Розвиток України як сувернної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, що закріплено в ст. 1 Конституції України, на даному етапі безпосередньо пов'язаний з подоланням кризи в економіці, підвищенням рівня життя народу і зміцненням правопорядку та результативністю діяльності правоохоронних органів та суду в боротьбі зі злочинністю. Від виваженого і цілеспрямованого вирішення цих завдань залежить забезпечення національної безпеки, прискорення здійснення реформ та стабільність у суспільстві. У розв'язанні назрілих економічних і соціальних проблем та подоланні злочинності важлива роль належить правовим знанням і багатьом юридичним наукам, у тому числі - криміналістиці.

Виникнення криміналістики (від лат. crimen - злочин, crimi-nalis - злочинний) - специфічної галузі узагальненої інформації про злочинну діяльність, а також про діяльність щодо виявлення, розкриття та розслідування злочинів і встановлення істини у процесі судочинства - обумовлюється розвитком держави і суспільства, оскільки цей процес безумовно потребував (вимагав) протидіяти злочинності, що як і право, виникла одночасно з державою.

А отже, виникли і спеціальні державні органи, па які й покладалася боротьба з правопорушеннями.

Виникнувши разом із державою, кримінальна юстиція була змушена вирішувати проблему пошуку способів установлення істини у правосудді.

Вже у священних книжках іудеїв, християн, мусульман - Торі (П'ятикпижжі), Біблії, Корані можна знайти опис способів пошуку такої істини: допиту, обшуку, впізнання (див.: Біблія - Буття, глави 4, 44 тощо; Коран - сура 12; Тора - кн. Ваікра тощо).

Вони згадуються і в пам'ятках права Риму, Греції, Русі, Німеччини, Китаю та ін.

Але це були, переважно, власне емпіричні рекомендації, узагальнення життєвого досвіду, що, Грунтуючись на здоровому глузді, використовувались у контексті тогочасного звичаєвого або писаного права.

Хоча вже й тоді деякі засоби і методи, що базувалися на досягненнях тогочасних наук, наприклад, способи встановлення підроблених грошей, виявлення підроблень у документах, дослідження знарядь заподіяння ушкоджень тощо.

Але, коли промислові революції в розвинених країнах спонукали якісні та кількісні зміни злочинності, коли виникла організована і професійна злочинність, життєвий досвід і здоровий глузд виявилися безсильними у боротьбі з нею: виникла гостра потреба в інших, ефективніших методах, і їх пошук став соціальним замовленням з боку держави та суспільства.

Історично криміналістика виникла як прикладна наука про практичні засоби і методи розслідування злочинів, які Грунтуються на розробках природничих і технічних наук.

Перші криміналістичні рекомендації містились у працях з кримінального процесу, таких, наприклад, як "Керівництво з судового розслідування" Людвіга фон Ягсмана (Франкфурт, т. 1 - 1838; Т. 2 - 1841; "Досвід стислого вказівника для провадження слідства" Миколи Орлова (М., 1833) або "Правила і форми про провадження слідства, складені за Зводом законів Омеляна Колоколона" (М., 1850)).

На основі цих рекомендацій і пошуків у сфері реєстрації та ототожнення особи злочинців від кінця XIX - початку XX ст. по* малося формування криміналістики як самостійної науки.

За кордоном її піонерами були:

Альфонс Бертільйон (1853-1914) - директор бюро ідентифікації Паризької полі цінної префектури, автор антропометричного методу криміналістичної реєстрації злочинців, системи опису ознак зовнішності людини - словесного портрета, методів метричного фотознімання на місці події та впізнаваль-пого (силіалітичпого) фотознімання. Першим запропонував термін "ідентифікація".

Вільям Гершель (1833-1917) - англійський криміналіст, першовідкривач феномена папілярних узорів як засобу ідентифікації особи.

Едмон Локар (1877-1966) - французький криміналіст і судовий медик, засновник Ліонської лабораторії техніко-поліцій-них методів. Розробив пороскопічний метод дослідження слідів пальців рук, графометричний метод дослідження почерку, методику багатьох експериментальних досліджень із використанням хімічних методів.

Генрі Фолдс (1843-1930) - англійський лікар-криміналіст, запропонував використовувати відбитки пальців, вилучених з місця події, для розшуку і встановлення злочинців.

Ганс Гросс (1847—1915) австрійський учений, професор університетів у Граці та Празі, довгий час викладав у Чернівецькому університеті; засновник першого у світі криміналістичного музею а Граці. Першим обгрунтував самостійний характер криміналістики, побудови її теми як науки. Його фундаментальні праці "Кримінальна психологія".- Грац, 1898; "Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармской полиции".- Грац, 1892 (протягом 1895-1896 рр. витримало три російськомовні перекладені видання); "Руководство для судебных следователей как система криминалистики".- Грац, 1898 (рос. ггерекл. СПб., 1908) - і досі не втратили енциклопедичного характеру. Саме Г. Гросс у 1897 році запропонував термін " кр и м і и ал і сти ка".

Рудольф-Арчибальд Рейсе (1876-1928) - швейцарський криміналіст, засновник однієї з перших в історії криміналістичних лабораторій і курсів для вивчення працівниками поліції наукових методів дослідження речових доказів у Лозанні.

Можна назвати ще прізвища таких криміналістів, як Роберт Гейндль, Стіфф Оттоленгі, Генрі Едуард, Френсіс Гальтон та ін.

Першими вітчизняними криміналістами були:

Євген Федорович Буринський (1849-1912) - батько судової фотографії, засновник першої вітчизняної судово-експертної лабораторії. Започаткував основи судового почеркознавства, запровадив у криміналістиці принцип криміналістичної трансформації.

Микола Сергійович Бокаріус (1869-1931) - доктор медицини, судовий медик і криміналіст, засновник і перший директор Харківського НДІ судової експертизи, засновник і редактор журналу "Архів кримінології і судової медицини".

Сергій Михайлович Потапов (1873-1957) - ініціатор створення теорії криміналістичної ідентифікації. Першим читав курс кримінальної техніки. З 1914 р. по 1919 р. завідував Київським кабінетом науково-судової експертизи, а з 1920 р. по 1922 р. був старшим науковим працівником Одеської лабораторії науково-судової експертизи.

Сергій Іванович Тихеико (1896-1971) - професор криміналістики, заслужений діяч науки і техніки, автор багатьох науконих досліджень у галузі судової експертизи, а також розроблення методики розслідування розкрадань.

Микола Прокопович Макаренко (1874-1945) - професор, завідувач кабінету науково-судової експертизи в Одесі від першого дня його утворення в 1914 році, а потім керівник Одеського НДІ судової експертизи (1925-1938). Працював над розробленням техніки розслідування злочинів.

Іван Миколайович Якимов (1884-1954). Започаткував єдиний методичний підхід до розслідування злочинів, детально дослідив різновиди слідчого огляду, розробив основи обшуку. Автор перших методичних посібників із криміналістики.

Сергій Миколайович Матвіїв (1881-1937) - доктор медицини і криміналістики. Сфера діяльності - експертиза речових доказів. Широкого розголосу набули його праці з дослідження розбитого скла: він установив ознаки, за якими можна визначити напрям пострілу або нанесення удару.

Цей перелік за бажанням можна продовжити.

На етапі виникнення і становлення криміналістика вважалася прикладною технічною дисципліною (так зазначали у своїх працях Р. ІО. Мале, В. І. Громов, Е. У. Зіцер).

Проте розвиток криміналістики, дослідження проблем криміналістичної тактики, а надто методики розслідування злочинів видозмінювали погляди па природу цієї науки: поряд з концепцією криміналістики - технічної дисципліни - виникли уявлення про неї як про правову науку, що в середині 50-х років XX ст. внаслідок наукових дискусій стали панівними.

Ці позиції знайшли відображення у працях С. ГІ. Митричева, А. І. Вінберга, О. Р. Ратінова, М. О. Селіванова, Р. С. Бєлкіна.

Криміналістику було віднесено до групи спеціальних юридичних наук таких, як: кримінологія, судова статистика, теорія оисративно-розшукової діяльності.

Прихильники цієї концепції стверджували, що криміналістка - правова наука, оскільки її предмет і об'єкти пізнання лежать у сфері правових явищ; її службова функція, завдання належать до правової сфери діяльності державних органів і до правових процесів (розслідування, судовий розгляд); усім рекомендаціям, що виробляються криміналістикою для практики, притаманний правовий характер, ґрунтуються вони на законі, відповідають йому.

Вважалося, що, звичайно, криміналістика пов'язана з багатьма науками, але ці зв'язки мають переважно локальний, вузькопаправлепий характер, тоді як основним "живлячим" середовищєм криміналістики є право, правові науки, слідча і судово-експертна практика.

Зрештою, ця позиція обґрунтовувалася тим, що історично криміналістика зародилась у надрах саме правової, кримінально-процесуальної науки.

Поодинокі спроби по-іншому подивитися на природу криміналістики, наприклад, пропозицію Петра Гнатовича Тарасова-Родіопова розмежувати у криміналістиці дві частини: правову (оперативно-криміналістична техніка, тактика і методика) і природничо-техпічну (криміналістична експертиза), було відкинуто.

І все ж, сучасний стан і тенденція розвитку криміналістики під впливом процесів інтеграції та диференціації наукового знання привели до потреби перегляду традиційних уявлень про правову природу криміналістики.

Стало очевидним, що не всі об'єкти пізнання і не ввесь предмет криміналістики (про який буде йти мова далі) лежать у сфері правових явищ.

Поза нею перебувають закономірності механізму злочинної діяльності, закономірності виникнення інформації про злочин і злочинців тощо.

Вважають, що головною службовою функцією криміналістики є розроблення (для потреб практики, боротьби зі злочин-ністю)'відповідних засобів, методів і рекомендацій, надання цій боротьбі допомоги науковими положеннями.

Але цю ж функцію виконують, наприклад, судова медицина, логіка доказування, судова бухгалтерія та інші галузі знань, що аж ніяк не належать до правових наук.

Від протилежного треба сьогодні відповідати на запитання, чи всі рекомендації криміналістики зв'язані із законом?

Адже немає нічого правового, наприклад, у способах фотографування па місці події, виявлення, фіксації, вилучення, дослідження слідів пальців рук, знарядь злому тощо, не кажучи вже про експертні методики, що розроблені для експертних досліджень цих і схожих об'єктів.

У сучасних умовах зв'язки криміналістики з іншими науками - не правовими - мають не вузьконаправлений, локальний характер, а можливо навіть визначальний для її розвитку, у чому легко переконатися, звернувшись до змісту її розділів.

Це аж ніяк не зменшує значення для криміналістики правових наук, правової практики і робить беззмістовними, непотрібними спроби визначити, що ж для криміналістики є важливішим: техніка чи право?

Отже, криміналістика в її сучасному вигляді належить до міждисниплінних сфер наукового знання, її природа має інтеграл ьниії характер.

Криміналістика - наука, що динамічно розвивається, її су-спільно-державпе значення зростає водночас із зростаючою актуальністю проблеми підвищення ефективності боротьби зі злочинністю.

У розвитку вітчизняної криміналістики загальноприйнятим є її поділ на три етани:

Перший - її становлення і накопичення емпіричного матеріалу (кінець XIX ст.- 1930-ті роки);

Другий - формування окремих криміналістичних теорій (кінець 1930-х - кінець 1960-х років);

Третій - формування загальної теорії криміналістики і подальшого розвитку окремих її теорій (від кінця 60-х років дотепер).