1. У процесі здійснення підприємницької діяльності у її суб'єктів нерідко виникає потреба в об'єднанні майна (коштів), знань та зусиль для досягнення певних економічних та соціальних результатів. Співробітництво в досягненні спільних цілей часто об'єднує українських і зарубіжних суб'єктів господарювання. Так, відповідно до ст. 4 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. одним із видів такої діяльності є наукова, науково-технічна, науково-виробнича та інша кооперація українських суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності з іноземними суб'єктами господарювання, спільна підприємницька діяльність між ними, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами.

Нормативне регулювання договірних відносин, що виникають при здійсненні спільної підприємницької діяльності, раніше ґрунтувалось на положеннях гл. 38 "Сумісна діяльність" ЦК 1963 р., які або втратили чинність у зв'язку з прийняттям інших законодавчих актів, або неповною мірою задовольняли потреби в організації спільного підприємництва. Так, згідно зі ст. 430 цього Кодексу 1963 р. за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язувалися спільно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво та експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються до оперативного управління організації, яка є юридичною особою), будівництво водогосподарських споруд і пристроїв, шляхів, спортивних споруд, шкіл, пологових будинків, жилих будинків тощо. Зазначені форми міжгосподарської кооперації більшою мірою відображали на той час партійні установки на зближення державної та колгоспно-кооперативної форм власності, ніж на розгортання форм ділового співробітництва у різних сферах господарської діяльності. Крім того, громадянам дозволялося укладати договори про спільну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб, а договори про спільну діяльність між громадянами та організаціями (юридичними особами) взагалі не допускалися.

Нині зазначені обмеження знято: власникові надано право здійснювати щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Допускається об'єднання майна, яке є власністю громадян, юридичних осіб і держави, і створення на цій основі змішаних форм власності, у тому числі власності спільних підприємств за участі юридичних осіб і громадян інших держав.

Розрізняють дві основні організаційно-правові форми та два основні види зобов'язань за спільною діяльністю. По-перше, учасники можуть обрати організаційно-правову форму їх спільної діяльності, що не передбачає створення юридичної особи. У цьому разі відносини, що виникають між учасниками, оформляються договором про спільну діяльність, який є юридичним фактом або підставою виникнення зобов'язання за спільною діяльністю і містить усі істотні та інші умови взаємовідносин сторін. По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на здійснення співробітництва у межах самостійного суб'єкта права-юридичної особи. Тут відповідно до вимог, що пред'являються до даного виду спільної діяльності, учасникам необхідно укласти установчий договір, який не тільки регулює їх спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними для цієї мети юридичної особи^[172].

У ЦК УРСР 1963 р. було лише три статті, які стосувалися конкретних питань регулювання відносин сторін за договором про сумісну діяльність: щодо ведення спільних справ учасників договору (ст. 431), щодо їх спільного майна (ст. 432) та спільних витрат і збитків учасників договору (ст. 433). Значно повніше і чіткіше регулюють відносини спільної діяльності, зокрема підприємницької, норми гл. 77 "Спільна діяльність" нового ЦК. Ці норми є переважно диспозитивними і можуть бути використані як модель договірного регулювання при укладенні конкретних договорів про спільну діяльність. Як зазначено в ч. 2 ст. 1131 ЦК, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності, умови договору, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін.

За першим варіантом договору про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення будь-якої мети, що не суперечить законові. При цьому спільна діяльність може здійснюватися як на основі поєднання вкладів учасників (просте товариство), так і без поєднання вкладів учасників.

1. Договори про спільну діяльність укладаються письмово. Обов'язкова письмова форма у разі виникнення спору між учасниками полегшує доведення певних фактів і, крім того, змушує учасників товариства серйозно обмірковувати всі важливі питання своєї спільної діяльності вже при його створенні.

Договір простого товариства у підприємницькій діяльності полягає в тому, що учасники беруть зобов'язання поєднати свої вклади та спільно діяти для одержання прибутку або досягнення іншої господарської мети. Вкладом учасника визнається все те, що він вносить у спільну справу, у тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділову репутацію та ділові зв'язки. Вклади учасників передбачаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає з договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника проводиться за погодженням між учасниками (статті 1132 і 1133 ЦК).

У зв'язку з поєднанням учасниками своїх майнових внесків виникає питання про правовий режим майна, яке використовується у процесі їх спільної діяльності. За ЦК 1963 р. (ч. 2 ст. 432) грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті спільної діяльності, вважалося їх спільною власністю. У новому ЦК це положення конкретизується: внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи визнаються їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено законом або договором простого товариства. Внесене учасниками майно, яким вони володіли з підстав, відмінних від прав власності, використовується в інтересах усіх учасників і становить поряд із майном, що перебуває у їх спільній власності, спільне майно учасників. Ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одній з осіб, що беруть участь у договорі простого товариства. Спільним майном учасники користуються за їх спільною згодою, а у разі недосягнення згоди - у порядку, що встановлюється за рішенням суду. Обов'язки учасників щодо утримання спільного майна та порядок відшкодування витрат, пов'язаних із виконанням цих обов'язків, визначаються договором простого товариства (ст. 1134 ЦК).

За загальним правилом, закріпленим у ст. 364 ЦК, співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (зокрема в разі неподільності речі - ч. 2 ст. 183 ЦК), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

На відміну від цього загального правила, учасник договору про спільну діяльність не має права вільно розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Це зумовлено необхідністю забезпечувати стабільність договірних зв'язків та майнової бази спільної діяльності учасників договору простого товариства.

Майно, передане учасником у спільну власність, відокремлюється від іншого його майна, тому воно належить усім учасникам разом і розпоряджатись ним вони можуть тільки разом. Просте товариство не є юридичною особою, тому спільне майно належить не товариству як окремому суб'єктові права, а всім учасникам.

Майно товариства утворює необхідну матеріальну основу для досягнення мети товариства. Отже, не слід допускати, щоб окремими предметами або інтелектуальними частками в майні товариства могли розпоряджатися окремі учасники чи їх приватні кредитори. Тому жоден з учасників без згоди інших учасників не має права розпоряджатися своєю часткою в окремих предметах, які належать до майна товариства, і отже, не може вимагати розподілу майна товариства.

Проте це не означає, що учасник простого товариства не може порушити питання про свій вихід із договору або про передачу частки іншим особам. Незважаючи на те, що договір про спільну діяльність у формі простого товариства має певною мірою довірчий характер, все ж таки розірвання договору одним із учасників за чинним законодавством має відбуватися за правилами, передбаченими ст. 188 ГК і ст. 11 Арбітражного процесуального кодексу щодо порядку зміни або розірвання господарського договору.

У ЦК зазначено умови і порядок відмови учасника від подальшої участі в договорі простого товариства і, отже, виділення частки із спільного майна. Заяву про відмову від безстрокового договору простого товариства учасник має зробити не пізніше ніж за 3 місяці до передбачуваного виходу з договору. Угода про обмеження права на відмову є недійсною (нікчемною). Учасник договору простого товариства, укладеного із зазначенням строку або із зазначенням мети як скасувальної умови, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору (ст. 1142 ЦК). Крім того, кредитор учасника договору простого товариства має право вимагати виділення частки у спільному майні (ст. 1140 ЦК).