Прийняття КАС є надзвичайно важливою подією, оскільки це знаменує запровадження в нашій державі нового способу судового захисту прав, свобод та інтересів осіб від порушень з боку представників влади. Тепер правосуддя в спорах, що виникають у зв'язку з управлінською діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб'єктів владних повноважень здійснюється спеціалізованими адміністративними судами з використанням процесуальної форми, придатної для розв'язання правових конфліктів певного виду.

Очевидно, що КАС є одним з найпрогресивніших нормативних актів незалежної України, а аналіз його положень дозволяє дійти висновку про те, що Українська держава рухається у напрямку визнання пріоритетності прав громадян порівняно зі своїми власними правами.

КАС складається з семи розділів: І. Загальні положення; ІІ. Організація адміністративного судочинства; ІІІ. Провадження в суді першої інстанції; І^ Перегляд судових рішень; V. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах; VI. Заходи процесуального примусу; VII. Прикінцеві та перехідні положення. Розділи містять 18 розділів, а останні - 272 статті.

На особливу увагу заслуговують положення двох перших розділів, які є визначальними для нормального функціонування судових установ, уповноважених вирішувати спори за участю представників влади.

У розділі І висвітлено загальні питання здійснення адміністративного судочинства, а саме: визначено завдання судочинства та окреслено його принципи. У цьому ж розділі законодавець зосереджується на значенні термінів, яких вжито в тексті акта.

Завданням адміністративного судочинства згідно зі ст. 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, юридичні конфлікти, що підлягають розв'язанню за процедурами КАС, виникають з відносин, визначених законодавцем як публічно-правові.

Термін "публічно-правові відносини" застосовується у зв'язку з визначенням критеріїв розмежування приватного та публічного права. Тривалі дискусії з цього приводу дозволили дійти висновку про те, що характерною рисою відносин, які складають предмет публічно- правового регулювання, є те, що одним з учасників таких відносини виступають держава, її представник або інший носій владних повноважень, які діють з метою задоволення публічних інтересів. Звідси випливає друга риса, а саме нерівність учасників відносин, яка виявляється у тому, що носій владних повноважень може без згоди на те іншої сторони ухвалювати щодо неї обов'язкові рішення та примушувати до їх виконання.

Наведені риси притаманні відносинам, які становлять предмет регулювання якнайменше трьох галузей українського права: конституційного, адміністративного та кримінального. Проте, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 2 КАС, у порядку адміністративного судочинства мають розглядатися лише конфлікти, що виникають з публічно-правових відносин, у яких одному з учасників надано право здійснювати владні управлінські функції.

За термінологію, запровадженою КАС, учасники правовідносин, які здійснюють владні управлінські функції, іменуються суб'єктами владних повноважень.

З огляду на систему влади в Україні та з урахуванням визначення, закріпленого у п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС, можна констатувати, що до суб'єктів владних повноважень належать: Президент України, органи виконавчої влади, а також інші державні органи, органи місцевого самоврядування, недержавні інституції, які згідно із законом мають право в певних випадках реалізовувати повноваження виконавчої влади. Крім того, до суб'єктів владних повноважень віднесено службових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб цих органів у процесі організації ними діяльності їх апаратів.

При розмежуванні категорій "посадова особа" та "службова особа" виникають труднощі, зумовлені браком визначення службової особи в актах, якими регламентується управлінська діяльність представників влади. В юридичній літературі основним критерієм розмежування зазначених понять пропонується вважати характер владних повноважень, якими наділяються посадові і службові особи. Так, перші є носіями лінійної влади, що полягає у здійсненні управління в межах органу чи його структурного підрозділу. Другі наділені функціональною владою, яка виявляється в тому, що вони уповноважені давати вказівки обов'язкового характеру як фізичним, так і юридичним особам, що не перебувають з ними у службово-трудових відносинах, а також застосовувати заходи адміністративного примусу щодо об'єктів управління у випадках, передбачених законом[54].

За процедурою, встановленою КАС, розглядаються правові конфлікти між нерівними суб'єктами права: з одного боку, це наділений владними управлінськими функціями орган чи його представник, а з другого - фізична або юридична особа, яка, звертаючись до суду, просить захисту від свавілля, що чиниться управлінцем. Саме цим обумовлено закріплення в КАС поряд із загальними засадами спеціальних принципів відправлення правосуддя за означеними спорами.

До засад адміністративного судочинства віднесено: верховенство права; законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; офіційне з'ясування всіх обставин у справі; гласність і відкритість процесу; за
 

 
безпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; обов'язковість судових рішень.

Сутність принципу верховенства права вперше на законодавчому рівні розкрито в тексті КАС. У ст. 8 встановлено, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду за захистом прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності правових актів, які регулюють спірні відносини, забороняється.

Отже, в адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд: а) розв'язувати всі спори, зумовлені управлінською діяльністю суб'єктів владних повноважень, крім тих, щодо яких встановлено інший порядок розгляду; б) під час їх вирішення тлумачити закон у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини.

Принцип законності за ст. 9 КАС означає, що адміністративний суд вирішує справи на підставі Конституції, законів та міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Суд може застосовувати інші нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими суб'єктами на підставі та у спосіб, що передбачені законами. У разі відсутності закону, що регулює певні правовідносини, адміністративний суд має застосовувати закон, яким врегульовано подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходити із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Зважаючи на зміст ст. 10 КАС, принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом означає наділення останніх рівними процесуальними правами і обов'язками. Рівність учасників процесу перед судом покладає на суд обов'язок не надавати будь-яких переваг, що не зумовлені законом, будь-якому з учасників. Отже, становище учасника адміністративного судочинства не може бути поліпшено залежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Принцип змагальності реалізується у судовому процесі передусім через доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС сторони вільні в наданні своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості. Частиною 5 цієї ж статті на суд покладено обов'язок запропонувати особам, які беруть участь у справі, надати докази для підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Ідеї рівності і змагальності сторін забезпечуються в адміністративному судочинстві спеціальним принципом офіційності з'ясування всіх обставин у справі. Останній згідно з ч. 4 ст. 11 КАС полягає в тому, що під час розгляду спору суд уповноважується вживати передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Реалізація спеціального принципу гарантується наданням суду права тимчасово вилучати докази, витребувані судом і не подані без поважних причин, для їх дослідження (ст. 271 КАС).

З метою повноцінного запровадження принципів рівності і змагальності у КАС також передбачено, що в справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності рішення, дії чи бездіяльності покладається на представника влади, якщо він заперечує проти позову (ч. 4 ст. 71).

У класичному розумінні принцип диспозитивності полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за позовною заявою і розв'язує лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони. Цю ідею повністю відтворено у частинах 2 та 3 ст. 11 КАС.

Разом з тим принцип диспозитивності в адміністративному судочинстві набуває і специфічних ознак. Так, згідно з ч. 2 ст. 11 КАС суд може вийти за межі позовних вимог у разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб. Запровадження даного принципу у такому вигляді дозволяє законодавцю встановити, що при розгляді справ щодо оскарження нормативно-правових актів суд може визнати незаконними навіть ті акти, про які не йдеться в адміністративному позові, але вони впливають на прийняття рішення по документах, щодо яких відкрито провадження (ч. 9 ст. 171).

Виходячи зі змісту частин 1 та 2 ст. 12 КАС, принцип гласності вимагає від суду забезпечити сторонам та іншим особам, які заінтересовані у результатах вирішення справи, право на доступ до матеріалів справи, право знати про час і місце судового засідання, право бути вислуха- ним у суді, а також право знати про всі рішення, ухвалені у справі.

Принцип відкритості процесу передбачає, що особи, які не причетні до адміністративної справи, можуть бути присутніми в судових засіданнях. У ч. 3 ст. 12 КАС визначено обмеження відкритості під час судового засідання або його частини. Так, суд своєю ухвалою може оголосити засідання або його частину закритим з метою нерозголо- шення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи тощо.

Відкритість згідно з ч. 9 ст. 11 КАС полягає також у прилюдному проголошенні судових рішень.

Гласність і відкритість судового процесу гарантуються: 1) можливістю учасників процесу та інших осіб, присутніх у відкритому судовому засіданні, фіксувати його перебіг (ч. 8 ст. 12 КАС); 2) фіксацією судом ходу засідання технічними засобами (частини 6 та 7 ст. 12 КАС); 3) можливістю осіб, які не брали участі у справі, знайомитися з судовими рішеннями, якщо вони безпосередньо стосуються їх прав, свобод, інтересів чи обов'язків, а також одержувати їх копії (ст. 9 Закону України "Про доступ до судових рішень"1); 4) правом кожного знайомитися із судовими рішеннями, які набрали законної сили, у будь-якій розглянутій у відкритому засіданні справі (ст. 2 цього Закону).