше місце. Праці Монтеск'є мали великий вплив на розвиток суспільно-політичної думки в Європі. На базі його ідей були розроблені Конституції США та Франції.

Ідеї Монтеск'є ґрунтовно розвинув ще один відомий громадсько- політичний діяч епохи Просвітництва Іммануїл Сієс. За його теорією, прості люди не можуть правити державою. Це можуть робити лише їх представники. Проте виборці того чи іншого депутата не можуть нав'язувати йому свою волю. Депутати є представниками всього народу, а не лише своїх безпосередніх виборців, тих, хто за них голосував. Вони повинні здійснювати законотворчість, визначаючи і реа- лізуючи "загальний інтерес".

Будучи переконаним, що звичайні пересічні громадяни не здатні керувати державою, Сієс заявляв про абсолютні переваги представницької демократії над демократією прямою і безпосередньою. Він же, до речі, сформулював концепцію депутатського мандату: мандат повинен бути вільним, депутат повинен діяти відповідно до своїх переконаннь і сумління. Народ під час виборчого процесу може визначити лише мету діяльності своїх представників, але повинен дати їм повну свободу дій для досягнення суспільної мети. Народ у будь- який час може відкликати своїх депутатів, якщо вони відхиляються від визначених дій.

Іммануїл Сієс стверджував, що влада представників народу повинна бути необмеженою і дорівнювати владі самого народу. Його ідеї мали великий вплив на політичне життя Франції та Нідерландів. Генеральні Штати під впливом його ідей ухвалили рішення про неприйнятність імперативних мандатів для депутатів, і вільний мандат став основою парламентського представництва. Імператор Наполеон навіть висловив якось думку, що ідея вільного мандату зробила для Франції більше за численні військові перемоги, якими відзначилося його славетне правління.

Треба сказати, що теорія народного представництва, сформульована у Франції за часів революції, не зазнала суттєвих змін до нашого часу. Щоправда, тепер ми не говоримо про те, що народ не може керувати країною, а посилаємося на організаційні перепони, які з великими труднощами можуть бути подолані у малих країнах. Таким чином, сучасна теорія парламентаризму криє в собі досвід французьких революційних ідей і традиційного англійського консерватизму.

Парламент - унікальний і дуже давній інститут внутрішньої структури сучасної державності. Сьогодні парламенти мають більшість держав світу. Проте раніше це був швидше виняток із загальних правил, аніж усталена закономірність.

Попередниками парламентів були державні установи представницького характеру Стародавньої Греції та Риму (легіслатури). Так, перші відомості про участь представницьких органів в управлінні полісами Стародавньої Греції датуються близько 1300 р. до н. е., а в Афінах уже в 1045 р. до н. е. вищим органом влади стали Народні збори - загальний установчий орган влади. У Стародавньому Римі влада перейшла до колегіального представницького органу (Сенату) трохи пізніше, після вбивства останнього (сьомого) царя ("рекса") Риму Тарквінія Гордого.

Протягом VIII - XIV ст. у країнах Європи виникали станово- представницькі установи, які певною мірою обмежували владу монарха (наприклад, іспанські кортеси, французькі Генеральні Штати, Рада королівства в Англії). Класичним у цьому плані є приклад становлення та розвитку представницької установи в Англії, яка вважається історично першим у світі парламентом[12]. Його історія бере свій початок з 1215 р., коли було підписано Велику хартію вольностей, а вперше він був скликаний у 1265 р., коли разом зібралися поважні кола англійської громади, які досить широко як на той час представляли інтереси країни (поряд із баронами в ньому засідали по два лицарі від кожного графства і по два представники від кожного вільного міста).

З кінця ХІІІ ст. англійський парламент почав працювати на постійній основі - згідно з Вестмінстерським статутом 1330 р. він повинен був збиратися на сесії не рідше одного разу на рік.

Утім, історія сучасного парламенту як загальнонаціонального представницького законодавчого органу почалася лише після буржуазних революцій XVII - XVIII ст., коли станово-представницькі органи стали невід'ємною частиною державного механізму майже в усіх державах Західної і Центральної Європи. Власне, саме з появою національних держав парламент посідає важливе місце в системі державних органів. Однак парламенти того часу відзначалися тим, що були побудовані за цензовим принципом, і до них таким чином могли обиратися лише представники вищих прошарків суспільства. Тому основною метою парламентів кін. XVIII - поч. ХХ ст. була боротьба за обмеження влади монарха і захист інтересів буржуазії.

В 20-60-і рр. ХХ ст. роль парламентів відчутно знизилася. Вони або перетворилися в декоративні, маріонеткові установи в країнах з тоталітарним режимом, ставши прикриттям для диктатури партії та її вождя, або були пригнічені виконавчою владою в демократичних
 

 

 
державах, таких як Велика Британія та Франція. З кінця 60-х рр. розпочинається процес відродження старих традицій парламентаризму, що продовжується і дотепер. Парламенти, постійно "відвойовуючи" нові права і повноваження, стали вельми важливими органами у державній структурі більшості розвинутих демократичних країн.

Процес відродження парламентаризму багато в чому був обумовлений такими факторами:

  •  виборче право, як активне, так і пасивне, здобули не лише усі дорослі чоловіки, а й усі жінки;
  •  було ліквідовано численні цензи (майнові, станові тощо), що перетворило парламент із органу, який виражав інтереси меншості суспільства, у справді представницький орган народу;
  •  засоби масової інформації підсилили інтерес громадян до інституту парламенту, його безпосередньої діяльності;
  •  парламентські вибори, принаймні до нижньої палати парламенту (там, де їх дві), стали вільними, загальними, прямими, рівними і таємними;
  •  було удосконалено виборчі системи, структуру парламентів і порядок їх діяльності, парламентські процедури;
  •  парламенти стали завойовувати все більший авторитет, працюючи компетентно та ефективно;
  •  збільшилася кількість міжпарламентських організацій і асамблей наднаціонального характеру, зросла їх роль у міжнародних публічних відносинах.

Сьогодні парламент (від фр. parler - розмовляти) являє собою загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираження волі народу шляхом прийняття законів, які регулюють найважливіші суспільні відносини, а також здійснення в межах своєї компетенції контролю за діяльністю виконавчої влади.

Парламент є загальнонаціональним вищим представницьким і законодавчим (установчим) колегіальним органом влади, який відображає суверенну волю народу і здійснює свої повноваження на постійній основі.

Сучасному парламенту притаманні такі ознаки:

  1. загальнодержавний орган, наділений верховною законодавчою владою, яка уповноважує його монопольним правом на видання актів вищої юридичної сили - законів;
  2.  парламент діє в системі колективного прийняття рішень - це обов'язково колегіальний орган, що складається з парламентаріїв (депутатів), чисельність яких має бути достатньою для адекватного забезпечення його представницького характеру;
  3.  як представницька установа народу парламент провадить свою діяльність згідно з належними йому правами, визначеними виключною сферою його компетенції;
  4.  формується парламент (у повному складі або частково, наприклад, лише нижня палата) на виборних засадах - шляхом загальних прямих виборів населення, що забезпечує його легітимний характер;
  5.  парламент - це орган загальної компетенції, до його відання належить широке коло питань державної діяльності, які потребують законодавчого врегулювання; він бере участь у реалізації практично всіх основних функцій держави.

Конституційно-правовий статус парламенту значною мірою обумовлюється тим, яка модель організації влади і, відповідно, форма правління існують у тій чи іншій державі. Відповідно до цього можна виділити такі типи парламентів: