Сучасна Українська держава разом з її правоохоронною системою перебувають на стадії становлення. Змінюється структура правоохоронних органів, але у багатьох з них залишається функція захисту економічних інтересів держави, кожного громадянина. Це обумовлює необхідність методологічного обґрунтування координації управління правоохоронними органами по боротьбі з економічною злочинністю [221].

Історико-теоретичний аналіз досліджень ефективності спільної (скоордино-ваної) діяльності залежно від внутрішніх і зовнішніх факторів впливу при досягненні єдиної мети, що здійснювали такі відомі вчені, як Г. Тріплєт [203, 9], В. Меде [199], Ф. Олпорт [185], К. Гордон [193], Дж. Струп [202], М. Сміт [201], Дж. Айзенк [194] та інші, свідчить про те, що в цілому їх теоретичні результати відставали від потреб практики, однак деякі конструктивні висновки щодо переваг скоординованої групової діяльності заслуговують на увагу. До них необхідно віднести підвищення ефективності спільної роботи, рівня виправданого ризику при прийнятті рішення, ефективність групового способу підготовки і прийняття рішень щодо координації спільної діяльності та їх матеріального і правового забезпечення.

Деякі вчені розглядають координацію як функцію управління, змістом якої є забезпечення упорядкованих взаємозв'язків між організаціями, ділянками та учасниками виробництва й управління з метою узгодження дій щодо реалізації рішень, об'єднання спільних зусиль у вирішенні загальних завдань [155].

Один із засновників класичної теорії управління А. Файоль розглядав координацію (узгодження) як одну зі складових (поряд із передбаченням, організацією, розпорядництвом і контролем) єдиної адміністративної функції [131, 362-363]. Поступово з розвитком поглядів і уявлень про процес управління вона виділяється у самостійну функцію [39, 73]. У той же час зазначається, що управління в цілому має координаційну природу, а координація притаманна для будь-якої функції управління [123, 125].

М.В. Туленков розглядає координацію як функцію управління, змістом якої є упорядкування поведінки системи у зовнішньому середовищі [99, 127]. Як бачимо, існують різні підходи щодо визначення координації. Однак найчастіше її розуміють як одну з функцій управління, що існує поряд з такими функціями, як планування та контроль. Досить часто для їх виконання в організаціях передбачають відповідні структурні підрозділи, а при визначенні організаційної структури й організації в цілому координацію розуміють як один з базових факторів, від якого залежить тип організації. Отже, розглянемо наступні погляди провідних учених щодо застосування координації в управлінні. Так, більшість представників організаційної теорії дотримуються погляду, згідно з яким координація в організації - це основа для виникнення та існування самих організацій, вона також є важливою функцією керівника будь-якого рівня і системи управління [8; 10; 88].

На думку Ч. Барнарда, організація може бути визначена як "система свідомої координації різноспрямованої діяльності двох і більше людей" [186]. При цьому представник цієї ж школи Г. Саймон, який пов'язує розвиток організації з формуванням персоналу діючої управлінської (організаційної) культури, зростанням відповідальності працівників, підвищенням ролі фактора саморегуляції, ростом автономії працівників та демократизацією управління, вважає, що в перспективі координація залишиться практично єдиною реальною функцією керівника [128, 36].

Проблема координації в теорії управління була вперше поставлена і розроблена представниками класичної школи. У їхніх працях вона трактувалась як виключно вертикальна. Здійснення координації в організації обумовлювалось необхідністю об'єднання та синхронізації різного роду діяльності, побудованої на принципах горизонтального розподілу праці та спеціалізації. Діяльність з координації розглядалась як виключна функція керівництва організацій, а система координації в організації будувалась за вертикальним принципом спеціалізації та ієрархії управлінської діяльності. Її створення обов'язково пов'язувалося з делегуванням частини владних повноважень і формального авторитету першим керівником нижчих рівнів, тому що він не міг здійснювати функції координації і контролю при зростанні кількості підлеглих.

Найбільш повне висвітлення питання координації отримало у роботах Дж. Муні й А. Рейлі, де вона формулюється як принцип координації засобами ієрархії. Згідно з цією теорією координація в організації - це щось більше, ніж одна з управлінських функцій керівника, вищий принцип, причина існування і змісту роботи організації, що об'єднує і координує зусилля партнерів для досягнення загальних цілей. При її існуванні, на думку Дж. Муні та А. Рейлі, "двоє або більше людей об'єднують свої зусилля для досягнення поставленої мети". Головною передумовою формування організаційної структури як засобу координації різної діяльності вони розглядають наявність єдиної організаційної мети, що є важливою на всіх рівнях управлінської ієрархії, зазначаючи, що принципу координації для досягнення єдиної організаційної мети відповідає принцип делегування частини повноважень вниз по ієрархії [70, 216].

Аналіз змісту зазначених праць, зважуючи на предмет дослідження, дає підстави зробити висновок, що авторами недостатньо розроблені не тільки теоретичні положення щодо правового врегулювання координації групової діяльності, але і взаємодії у вирішенні конкретних завдань, тому більшість з них потребують уточнення та розкриття з урахуванням сучасного стану розвитку управлінської науки, особливо у галузі державного управління, в тому числі правоохоронними органами [22, 25-26].

Професор В.В. Цвєтков, розкриваючи сутність координації, передбачає, що "управління - це насамперед організація дій з координації, об'єднання в систему спеціалізованих зусиль групи людей". Особливу увагу автор звертає на "матеріальний" зміст управління як соціальної функції, який виявляється насамперед в організаторській діяльності, і це одна з основних рис державного управління, яка реалізується шляхом об'єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також через владно-регулюючі і примусові заходи держави [88, 13].

У своїх дослідженнях організаційних відносин і організаційної діяльності А.Г. Гладишев та В.Н. Іванов зазначають, що організаційні відносини координації спрямовані на узгоджені дії різних органів управління та інших працівників, співставлення цілей і завдань різних рівнів, ресурсів, форм і методів діяльності, спільне пристосування для досягнення основних цілей [116, 150].

Професор О.М. Бандурка у своїх працях зазначає, що державне управління, частиною якого є управління в органах внутрішніх справ, забезпечується виконанням ряду функцій, під якими розуміють конкретні напрями діяльності. Воно розглядається як серія безпосередніх, взаємопов'язаних дій, спрямованих на досягнення мети. Ці дії, кожна з яких є окремим процесом, значною мірою визначають успіх діяльності структури. До таких управлінських функцій автор відносить також координацію як загальноорганізаційну функцію [13].

Досліджуючи організовану злочинну діяльність та її системну відмінність від загальнокримінальної злочинності, А.І. Федотов дійшов висновку, що сутність "консолідації злочинного середовища" як процесу складається з його становлення як саморегулюючої системи, яка протидіє державній. До дієвих заходів щодо боротьби з організованою злочинністю, поряд з іншими організаційними формами, він відносить законодавчо врегульовану взаємодію підрозділів різних служб у вирішенні зазначеного загальнодержавного завдання [183].

Розглядаючи питання взаємодії слідчих та оперативно-розшукових підрозділів правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю, В.І. Басков зазначає, що це узгоджена за цілями і завданнями діяльність, спрямована на швидке розкриття злочинів, а також його повне, об'єктивне і всебічне розслідування. Даний процес потребує постійної координації, тому що розрізненість у діяльності зазначених органів негативно відбивається як на розкритті, так і на розслідуванні злочинів. Особливу увагу він приділяє необхідності правового врегулювання координації управління правоохоронними органами по боротьбі зі злочинністю. Відсутність такого підходу призводить до негативних наслідків. Наприклад, з 1992 р. у Росії правоохоронні органи перестали координувати свою діяльність по боротьбі зі злочинністю, а керівники органів прокуратури, починаючи з районних і міських прокурорів та закінчуючи Генеральним прокурором РФ, втратили свою законодавчо визначену керівну роль у координації. Цьому сприяв і той факт, що до Закону "Про прокуратуру Російської Федерації" 1992 р. не була включена норма про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю та про керуючу роль прокурорів у цій діяльності. Крім того, у зазначений період Генеральною прокуратурою було видано наказ "Про організацію нагляду і управління в органах прокуратури Російської Федерації" від 20 травня 1992 року, який приписував наступне: "Закон, наділяючи прокуратуру повноваженнями щодо здійснення кримінального переслідування, не покладає на неї організацію або координацію роботи по боротьбі зі злочинністю". На практиці це призвело до розпорошеності у діяльності правоохоронних органів щодо розкриття і розслідування небезпечних для суспільства злочинів, а розкриття їх у 1994 р., порівняно з 1992 р., знизилось на 50 %. [15, 40-41]. Подібна ситуація у боротьбі зі злочинністю спостерігалась і в Україні до того періоду, коли було законодавчо врегульовано питання координації боротьби з організованою злочинністю та корупцією (Законом України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про прокуратуру" від 21.03.1995 № 103/95-ВР була запроваджена зі змінами стаття 10 "Координація діяльності по боротьбі із злочинністю") [387, 71].

Надаючи важливості правовому забезпеченню координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, В.І. Басков вважає позитивним прийняття у 1995 р. в Законі "Про прокуратуру" норми, яка врегулювала зазначену діяльність прокуратури щодо здійснення координації виходячи з практичної необхідності, в результаті чого Генеральний прокурор РФ взяв на себе керівну роль в об'єднанні зусиль правоохоронних органів у розкритті та розслідуванні особливо тяжких злочинів. Зазначена функція реалізовується шляхом проведення координаційних нарад керівників правоохоронних органів, створення слідчо-оперативних груп по розкриттю і розслідуванню особливо небезпечних злочинів, здійснення аналізу статистичних даних про стан роботи правоохоронних органів [15].

Професор В.І. Шакун у своїх працях звертає увагу на те, що існуюча нині система кримінальної юстиції, до якої він відносить підрозділи по боротьбі зі злочинністю МВС, СБУ, ДПА, уже не відповідає як суспільно-політичним, так і соціально-економічним реаліям. Зазначені відомства робили спроби самостійно удосконалити свою структуру з метою посилення впливу на сплату податків, сферу митних відносин, на боротьбу з нелегальною міграцією, контрабандою тощо. Органи створювалися, функції змінювалися, а проблеми залишилися. Автор зазначає, що процес їх утворення відбувався без урахування як територіальних особливостей України, так матеріальних і людських резервів. Чисельність управлінців у них значно зросла, відчуваються серйозні проблеми з фінансуванням, а утримання стало обтяжливим для економіки. На цьому фоні у період найбільш загрозливого зростання злочинності та її нових небезпечних проявів почала стрімко розвалюватися колишня система координації державних і громадських установ по боротьбі з правопорушеннями. Була втрачена взаємодія правоохоронних органів, припинилося функціонування багаторівневих структур вертикальних і горизонтальних зв'язків, негативної трансформації зазнали контрольно-координаційні структури, які відстежували кримінальні процеси й узгоджували стратегію протидії злочинності [329, 8-9].